«Не могла допустити, щоб глиняна хата, в якій минуло моє дитинство, розсипалася»

Якось їхала у село, де поховані мої батьки, і побачила занедбану, зарослу травою автобусну зупинку. Вона нагадувала стареньку жінку, яка спиралася об ціпок, щоб втримати рівновагу і не впасти. Навколо — гори сміття, а від лавки, на яку могли би присісти подорожуючі, залишилися металеві штирі…

Тому фото у соцмережах авто­бусної зупинки у селі Жабокрич, що на Вінниччині, не просто приверну­ло мою увагу, а зачарувало. Зупинка ви­глядала, як Великодня писанка — кольо­рова, наче сценка з казкової вистави для дітей. А на даху зупинки гордо тріпотів на вітрі синьо-жовтий стяг! Хто ж з такою любов’ю заопікувався цією зупинкою?

Почала шукати ідейного натхненника і творця цієї оази краси та затишку. Ви­явилось, зупинку привела до ладу і роз­малювала 29-річна Олена Присяжнюк з Крижополя, більш відома у соцмережах як «Мотанка».

Олена народилася у Жабокричі, що за 10 кілометрів від Крижополя. У Жабо­кричі Олена придбала кілька напіврозва­лених хатинок, які також відреставрувала за власний кошт. А оскільки жінка любить красу і тепло, то має кілька теплиць, у яких вирощує овочі та розсаду.

Тож я розпитала цю творчу жінку про її хобі відновлювати закинуті сільські хати.

— Олено, чому всюди позиціонуєте себе, як «Мотанка»?

— Щоб відрізнятися від усієї армії бло­герів. Багато людей не знають, як мене звати, зате багато хто знає, хто така «Мо­танка». Окрім того, я проводжу майстер-класи з виготовлення мотанки, дітки вчаться робити українську ляльку — бе­региню нашої культури.

Попри те, що Олена Присяжнюк має два дипломи про закінчення вищої осві­ти, її тягне у рідний Жабокрич. Жінка дав­но мріяла створити місце сили у селі, де виросла. Насамперед, вирішила відрес­таврувати хатину своєї прабабусі, з якою у дитинстві проводила багато часу. Тоді Олена не вела свого блогу, не мала ве­ликої читацької аудиторії. Взялася за ро­боту і виставила у соцмережах фото, де вона на тлі цієї хатинки. Люди почали пи­сати і просити, щоб виставила більше фотографій, бо ці глиняні хати поверта­ли їх спогадами у дитинство.

— Насамперед прабабусину хатину підмурувала, — розповідає Олена. — Вона почала просідати, похилилася. Треба було її «підняти». Це була найскладніша і найдовша робота. Це був приблизно 2020 рік, ще до великої війни. Хату ми не розмальовували — вона залишилася та­кою, якою я її запам’ятала з дитинства, — з усіма меблями. Всередині у цій хатині все автентичне. У хаті - велика колекція вишитих сорочок, яку ми довго збирали, а також віночки, вишиті рушники, наво­лочки, обруси… Натомість ми розмалю­вали інші хатини, яким дали друге життя. До мене приїжджала художниця, яка до­помагала. Хоча багато хатинок я розма­лювала сама. Але основними моїми по­мічниками, звісно, є мій чоловік і двоє наших синочків.

Жінка вирішила придбати стару хату, що поруч з відреставрованою хатиною праба­бусі. Потім — ще одну. Якщо колись за гли­няну хатину платили 2000 доларів, тепер вартість такої старовини значно зросла.

Відреставрували, підняли, розмалю­вали… А потім у такій старовинній хатині Олена почала проводити майстер-класи, зустрічі, дає уроки дітям з випічки хліба і печива.

— Ще одним нашим досягненням, — продовжує Олена, — є хатинка Святого Миколая, яку ми створили на базі одного зі старих занедбаних будиночків. Торік у гості до Святого Миколая за три дні при­їхали понад півтори тисячі осіб. Попере­дньо діти надсилали листи до Святого Миколая, а коли приїжджали з батьками, отримували подарунки. Окрім того, дітки йшли на майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок, розмальовували гіпсо­ві фігурки, випікали хліб і печиво, а в ін­ших хатинках на них чекало частування.

— З якою метою ви це робите?

— Не могла допустити, щоб глиняна хата, в якій минуло моє дитинство, роз­сипалася. А потім зрозуміла, що маю популяризувати українське село серед молоді. Оскільки тепер маю велику ау­диторію в Інстаграмі, постійно показую село, розповідаю, що там можна знайти, як там можна працювати, переконую, що і у селі молодь може розвиватися.

— Скільком хатинам на сьогодні ви дали друге життя?

— У мене вже є шість хат, на базі яких ми створюємо квести. Люди можуть до нас приїжджати компаніями, щоб пори­нути у сільську атмосферу, вчитися грати на старовинних українських інструмен­тах… Це має бути злагоджена команда, яка повинна виконати усі поставлені пе­ред ними завдання. А після цього коман­да зможе у нас повечеряти і навіть зали­шитися на ночівлю.

— Мабуть, на вечерю подаєте щось з давньої української кухні?

— О, у нас є така смакота, називається кабачанка. Це каша з гарбуза з величез­ними шкварками. Це — фірмова страва нашого і сусідніх сіл. Серед інших автен­тичних страв пропонуємо засипану кашу.

— Шість хатинок — як музей просто неба?

— Не позиціоную ці хати як музей. Про­пагую фізичну взаємодію людей з хата­ми, щоб вони могли не лише приїхати і подивитися, а й взяти участь у сільсько­му житті. Не просто культурно, а й фізич­но. Скажімо, людина може запалити піч, зварити на ній їжу. А ще гості можуть за­зирнути у погреб і знайти там щось смач­неньке.

— Але все почалося з автобусної зу­пинки. Вона єдина така?

— Так, єдина, у самісінькому центрі села. Зупинка була в аварійному стані, з побитою плиткою, на якій було викладено серп і молот, протікав дах… Коли я при­йшла до голови місцевої територіальної громади і запитала, чи можемо ми відре­монтувати цю зупинку, він радо пристав на мою пропозицію. Попередньо я сказа­ла, що усі витрати беру на себе…