Передплата 2024 «Добра кухня»

«Гівняна ювелірка» від Міші Куш

Дівчина рятує поранених і хворих голубів, із посліду яких робить унікальні прикраси

Міша Куш і Валєра. Фото з альбому Міші Куш.
Міша Куш і Валєра. Фото з альбому Міші Куш.

Київська художниця і співачка Міша Куш (справжнє ім'я Марія) на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну виїхала тимчасово до Швейцарії. Час від часу їздить до Києва, бо страшенно сумує за рідним домом, але після чергової повітряної тривоги пакує валізку і знову повертається до Цюріха — у місто, яке їй дало прихисток у перші дні страшної війни. Швейцарський архітектор Максиміліан віддав свій будинок, який мав намір зносити і на його місці збудувати новий, українцям для тимчасового перебування. Тож 31-річна Міша Куш разом зі своїми птахами-тваринами має можливість жити і творити у будинку доброго Максиміліана.

У Міші Куш є багато захо­плень. Окрім того, що ді­вчина співає і малює, вона рятує поранених і хворих голу­бів, а з їхнього посліду робить унікальні прикраси. Про голу­бів може розповідати годинами, бо, мабуть, вже знає про них все. Про себе Марія каже, що вона «просто митець», бо більшу час­тину свого життя співала.

— Я закінчила факультет естрадного співу Київського коле­джу культури і мистецтв, — каже Міша Куш. — Музика — це моє життя, тож співала і під час на­вчання, і після. У мене були контракти за кордоном — співа­ла чотири роки у Китаї. Створи­ла чоловічий балет, з яким ми об­літали понад 150 міст. За зросту 176 сантиметрів ще працювала моделлю. Але згодом зрозуміла, що сидіти «до знимки» — не моє. Я маю постійно бути в русі.

— Як ваші батьки постави­лися до того, що ви так рано поїхали з дому?

— О, це завжди була боліс­на тема. У нас усе строго — мені навіть не дозволяли переночу­вати у подружки. Завжди каза­ли: у тебе що, своєї хати нема? У дитячий табір влітку мені та­кож не можна було. Тільки з ба­бусею або з мамою. Лякали, що мене вкрадуть, вивезуть до лісу і зґвалтують. Знаєте, ми жили бідно. Жага заробляти са­мій з’явилася на першому курсі. Я співом заробляла гроші. По­тім почала фотографуватися, і з цього також мала гонорар. А коли довідалася, що можу ще й за кордон поїхати і там зароби­ти нормальні гроші, у 19 років підписала свій перший контракт і поставила батьків перед фак­том. Звісно, телефонували по 5 разів на день.

— Зараз тимчасово живете у Цюріху. Часто розповідаєте швейцарцям, що у нас щодня гинуть мирні люди від рук ро­сійського агресора?

— У мене останнім часом з’явилося нове хобі: коли бачу на вітрині матрьошку у магазинах типу секонд-хенду, підходжу і розповідаю про походження цієї матрьошки, про росію — країну-терористку, що війна досі три­ває. Звісно, досі ніхто не забрав з вітрини матрьошку і не сказав: «Так, маєте рацію». Пояснюють, що це — культура іншої країни, і буде неповагою до цієї країни, якщо вони матрьошку викинуть. Кажу: а це повага, коли вони бомблять наші музеї, театри, у Харкові недавно розбомбили ви­давництво… Але люди, в яких ні­коли не було війни, цього не ро­зуміють. Це не їхній біль. Дехто після моїх переконань каже: «Ти можеш вкрасти цю матрьош­ку, але так, щоб ніхто не бачив. І роби з нею, що хочеш». От я ходжу, краду ці матрьошки і знищую їх.

— Це хобі - цікаве. Але має­те ще одне — з голуб’ячого по­сліду робите прикраси. З чого усе почалося?

