Книга про «Бога української культури»

Петро Вольвач, як учений, започаткував новий напрямок у сучасній науці - симиренкознавство. Він автор трьохсот наукових публікацій, серед яких — 18 монографій на тему садівництва, історії аграрної науки в Україні, агроекології та суспільного життя, в тому числі кількох наукових монографій про родину Симиренків. Починаючи зі студентських років у Кримському сільськогосподарському інституті, досліджував життя та діяльність, зв’язки з Кримом відомого українського вченого-помолога Левка Платоновича Симиренка. Саме зусиллями Петра Вольвача в незалежній Україні в Криму були перевидані твори Левка Симиренка «Кримське промислове плодівництво» та «Помологія». За фактичне повернення в історичний та науковий обіг наукових праць і пам’яті про Симиренків Петро Вольвач нагороджений премією Кримського відділення Академії наук України та премією імені Л.П. Симиренка НАН України. Петро Вольвач з 60-х років минулого століття працював на Кримській помологічній станції (м. Бахчисарай) Всесоюзного інституту рослинництва ім. академіка М.І. Вавилова вченим секретарем і заступником директора з наукової роботи. У роки незалежності організував у Криму Південний науковий центр агроекології Мінсільгоспу України і був обраний академіком.

Теза про Хорса і титул «Бога української культури» в книзі - не перебільшення. За значний фінансовий внесок, який, до речі, не розголошувався, в розвиток української культури Василя Симиренка — відомого вченого, випускника Паризької політехніки, інженера-конструктора і технолога в галузі цукроваріння, мецената української науки і культури серед української громадськості за його життя називали «Великим Хорсом». А взірцем для Василя Федоровича Симиренка, на якого він рівнявся, був теж великий меценат гетьман Іван Мазепа.

Відомо, що Хорс — це друга назва бога Сонця; можливо, він син Дажбога. Як великий бог Сонця Хорс згадується у «Слові о полку Ігоревім»; у Володимировому (Київському) пантеоні стоїть поруч з іншими головними богами язичницької пори. Він як бог описується у «Повісті минулих літ»; Хорс присутній у списку серед інших богів — Трояна, Велеса, Перуна, яким князь Володимир велів встановити ідолів у Києві. Хорс згадується в апокрифі «Ходження Богородиці по муках», «Слові Христолюбця», у «Бесіді трьох святителів», «Легенді про доньку Шана». Культ Хорса був настільки популярним, що не згас з появою християнства.

Василь Симиренко став об'єктом детальної уваги українських істориків та вчених тому, що він зробив, мабуть, найбільший внесок у підтримку та розвиток не тільки української науки і культури, але й суспільний розвиток українства. Він фінансував не тільки прижиттєве видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, але й творів Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, автора нинішнього гімну України Павла Чубинського, професора Київського університету Олександра Кістяківського. Василь Симиренко спонсорував видання відомої щоденної газети «Рада», «Громадське слово», журналів «Літературно-науковий вісник», «Київська старовина», закордонних видань «Український огляд» та «Русинський огляд». Разом з Євгеном Чикаленком він допомагав у роботі Михайлу Драгоманову, Володимиру Винниченку, Сергію Єфремову, Михайлу Грушевському, фінансував хор Миколи Лисенка, бібліотеки, музеї, недільні українські школи (в тому числі і в Криму) та багато-багато інших людей і проєктів, які формували національні почуття українства в ХІХ та ХХ століттях.

Відомо, що обсяг його меценатських внесків за рахунок прибутків цукроварних заводів, який не розголошувався через загрозу політичного звинувачення в українофільстві, «малоросійському сепаратизмі» з боку царської, а потім більшовицької, влади, становив мільйони карбованців. Це набагато більше, ніж сам Василь Симиренко витрачав на свою сім'ю та себе.

Як відомо, садівник і помолог Левко Симиренко, був тісно пов’язаний із Кримом не тільки працею над вивченням кримського промислового плодівництва, а й своєю близькістю до народовольців та організаторів замаху на царя Олександра ІІ. Так, його двоюрідна сестра Ольга Яхненко була дружиною організатора замаху на царя, страченого вихідця з Феодосійського уїзду Криму Андрія Желябова. З багатьма членами цієї групи, в тому числі із самим Андрієм Желябовим (стор. 17−18), Левко Симиренко мав дружні стосунки. Від можливої смертної кари Левка врятувало те, що за рік до замаху на царя Левка Симиренка заарештували і вислали до Сибіру, і про смерть товаришів він дізнався, будучи на засланні.

На скільки важливою для України XIX століття була задача інтенсифікації та наукової організації сільського господарства?

Початок цієї діяльності дав засновник сім'ї Федір Симиренко, розповідає Петро Вольвач. Фірмою «Брати Яхненки-Симиренко» фактично заснували цукрову промисловість в Україні. Продовжувати цю роботу довелося вже молодій генерації підприємців, зокрема Платону Симиренку. Він пройшов серйозне стажування на Смілянському цукровому заводі, потім — декілька років на найкращих цукрових заводах Франції, Німеччини та Бельгії. Після цього Платон ініціював будівництво сучасного парового цукрового заводу в селах Ташлик і Руська Поляна. Проєктуванням, будівництвом та оснащенням нових, реконструкцією старих заводів Платон займався разом із запрошеними з Франції фахівцями. Потім молодий підприємець вступив на навчання до Паризького політехнічного інституту.

