«На Святий Вечір Михайло Білас запросив подружжя Шелестів до дому»

Навряд чи сьогоднішнє музейне досягнення, як стверджує директор Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові Ігор Кожан, комусь вдасться повторити в майбутньому. Відвідувачі теперішньої виставки упродовж двох з половиною місяців, починаючи з 20 грудня м. р. і аж до 23 березня ц. р., мали і мають можливість у 8 великих залах музею ознайомитись із доставленими з 5 музеїв України та багатьох приватних колекцій з різних країн з понад 500 роботами художника. З його ткацтвом, аплікаціями, декоративними квітами, пастелями, вишиванками, з модельним одягом. Михайло Білас — один з найвідоміших та найшановніших у світі сучасних українських митців. Що про нього потрібно знати? Як жив, утверджувався, чим найбільше прославився? Про митця, залишені для майбутніх поколінь його рукотворні скарби розмовляємо із людиною, яка, опікуючись частиною Біласового спадку, чи не найкраще обізнана з його творчістю, завідувачкою музею Михайла Біласа в Трускавці Оленою Білас-Березовою.

Учень Бруно Шульца

— Михайло Білас, якщо не помиляюсь, єдиний наразі український митець, який ще за життя удостоївся такого вшанування, як відкриття іменного художнього музею. Сталося це в Трускавці, звідки походить його рід. Що можете про це сказати?

— Справді, ще в 1992 році, коли переповнений новими задумами майстер натхненно творив, у Трускавці був відкритий художній музей його імені. Місцем розташування закладу обрали віллу «Гопляну», колишню резиденцію Раймунда Яроша, одного із найхаризматичніших у першій половині XX століття менеджерів бальнеологічного курорту. Цікаво, що віллу цю почали будувати у 1924 році, коли майбутній геній лише народився. І ще один збіг. Обираючи місце для спорудження майбутньої вілли, забудовник зупинив свій вибір на ділянці землі, яка родині Біласів належала. Усе це було ще до того, як сам Михайло Білас на світ Божий з’явився.

Народився же майбутній народний художник України 1 серпня 1924 року у селі Креховичі на Івано-Франківщині. Після переводу батька, лісничого у третьому поколінні, до нового місця праці, у селі Медвежа на Дрогобиччині Михайло поступив на навчання до Дрогобицької гімназії. Був учнем самого Бруно Шульца, який тоді в гімназії уроки малювання давав. Із ранніх років майбутній майстер з-поміж інших своїх ровесників відрізнявся здібностями. Не лише добре малював. Ще гарний голос мав та чудово танцював. Скрізь, де навчався, привертав увагу старанністю та працелюбністю. Це було зауважено не лише в гімназії, а й під час його хореографічних студій. Закінчивши тут клас вокалу, подався до художнього училища Івана Труша у Львові. Представлені під час вступу роботи настільки вразили членів приймальної комісії, що вони почали його відраджувати від навчання в училищі. Досвідчені екзаменатори відразу ж побачили в ньому самородка, який, на їхнє переконання, вже володів всім, що навчальний заклад міг дати своїм учням-студентам для професійної підготовки та подальшого росту. Наполігши на своєму, Білас таки добився, щоб його зарахували на студії до училища. Але свою науку почав не з першого, а з другого курсу. Жадібний до знань та наполегливий у навчанні, він у своїй царині з легкістю утверджувався, підкорював вершини, про які інші й мріяти не наважувались. Хтось на цьому, можливо, заспокоювався б, почивав на лаврах. Хтось, але не він. Білас був зроблений з іншого тіста. У 29 років, обравши собі відділення художнього текстилю Львівського інституту ужиткової і декоративної майстерності (сьогодні Львівська національна академія мистецтв), знову стає студентом. Під час навчання, як і завжди у своєму житті, викладався за максимальною програмою. Здобуті в академії знання та навички згодилися згодом. Вже ставши відомим, загальновизнаним майстром-художником, продовжував дивувати, привертати увагу до своєї творчості. У тому числі й у 1959 — 1973 рр., коли працював старшим і головним художником будинків моделей. Цю посаду він почергово посідав у Львові, Харкові та Києві.