— Ще до початку повномасш­табного вторгнення росії в Україну у Києві я почала робити кар­тини з посліду. Якось сиділа у кімнаті, дивилася на полотно, яке лежало щонайменше тиж­день. А до цього у мене вже були на рік наперед розписані вистав­ки у Києві. Серед картин, які я повинна була на них представи­ти, був і мій перший голуб Валє­ра, але ж треба було щось малю­вати далі.

Виставка з картинами про голуба Валєру.
Виставка з картинами про голуба Валєру.

— У голуба Валєри, мабуть, є своя історія?

— Я його знайшла у кварти­рі свого батька — успадкува­ла квартиру від тата після його смерті. Оскільки помешкання було неприватизоване і з борга­ми, бо тато був алкозалежним, я цю квартиру зачинила і півтора року займалася її приватизаці­єю. Це був складний процес. Од­ного разу мені зателефонували сусіди, просили, щоб прийшла, бо у квартирі оселилися голу­би. Справді, вони залетіли через відчинене вікно. За туалетом я знайшла гніздо, в якому були дві мертві пташки і одна жива. Той маленький голуб був дуже худим, і я його забрала до себе. Почала шукати орнітологів, але мені ніх­то не хотів допомогти. Ніхто не хотів зв’язуватися з голубами, мотивуючи тим, що голуби — це пацюки. Лише одна пані з Київ­ського зоопарку мені допомогла. Казала, що я все правильно ро­блю, поки не зрозумію, яка у го­луба хвороба. Мені було важко, але цього голуба вилікувала і ви­ростила. В якісь моменти відчи­няла йому вікно, вчила свого Ва­лєру літати.

Потім Валєра почав пропада­ти, мабуть, його прийняли інші голуби. Він прилітав через два-три дні, а одного разу просто вилетів і більше не повернувся. Коли я гуляла зі своїм собакою, бачила його біля свого дому. Ра­діла, що пташку я вилікувала, але тримати у своїй квартирі не маю права, бо це — знущання. Але на моїх полотнах з’явилася нова тема — голуб Валєра, і вигадані про нього історії. Друзі підказа­ли, що історії цікаві і смішні, тож треба робити виставку. З цього й почалася моя голуб’яча історія.

— У вас ще є серія футбо­лок?

— Так. Я їх назвала «Всра­ті футболки» — з голуб’ячою ка­кулею на плечі. Почала придив­лятися до інших хворих голубів на вулиці. Я їх підбирала, лікува­ла і відпускала. І все завдячуючи цьому лікарю-орнітологу, яка ро­зуміла, що цю голуб’ячу родину тягну з вулиці. Іноді вона з мене навіть грошей за візит не брала.

— Скільки голубів могли жити у вашому помешканні одночасно?

— У мене вдома живуть дві па­пуги, собака. Коли приношу го­луба, у квартирі має бути каран­тин, щоб інші не заразилися. Маю два балкони, на яких одно­разово могли бути чотири голу­би.

— Але є голуб, з яким ви по­їхали до Швейцарії…

— Так, це Юра. Він став зіркою Тік-Току. У нього було зламане крило. Я довго думала, куди маю свого Юру прилаштувати. Коли почалася велика війна, я його забрала зі собою. Але ще у Києві почала з Юрою робити картини з голуб’ячого посліду. Хотіла пока­зати людям, яка проблематика у нас з голубами. Мало хто знає, що голуби були колись одомаш­неними птахами, їх вживали у їжу і їли їхні яйця. Голуби були поміч­никами у розвідці у Другій світо­вій війні.

Міша Куш і зірка Тік-Тока голуб Юра.
Міша Куш і зірка Тік-Тока голуб Юра.

