«Знайти своє кохання ніколи не пізно»

Хто любить поезію, добре знає поетесу Людмилу Пуляєву. Але пані Людмила настільки творча людина, що, окрім віршів, пише й прозові твори, рецензії на вистави, інтерв'ю з письменниками, акторами і співаками. А щоб бути ближче до книжок, багато років працює у Львівській бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, вона завідувачка відділу бібліографії та періодичних видань. Людмила Пуляєва — активна позаштатна авторка видання «Високий Замок».

А цього разу вона здивувала своїх шанувальників новою книжкою — восьмою за рахунком, у якій прозові ліричні твори.

— Життя — багатогранне, — каже пані Людмила. — Зрозуміло, що для кожного чоловіка чи жінки на першому місці у стосунках є кохання. Але життя — то не лише кохання. На жаль, половинки не завжди знаходять одна одну, а іноді знаходять пізно… Хоча знайти своє кохання ніколи не пізно. От і моя книжка називається «Ніколи не пізно».

— Чому поетеса раптом «переключилася» на прозу?

— Насправді, я давно пишу прозові твори, більшість з яких представлені у журналі «Неймовірні історії життя», який виходить на базі «Високого Замку». Книжка «Ніколи не пізно» — суто прозова, однак у мене є дві попередні книжки, які складаються і з віршів, і з прозових оповідань. Був період, коли мені вірші писалися частіше, тут не треба теми чи сюжету — на тебе нахлинуло, і ти записуєш те, що тобі диктує натхнення. Зрештою, якщо читачі купують (чи передплачують) і читають «Неймовірні історії життя», то зможуть у новій книжці більшість з них побачити.

— А з чого усе почалося?

— Ще у школі добре писала оповідання і твори. А вірші почала писати у 25-річному віці. Отже, починала я спочатку з прози. І писала я дуже багато. До прикладу, якщо моїм однокласникам зошита для творів вистачало на рік, то мені заледве такого ж зошита вистачало на одну чверть. У школі мріяла про журналістику, але знала, що не вступлю туди, тому стала студенткою філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка. І філологія мені відкрила шлях і до бібліотеки, і до журналістики.

— То тепер, мабуть, і над романом можна задуматися?

— Так, маю один задум. Мабуть, це не буде роман. Але наперед не хочу видавати таємниць (сміється. — Г.Я.).