«Красу треба робити для себе, а не для когось»

Чи може медик, лаборант екстреної служби Чортківської районної лікарні, життя якої щодня пов’язане з порятунком інших людей, стати творчою особистістю, не маючи для цього відповідної освіти? Може! Бо треба так віддано любити свій край, рідну Лемківщину, як Людмила Гургач.

Ще у 1989 році пані Людмила захопилася бісероплетінням — саме тоді навчалася у школі, коли зробила власноруч першу прикрасу. Але не лише бісер обожнює ця мила жінка. Гачкування, в’язання, шиття — усе «горить» у руках пані Людмили.

— Усе почалося з того, що у школі знайшла якусь простеньку схемку, і мені сподобалося, — розповіла журналістці «ВЗ» пані Людмила.

— Захотіла собі зробити прикрасу, бо ми жили трохи скрутно, а дівчина завжди хоче мати щось гарне. Річ вийшла гарна, потім зробила ще, і ще… А коли зрозуміла, що між гачкуванням і бісером є багато спільного, дала волю власній фантазії.

За словами майстрині, не лише вона у родині має, як кажуть у народі, праву і ліву руку. Усі дівчата шиють, в’яжуть, вишивають, малюють — до рукоділля усі здольні.

Роботи Людмили Гургач мають багато шанувальників красивих прикрас не лише в Україні, а й далеко за її межами. І навіть експрезидент Віктор Ющенко має. Як з’ясувалося, депутат Тернопільської міської ради, тодішній керівник департаменту культури Григорій Шергей шукав, хто з майстринь зможе зробити гарасівку (елемент українського традиційного костюма, стрічка завдовжки 30−50 см, яку використовували для зав’язування сорочки. — Г.Я.). Власне йшлося про гарасівку з бісеру. Пані Людмила зробила. Оцінили роботу багато депутатів. Навіть Михайло Цимбалюк і собі таку захотів. Побачив тодішній президент Віктор Андрійович таку красу і запитав: «А чого у мене такої немає?».

— Знаєте, коли роблю гарасівку, добре бачити людину, яка потім носитиме цю прикрасу, — каже пані Людмила. — Бо ж не кожній людині пасуватиме той візерунок, який би я хотіла зробити. Ну, і треба знати розмір шиї, бо ж гарасівка на застібці робиться, а не на гумці, яку можна потягнути. А для Ющенка робила по пам’яті.

— Пані Людмило, берете участь у виставках і різноманітних фестивалях (19 липня майстриня братиме участь у Лемківському фестивалі у Польщі. — Г.Я.). Я ж бачила, як ви врятували і розмалювали стару глиняну бабусину хату…

— Ця хата не моєї бабусі, а бабусі мого чоловіка у селі Босири, збудована була 1916 року, а мені нагадала хатинку, що була у моєї бабусі, яку пам’ятаю з дитинства. Таке то обійстя стало мені рідне, наче моє. Коли ми з чоловіком приїхали, я спочатку вирішила глиняну хатку просто підбілити, але то так сумненько виглядало. А мені подобається все яскраве, кольорове. Не люблю темних кольорів, навіть одягу чорного не ношу. Хіба наші предки одягали речі у чорному кольорі? Навіть у поле жінки йшли, одягнуті у речі білого кольору.

Чоловік пані Людмили, який успадкував бабусину хату, пильнував городи, вирощував власний врожай. Дружина хату побілила, а оскільки до малювання завжди мала пристрасть, вирішила оздобити хатинку. І заграла хата, криниця, огорожа навколо обійстя усіма барвами-кольорами, милує око.

— Можливо, хтось приходив попросити і собі зробити таку красу?

— Знаєте, коли почала рятувати хату, підбілювати, а потім і розмальовувати, були такі, хто дивувався: «Для чого ти то робиш? Людей в селі нема, навіть показати нема кому». На жаль, люди досі не розуміють, що красу насамперед треба робити для себе, а не для когось. Наша хатка — як оаза спокою, куди можна приїхати і емоційно відпочити. Насолодитися затишком, набратися сили від землі.

Коли пані Людмила виставила фотографії казкової хатини у соцмережах, постало питання про те, що у ній треба зробити музей старожитностей. Бо там усе справжнє, народне — скриня, бамбетель, вишиванки. А це наша з вами історія…