Під час підготовки до експозиції в Києві

— Торік з нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Михайла Біласа в багатьох українських містах, які пов’язані з іменем художника, відбувся цикл святкувань. Як до сьогоднішньої виставки у Львові слід поставитись? Як до складової частинки даного проєкту?

— Так, і це дуже знаменно. Виставка — велика та розкішна. Вона — щедрий подарунок для всіх поціновувачів українського мистецтва. Білас, не потрібно про це забувати, завжди був національним митцем. Тема українства, любов до своєї землі, наших звичаїв та традицій — головна. Вона домінує у всіх його творах. Це просто чудово, що організаторам виставки у Львівському національному музеї імені Андрея Шептицького таке свято всім нам вдалося подарувати. По суті, усю колекцію Біласової творчості зібрано в стінах музею. З іншого ж боку, трішки сумно: таких свят хотілося мати не лише з нагод ювілею, а набагато частіше. Українці повинні мати можливість та вільний доступ до того, щоб набагато частіше на таких виставках бувати. У Біласових килимах — гобеленах, навіть у його серветках наш дух, українська велич відчувається, все те, що мобілізує, «скиснути» не дає. Це особливо важливо та актуально сьогодні, коли нам, як, мабуть, ніколи раніше до цього, сила та єдність потрібні. Щоб вистояти, відкинути ворога.

Один приклад наведу. У часи тотального партійно-радянського цензорства, коли дозвіл на проведення виставок давався «рецензентами» з КДБ, далеко не всі роботи Біласа викликали захоплення в тих, хто уважно стежив за тим, щоб закладений у них зміст, нехай навіть метафоричним натяком, не виходив за рамки тодішнього ідеологічного стандарту. Не національний, а комуністичний дух мав відчуватись у запропонованих для огляду на виставках роботах. Це, звісно ж, добре знав Михайло Білас. У 1978 році під час підготовки до його експозиції в Києві до нього навідались два представники КДБ, від «вердикту» яких залежало бути чи не бути виставці. Цензорам не сподобався гобелен «Снігопад». У витканих майстром трикутниках якісь небезпечні національні мотиви «розгледіли». Не викликали у них захоплення й інші роботи митця. Сказали, що така виставка відбутись не може: занадто вона аморфна, духу часу не відповідає. Висновок цензорів дуже боляче, як вирок сприйняв Михайло Білас. Тоді один з близьких до нього людей запропонував застосувати до цензорів «творчий» підхід. За його пропозицією «Снігопад», який викликав підозру цензорів, перейменували на «Зорі комунізму» та переставили в інше місце виставкового залу. Вдалися і до кількох інших незначних метаморфоз. Після цього цензорів знову запросили на «побачення» з роботами. І що ви думаєте? Той же самий «Снігопад», але вже під іншою назвою настільки гостям з КДБ сподобався, що вони розпорядились розмістити його на «центральну стіну» виставки. Вдало проведена «рокіровка» дозволила настільки приспати пильність, що вони ніяк не зреагували на іншу роботу художника, «Щедрівку», яка справді таїла в собі небезпеку для тодішнього тоталітарного режиму. На цьому гобелені Білас ціле сузір’я тризубів виткав. Але так майстерно все завуалював, що цензори нічого не побачили. У дурні їх пошив.

Без «паровозів» жодна виставка не обходилась

— Молодець, творчо до вирішення проблеми підійшов. Але це аж ніяк не означає, що в часи тотальної комуністичної цензури національно-патріотично налаштовані художники завжди могли собі такі «викрутаси» дозволяти. До організації і проведення виставок існували конкретні вимоги. Полягали вони в тому, аби серед запропонованих для огляду робіт були такі, які б Леніна та компартію прославляли. Ігнорувати такі вимоги нікому не вдавалось. Як Михайло Білас із цим давав собі раду?

