«Наші прикраси з гільз — як реліквія. Люди зможуть передати їх нащадкам»

Із волонтеркою Ольгою Коновал я познайомилась під час благодійної акції, коли у Левандівському парку, що у Львові, висаджували дерева у пам’ять про загиблих захисників. Серед них було й дерево її чоловіка — тернополянина, Героя України з позивним Норд Сергія Коновала (Сергій загинув 6 квітня 2024 року біля міста Часів Яр на Донеччині. Очолював «Правий сектор» Тернопільщини, воював із 2014-го). Ми розговорилися. Пані Ольга показала мені прикраси, які вона разом з волонтерами виготовляє… з гільз. На її руці виблискував делікатний перстень, одразу і не скажеш, що зроблений з металу.

Я також дізналася, що дру­жина загиблого Героя на­лагодила потужне ви­робництво дронів. У Сергія був позивний Норд, який справа на­ліво читається як… дрон. Позив­ний Норд у Сергія ще зі школи, він захоплювався давньою мі­фологією.

— Ми з Сергієм познайомили­ся у квітні 2022-го в Харківській області. Я тоді активно волонте­рила у військовому напрямку, — каже Ольга Коновал. — Працю­вала з його підрозділом, у нас було багато спільних друзів.

Ми зустрілися у населено­му пункті Барвінкове на Харків­щині. Я їхала туди на чотири дні, але так склалося, що дотепер працюю з цим підрозділом… Із 2014 року займалася спортив­ною стрільбою. У мене хороша медична підготовка. Комфорт­но почувалася у прифронто­вих зонах. Стосунки з Сергієм у нас зав’язалися з першого дня. Хлопці нас підштовхнули одне до одного… І це спрацювало.

— Чим вам Сергій сподо­бався?

— Був командиром. Я розу­міла, що це потужний стержень і характер, але при тому він був добрим і спокійним. Більше та­ких людей у своєму житті не зустрічала… Важливі рішен­ня ухвалював чітко, обдумано й без емоцій. Був розумний і тур­ботливий. Ми разом генерува­ли фантастичні ідеї. З ним за­вжди було цікаво спілкуватися. Перечитував за рік сто книжок! Із хлопцями проводив вишколи, фізично гартувався, завжди бо­ровся за збереження особово­го складу.

Якось Сергій сказав, що я буду його дружиною. Війна все пришвидшує (усміхається. — Авт.). Сергій захоплювався дронами. У мирному житті був відеооператором, використову­вав дрони у своїй роботі. Тому у нього виникла ідея налагодити виробництво FPV-дронів у Тер­нополі.

Сергій ще встиг побачи­ти й протестувати першу пар­тію дронів. Але, на жаль, 6 квітня загинув через приліт танкового снаряда. Разом з Сергієм заги­нув його кум і найкращий друг Тарас. Вижив лише один хло­пець, який разом з ними був на позиції. Після загибелі чолові­ка я оголосила збір: «100 дронів — на помсту!». Ми ці дрони ви­готовили. Тепер це уже бренд — «Норд-дрон». Постачаємо дрони насамперед у «Сталеву сотню», по можливості допома­гаємо іншим підрозділам.

Ще два роки тому Сергій ска­зав, що цю війну можна вигра­ти за допомогою дронів. Ці його слова нас надихають і скерову­ють.

— Чи забезпечує держава підрозділи дронами, чи по­стійно потрібна волонтерська підтримка?

— Держава забезпечує вій­ськових дронами, наскільки це можливо. Крім того, дрон летить із державним боєкомплектом (волонтери не мають доступу до боєприпасів). Але волонтерська підтримка є важливою.

— Ви, по суті, продовжуєте справу Сергія…

— Я продовжую багато справ Сергія. 2019 року він заснував у Тернополі Дім ветерана — єди­ний у місті ветеранський про­стір. Я створила Фонд імені Сергія Коновала, який повніс­тю забезпечує роботу Дому ве­терана та виробництво дронів. Також запровадила в універси­тетах і в школах стипендії іме­ні Сергія Коновала. Важливо, щоби пам’ять про Сергія за­лишалася, а його ім'я звуча­ло. Він — Герой України, отри­мав це звання від президента (Ольга розповіла, звання Героя Сергій отримав за успішно про­ведені бойові операції, за збе­реження особового складу й бойової техніки. 2023-го також отримав орден «За мужність». — Авт.).

— Сергій був великим па­тріотом. Це батьки його так виховали?

— Ми живемо в західній час­тині України, наші батьки пра­цювали з тим так чи інакше. Плюс ми народжені в часи здо­буття незалежності України і, по суті, на наших очах форму­валась незалежність. Тому цієї нотки патріотизму не могло в нас не бути. Ми багато спілку­ємося з батьками про це, як і його батьки, так і мої, дивують­ся. Тому що наші сім'ї не є аж такими супер-супер патріотич­ними. Звісно, що всі за Україну, звісно, що всі працюють на Пе­ремогу, але дуже-дуже важко сказати, звідки це взялося.

Коли ми з Сергієм говори­ли про наше дитинство, роз­повідав мені про такі речі, які зі мною теж траплялися. Коли були вибори, наприклад, а ми ще не голосували, були дітьми, мої батьки спали, а я цілу ніч ди­вилася телевізор. Усі ці екзит-поли. Мені це було важливо. Сергій каже: «Я також зранку біг дивитися, хто виграв вибори».