В Україні свого часу було дуже багато голубників. Важли­во розуміти, що голуби залежні від людей. На жаль, є статисти­ка, що ті голуби, яких ми бачимо на вулиці, живуть лише 3−5 років. У них нема повноцінного харчу­вання, від нестачі корисних ре­човин у них такий короткий жит­тєвий шлях. Насправді голуб за правильного харчування і догля­ду може жити 18−20 років! Тому я і зробила картини, щоб показа­ти, як відрізняється послід здо­рового птаха від нездорово­го. Послід здорової птахи — як горошки, а хворої - рідка клякса. Ми це бачимо на автівках. По­слід не має бути білим і рідким. Це перша ознака того, що голубу не вистачає корисних речовин.

— Але ж той послід може просто відпасти…

— Ні. Я обробляю картину, а потім заливаю епоксидною смо­лою.

Картина з голуб’ячого посліду «Гівняна війна»
Картина з голуб’ячого посліду «Гівняна війна»

— А коли з’явилися прикра­си з посліду?

— До цього я прийшла вже у Швейцарії. Коли залити епок­сидкою, послід стає схожим на мармур. Спробувала вкласти у біжутерію. Не відразу у мене ви­йшло, бо це зовсім інша методи­ка, тож я експериментувала пів року. Мусила навчитися роби­ти так, щоб епоксидна смола не мутніла, не давала бульбашок. Мої прикраси — наразі біжуте­рія. Я це назвала жартома «гів­няна ювелірка». Насправді це ще не ювелірка. Два тижні тому я по­вернулася з Києва і почала займатися тим, щоб запустити ви­робництво прикрас у сріблі, а у майбутньому хочу такі речі ро­бити у золоті.

Ось так виглядають прикраси з голуб’ячого посліду.
Ось так виглядають прикраси з голуб’ячого посліду.

— І вам вдається щось про­дати з цієї «гівняної ювелір­ки»?

— Так, частину колекції зали­шила у Києві - подружка продає футболки і біжутерію. А ще тарі­лочки для прикрас з послідом. І у Швейцарії продаю такі екс­клюзивні речі. Ставимо невисокі ціни — від 900 до 1900 гривень за виріб. Збираю послід тільки від одного голуба Юри — він здоро­вий птах. Хоча у виробі це не так важливо, бо послід під шаром епоксидки — як під рідким склом. Але послід здорового птаха важ­ливий для мене, бо я з цим пра­цюю. От ми з Юрою поздавали усі аналізи і очікуємо на резуль­тат. І робимо такі профілактичні огляди раз на рік. А ще мій Юра — волонтер!

— Юра розуміє ваші коман­ди?

— Розуміє, що він — Юра, але на руки не йде. Любить, коли я його чухаю, іноді навіть щось мені відповідає своїм воркотін­ням. Юра живе в окремій кімнаті.

— Як собака реагує?

— Мій собака з дитинства ріс у товаристві двох папуг. Тож на птахів вже не реагує. Вони мо­жуть по ньому ходити, заглядати у рот, а він — спокійний.

— Кажете, Юра — волонтер. Що маєте на увазі?

— Я доначу на постійній осно­ві ще з початку повномасштаб­ного вторгнення. Спочатку ми збирали на годівнички для ко­тів і собак на прифронтових те­риторіях. Коли сталася траге­дія на Херсонщині, збирали для хлопців «Конура». Це два хлоп­ці-кінологи, які евакуйовували з Ірпіня, Бучі на початку війни ко­тів і собак, а під час Херсонської трагедії на човнах збирали усіх тваринок там. А ще у мене захи­щають Україну два рідні брати і один двоюрідний брат по бать­ковій лінії. Батальйону, в якому служать брати, надсилаю кошти на різноманітні потреби. Та й не лише для них. Як і багато інших українців, я мрію жити у віль­ній Україні. Тож допомагаю тим, хто пришвидшує нашу Перемо­гу, бо сидіти і чекати — не мож­на. Усі маємо розуміти: армію має підтримувати кожен з нас. Можна ж не випити каву за 20 чи 30 гривень, а віддати ці ко­шти на ЗСУ. І нехай ці кошти ма­ленькі, але вони мають дуже ве­лику вагу.

Схожі новини