— Так само, як і всі. Створені для замилювання очей картини, гобелени, як і інші «творчі» роботи подібного плану, художники називали «паровозами». Хочеш отримати дозвіл на проведення виставки — намалюй, витикай кілька таких «паровозів», які, виконуючи роль локомотива, витягали за межі цензурного поля «ешелони» правдивих, по — справжньому цінних робіт. Для задоволення ж цензорівських вимог малювали, шили «продукцію» на кшталт мертвих за духом «Сурм звитяг».

Львів, Харків, Київ

— Глибокий слід, можна сказати, що значну спадщину залишив після себе Михайло Білас і тоді, коли працював спочатку художником, а потім вже і головним художником у таких центрах вітчизняного модного одягу, як будинки моди у Львові, Харкові та Києві. Що відомо про цей період у його житті та творчості?

— Спочатку Михайло Білас отримав місце художника у Львівському будинку моделей, потім — у Харківському, а насамкінець став головним художником у Київському будинку моделей. Дуже добре у цій царині себе зарекомендував, але справжнім покликанням мода для нього так і не стала. Як починався його шлях успішного, як сказали б сьогодні молоді люди, модельєра? Всіх вразила дипломна робота нашого краянина. На огляд членам випускної комісії Михайло Білас привіз чотири виконані в матеріалі роботи. Перед суворими екзаменаторами у майстерно виконаній кольоровій гамі постали «народжені» творчою уявою випускника весна, літо, осінь та зима. Півдня знадобилось викладачам-професорам, щоб не тільки побачити його готові роботи, а й сотні ескізів оцінити, які, щоб доставити їх до тодішнього Львівського інституту ужиткової і декоративної майстерності, довелось автомобіль винаймати. Після цього про незвично обдарованого випускника-новатора заговорила тогочасна мистецька еліта міста Лева. Почав Михайло Білас з посади художника Львівського будинку моделей. Не так, як йому хотілося, почував себе на новому місці. Тоді у Львівському інституті ужиткової і декоративної майстерності, який він закінчив, ще не готували спеціалістів для роботи, яку взявся виконувати Михайло Білас. Але він швидко зорієнтувався. Вже за пів року завдяки створеним сучасним зразкам модного одягу, в яких, залишаючись вірним собі, вніс народні мотиви, його працю помітили, високо оцінили. Вже тоді попит на гарних модельєрів, звісно ж, існував. А те, що вдалося Біласу, у цій професії, виявилось правдивим «космосом». Тому не дивно, що спочатку отримав запрошення до Харкова, а ще через деякий — вже з підвищенням надійшла пропозиція з Києва. У столичному Центральному будинку моделей на нього чекала посада головного художника. Тут його талант розкрився найповніше. Українці старшого віку мають пам’ятати кінець 60-х — початок 70-х років. Саме тоді в Україні стався «бум» на сучасні модні строї. Найперше це стосувалось нового викрою суконь та спідниць, а також модних чоловічих сорочок. І в першому, і в другому випадках для прикрашення модної продукції використовувались елементи вишивки на комірцях, кишенях та рукавах. Те ж саме можна сказати про декорування одягу шкірою та бісером. Усе це стало наслідком реалізації ідей та задумів головного модельєра України, яким тоді, по суті, став Михайло Білас. Назвати це можна, як завгодно. Я ж вважаю, що то був час, коли в Україні народився світового класу кутюр’є. Колекція одягу Михайла Біласа, коли він був головним художником Київського будинку одягу, успішно експонували в Європі. Згодом його модельний одяг, ескізи та просто ідеї використовували і в пошитті одягу широкого вжитку. Звісно, що належної винагороди за свою працю художник не отримував.

Різдво з Петром Шелестом

— Добре працював, все йому вдавалось. Але, попри це, був змушений не з власної волі покинути не тільки Харків, а й Київ. Чому?