Це також і релігійний вплив. Релігія зароджує у нас патріо­тизм. Українська церква йде в ногу з нашою Незалежністю і з нашою свободою.

— Як спало на думку робити прикраси з гільз?

— Ідея робити прикраси вини­кла значно раніше, ніж ідея ро­бити дрони. Це була зима 2022−2023-го, перша зима великої війни. В одному з музеїв я по­бачила хенд-мейд перстень ча­сів Другої світової війни… Оче­видно, солдат сам його зробив. Я запитала Сергія, чи не міг би мені зробити такий перстень з гільзи? Загорівся цією ідеєю, але був зайнятий і часу на це не мав.

Тоді я попросила батька Сер­гія (він майстер на усі руки) зробити десять таких перснів з латуні. Я розробила дизайн. Батько Сергія спилював в гара­жі руки до крові, але йому вда­лося їх зробити! Я планувала один перстень залишити собі, а інші подарувати волонтеркам, які нас підтримують, — як знак належності до цієї війни.

Фото перснів я закинула у Фейсбук. Через дві години по­чалися шалені аукціони… Люди почали торгуватися, перебива­ти ставки одне одного (усміха­ється. — Авт.). Я тільки дзвони­ла до тата Сергія і казала: «100 доларів, 110 доларів, 150 до­ларів…». Думав, що я жартую. Я багата на шалені ідеї, але за­вжди їх втілюю. А люди інколи думають, що це щось нереаль­не.

Я людина бізнесу, розумію, якщо є попит, потрібна про­позиція. Так ми почали ці при­краси виготовляти, розшири­ли асортимент. Гільзи збирали на Донбасі. Спершу батько Сер­гія робив прикраси у Тернополі, а потім ми вирішили перенести виробництво на Донбас (задля економії часу та ресурсів). Ку­пили верстат, я знайшла побра­тимів, які вміють працювати на таких верстатах, мають досвід. Цей верстат добре відпрацю­вав, але з часом зламався, і ми вирішили купити якісніший. На наші прикраси уже почали по­лювати американці, японці…

— Чому ці прикраси так сподобалися іноземцям?

— Для цивільних людей — це можливість доторкнутися до частинки боротьби. Люди, які зацікавлені у нашій Перемозі, беруть ці прикраси в руки і від­чувають дуже-дуже велику силу. Хоча, по суті, це сміття війни… Але у цьому є велика ідея: на­віть у такий важкий час зі сміт­тя можна зробити щось корис­не і прекрасне. А для військових та їхніх сімей — це пам’ять. Чітко розуміють, хто працював з цими набоями, з цими калібрами. Це не радянські набої. Радянські - з металу, який іржавіє. Це все американські або європейські набої. Влучно працюють.

До речі, кожна гільза — різна, має власні насічки, або, як ми кажемо, шрами… Немає двох однакових гільз. (Латунь не ір­жавіє. Ольга каже, свою підвіску вона не знімає. Від шампунів та мийних засобів прикраса може трішки потемніти, але її мож­на легко почистити губкою для миття посуду. — Авт.).

— Де черпаєте ідеї для сво­їх прикрас?

— Навіть не знаю (усміхаєть­ся. — Авт.). У дитинстві малюва­ла, клеїла, ліпила… За освітою я декоратор-флорист. Якби не ві­йна, я би дуже багато творила. У мене була весільна агенція, я займалась декором. У творчій сфері я все життя працювала, і десь ці ідеї беруться…

Нещодавно я була у Лон­доні. Побачила у музеї латун­ну гільзу, а зверху витесаний хрестик, 1918 року. Коли це по­бачила, мене ніби пересікло з теперішнім часом. Я відчула на­стрій, емоції того солдата, який це зробив… Багато людей мені пишуть, що наші прикраси — це як реліквія, яку зможуть пере­давати наступним поколінням. Для мене це дуже цінно.

Ми прикрас не продаємо, а обмінюємо на донати. У нас є мінімальний донат — тисяча грн. А далі - за бажанням… Маємо також ексклюзивні брелоки, які можна виграти лише на аукціо­нах.

— Наскільки українці актив­но донатять на ЗСУ? Чи відчу­ваєте підтримку?

— Усе моє коло спілкуван­ня живе виключно роботою на Перемогу. Це хлопці і дівчата, які воюють. Ті, хто донатить… Але, на жаль, я чую про те, що люди втомлюються — як в Укра­їні, так і за кордоном. Якось аб­страгуються від цього всього. Але коли гине молодий украї­нець чи українка, люди почина­ють згадувати про війну… Мені би хотілося, щоб люди розуміли цінність того цвіту, який ми втра­чаємо, коли вони ще живі. А для того, аби вони були живі, нам потрібно їх підтримувати.

Сергій казав, що тримати зброю в руках не кожен може. Але кожен може знайти своє місце, де буде максимально ко­рисним. Підтримка — це не лише про кошти. Часто бракує рук… Якщо, наприклад, жінка чи чо­ловік не мають фінансової змо­ги донатити, можуть прийти з дітьми і годину-дві поплести сітки. Може, хтось думає, що це неважливо, але це направду може врятувати життя. А кожне врятоване життя — це не лише життя військового, це і наше життя! Поки військові тримають фронт на сході, доти той фронт не приходить у наші Тернопіль, Франківськ, Львів тощо. Я не можу собі дозволити опустити руки, розуміючи, що мій чоловік загинув за Україну…