— Було таке. Харків покинув, залишивши там двокімнатну квартиру, бо в нього батько помер. Рвався до Трускавця, не хотів маму після такої важкої втрати одну залишати. До Києва вже згодом запросили. Як виявилося потім, не без участі тодішнього першого секретаря комуністичної партії України Петра Шелеста, який дуже симпатизував Біласу. Фактичний господар України, яким, по суті, і був перший секретар, любив повторювати, що найкращі художники мають жити й працювати в Києві. Із Біласом був знайомий особисто. Почалось все після першої персональної виставки Михайла Біласа, яка у 1969 році відбулась у Львівському етнографічному музеї. За початковою домовленістю виставка мала два тижні тривати. Насправді ж аж на два місяці «затягнулась». Все через ажіотаж, непідробну зацікавленість людей. Щоб потрапити на виставку робіт художника, львів’яни довжелезні черги вистоювали. Зрозуміло, що для тодішньої влади, яка все контролювати намагалась, непоміченим це не пройшло. Про події у Львові доповіли Петру Шелесту, який, на відміну від своїх попередників на посаді першого керівника України, свого не цурався. Любив нашу культуру, шанував українські традиції, опікувався талановитими майстрами. Почувши про Михайла Біласа, виявив бажання з ним зустрітися. Їхнє знайомство відбулося під час одного з приїздів Петра Юхимовича до міста «Нафтусі», де разом із дружиною Іраїдою Павлівною відпочивав у санаторії «Кришталевий Палац». Було це взимку, на саме Різдво. На Святий вечір Михайло Білас запросив подружжя Шелестів до себе додому. Страви до столу художник приготував разом із своєю мамою. Завітавши до хати, Петро Шелест з дружиною разом з господарями, як це й належиться, помолились та всі 12 страв скуштували. Дивовижна, по-справжньому Різдвяна атмосфера панувала за столом. Вечеряли при свічах: у Трускавці на той час світло вимкнули. Так почалися стосунки між Михайлом Біласом та Петром Шелестом, який після цього не тільки стежив за творчістю художника, а й усіляко підтримував та допомагав. Але Петро Шелест, хоч і був першим за впливом та можливостями керівником в Україні, але не всемогутнім. Після його відставки та переведення до Москви втікати з української столиці довелося й Біласу. Потрапивши під пильне око КДБ, Білас втратив свій колишній статус недоторканого, яким користувався за часів Шелеста. Перед ним закрилися всі двері. Недружні розмови «колег» за спиною, періодичні виклики для пояснень у різні художні ради, цензорський тиск — все це змусило художника діяти наввипередки. Останньою краплею стало пряме попередження: втікай, бо заарештують. Одного чудового дня, запакувавши до валізи найнеобхідніше, назавжди покинув Київ. Діяв поспішно, навіть заяву на звільнення не писав. Квартиру не продав. Все залишив. Матеріально втратив, зате себе зберіг. Решту життя, починаючи із 1973 року до самої смерті в 2016 році, провів у старій батьківській хаті в Трускавці, де, працюючи в основному за ткацьким верстатом, до останнього дня свої шедеври творив.

Як члену політбюро цк кпрс Париж подарував

— Ще під час роботи у Львові, якщо не помиляюсь це було в 1961 році, Михайло Білас, привернувши до себе увагу успіхами у створенні нового модельного одягу, все частіше пробує свої сили у реалізації різних дизайнерських проєктів. Дуже гарно, зі смаком оформляв павільйони та салони. І це зауважили. Як наслідок, важливу місію отримав — українську виставку досягнень народного господарства на ВДНХ у Москві оформляти. Як із цим завданням справився?

— Блискуче. Залившись вірним собі, «увімкнув» усю свою фантазію, аби зменшити вплив, заховати елементи радянської сірості та одноманітності під час оформлення української виставки. Можу собі лише уявити скільки він там нахвилювався — нанервувався, але отриманий результат вартував затрачених зусиль. Навіть похвали одного із членів політбюро кпрс, цей колективний орган тоді всім у Радянському Союзі керував, дочекався. «Мішка, — задоволено промовив до нього під час перебування на виставці один із вершителів доль тодішніх радянських людей, — ти мне сегодня Паріж сделал!»

Неповторний кольорист

— Другу половину свого життя, аж до самої смерті Михайло Білас, нікуди не виїжджаючи, провів у батьківській хаті в Трускавці. І, як це сьогодні добре відомо, працював, творив, шукав і знаходив насолоду у своєму Божому дарі. Жив на самоті. Що з точки зору мистецьких досягнень можна сказати про цей час?

— Михайло Білас був новатором. Перфекціоністом у всьому. Тяга до того, щоб, працюючи над чимось, зробити свою роботу краще, ніж це комусь вдавалось до нього, на все життя збереглась. Розпочавши свою творчість з вишивання гобеленів, кожного разу вносив у цьому щось лише йому властиве. У нього був довгий період пошуків та становлення. Не лякаючись труднощів, не намагався полегшити собі життя. Завжди до знань тягнувся. Закінчив хореографічні та театральні студії, пройшов школу академічного мистецтва та навчання вокалу. А ось ткацтво, а це він зрозумів ще тоді, коли в училищі імені Івана Труша у Львові вчився, на все життя заполонило. За ткацьким верстатом почувався, як віртуозний музикант за роялем. Повним, абсолютним володарем. Усі його виткані у трускавецький період килимки виконані з цікавим народним трактуванням. Першим почав міні гобелени в рамки «одягати». І виходили в нього такі собі ткані-картини. Це чисто новаторство Біласа. Недаремно його піонером міні гобеленів назвали.

Неповторний кольорист. Настільки тонко відчував колір, що в одній роботі міг подати його від найсвітлішого до найтемнішого. Чотирнадцять років вивчав та колекціонував узори-орнаменти по всій Україні. Створив собі альбоми по етнографічних групах. За його ескізами, використовуючи Біласові надбання, деякі фабрики свою килимову продукцію дотепер випускають. Хтось, користуючись плодами не своєї інтелектуальної власності, це робить меншою мірою, хтось у більшій. Я вважаю, що трускавецький період — найбільш вдалий, найплідніший у його творчості. У батьківському домі ніхто не докучав. У поті чола, але водночас і не без натхнення, ткав свої шедеври, довгі-предовгі роки працював. Але не буду категоричною. Це лише моє припущення.

Кохання всього життя

— Ми багато що знаємо про творчість, мистецькі досягнення Михайла Біласа. Інша річ — його особисте життя. Не завжди, напевно, самотнім був? Що про його супутницю-обраницю серця відомо?

— Так, безперечно. Відомо, що коханням всього життя Михайла Біласа була Люба Бондар. Із своєю майбутньою обраницею стрункий юнак запізнався під час навчання в Дрогобицькій гімназії. Вона поступила на рік раніше, ніж він. І, логічно, на рік раніше, у 1943, закінчила. Після Дрогобича спробувала продовжити студії у Відні. У столиці Австрії перебувала рік чи півтора. Щось в неї не вийшло, тож до Львова повернулась. Це фатальною помилкою виявилось. У місті Лева дівчинку заарештували. Від радянської влади отримала 25 років заслання на Сибір. Назад повернулась після сталінської відлиги у 1955 році. Михайло Білас на той час був львівським студентом. Молодята, швидко зійшовшись, почали жити разом. Як тоді казали, на віру. Все було добре. Здавалось, їхнє щастя довго триватиме, поки на вимоги батьків молодята не наважились на узаконення шлюбу. «Засвічену» після реєстрації шлюбу Любу радянська влада покарала вдруге. Молоду жінку відправили на постійне життя за 101 кілометр від Львова. Так вона потрапила до Стебника, де на тамтешньому калійному заводі працевлаштувалась. Певний час подружжя підтримувало зв’язок. Молодята зустрічались, намагались зберегти шлюб. Врешті-решт, їхній союз розпався. Зустріти після цього своє друге кохання Михайлу Біласу так і не вдалося.