Усі цукрові заводи фірми українських підприємців, завдяки кваліфікованому керівництву Платона Симиренка, виявилися високоприбутковими. Тому фірма запропонувала збудувати великий цукровий завод у Києві, на Куренівці, проте міська влада відмовила їм у продажу землі. Тому завод вирішили будувати під Городищем, на землі, орендованій у графа Михайла Воронцова.

Платон Симиренко як представник справжньої європейської культури під впливом французьких мислителів мріяв створити на своїх підприємствах «капіталізм із людським обличчям». Зазначимо, що саме ця симиренківська модель капіталізму сьогодні успішно діє в багатьох країнах Західної Європи, а також Скандинавії.

Можна цілком обґрунтовано стверджувати, що завдяки цукровим заводам Яхненків-Симиренка та їхньому прикладу українські заводи цукру виготовляли три чверті цукру-піску і більше ніж 80 відсотків цукру-рафінаду від загального обсягу виробництва російської імперії. Продуктивність цукрових заводів в Україні була у 3−6 разів вища порівняно з центральними губерніями росії.

Високопатріотичний, вихований на принципах європейської демократії та культури, Василь Симиренко створив спеціальний фонд підтримки українських вчених, художників, письменників та діячів культури. Стипендіатами цього фонду були Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Павло Чубинський, Петро Ніщинський, Іван Франко, Борис Грінченко, українські театральні трупи й навіть хор Миколи Лисенка. Він спонсорував також українські періодичні видання, мріяв про створення Українського політехнічного університету, але влада не погодилася на те, щоб усі предмети в ньому вивчалися українською мовою.

Продавши успішний Сидорівський завод і декілька сотень десятин землі, Василь Симиренко заповів свій великий будинок у Києві з двома десятинами землі та садом українським громадським організаціям. Зараз у ньому розташоване посольство Великої Британії.

Значний вклад в садівничу науку вніс Володимир Симиренко. Саме через прогресивні наукові погляди Володимира Симиренка все його життя переслідувало НКВД. Його чотири рази заарештовували, одного разу навіть засудили до розстрілу. Як показала перевірка справи Володимира Симиренка Головною військовою прокуратурою СРСР, проведена у 1957 році, жоден пункт обвинувальних актів 1933 і 1938 років не підтвердився. Як у 1933, так і у 1938 році кримінально-розстрільні справи Володимира Симиренка та інших фігурантів були сфабриковані НКВД на замовлення мічурінських та кремлівських злочинців.

Навіть після запізнілої реабілітації в Україні не було відзначено жодної ювілейної дати видатного українського вченого-садівника, помолога та організатора науки, не перевидані його наукові роботи, а вони мають величезне значення для сучасного промислового садівництва та науки.
Загалом книга Петра Вольвача про Василя Симиренка цінна тим, що в ній чи не вперше в історії економіки України прискіпливо досліджено історію відомої цукроварної фірми «Брати Яхненки і Симиренко». Це дослідження цікаве тим, що вперше висвітлено підхід українських підприємців до організації промисловості.

Радянська історіографія в ХХ столітті в руслі класової теорії трактувала промисловців Яхненків і Симиренків як експлуататорів та визискувачів. Однак практика показує, що це не так. Біля збудованого цукрового заводу в Черкаському повіті на 260 десятинах землі були також побудовані 150 котеджних будиночків для службовців та робітників заводу (стор. 46−49). Кожен з них мав свою присадибну ділянку з городом і садом. Окремо були гуртожитки для сезонних робітників. У містечку працювали крамниці, які всі товари продавали без націнки та без вигоди для фірми. Всі працівники заводу купували дешеві та якісні товари. При заводі працювала лікарня на 160 ліжок і шестирічна школа для дітей робітників. У містечку був свій театр, паровий млин, машинобудівний завод. І вже тоді було освітлення газовими ліхтарями, що на той час було запроваджене лише в кількох великих містах на всю російську імперію. У містечку були водогін та каналізація, прокладені дороги і тротуар з твердим покриттям. У фірмі було запроваджене страхування на випадок хвороби робітників. Фірма поставляла цукор-пісок та рафінад в усі головні міста росії та за кордон по країнах Європи. Свого часу фірму відвідав Тарас Шевченко. Досвід фірми приїздили вивчати «англійці, французи, німці, росіяни, поляки, бородаті московські купці, євреї і поміщики…» (стор. 51).

Характерними для історії були і причини занепаду фірми. Справа в тому, що Симиренки, будучи українськими підприємцями, на території тодішньої України не мали своєї землі. А тому для будівництва заводу і містечка при ньому, а також для вирощування буряків, поблизу села Млієва брати Яхненки та Федір Симиренко домовилися взяти в оренду землю у князя Михайла Воронцова. І тут прослідковується також своєрідний зв’язок України з Кримом. Михайло Воронцов радо погодився з підприємцями та встановив достойні умови. Угодою передбачалася оренда землі на 26 років із правом пролонгації за бажанням орендарів. Для більшої довіри з боку орендарів угоду підписав не тільки сам князь Михайло Воронцов, а його син і спадкоємець Семен, який жив у Криму. А також як свідки ще два сусідніх землевласники — Браницький і Потоцький.

В урочистій обстановці князь Михайло Воронцов пообіцяв не тільки свій захист як гарант угоди, а також захист спадкоємців, і «пошану государя-імператора» (стор. 42). Але коли справа дійшла до виконання та продовження угоди, доля яхненко-симиренківської фірми виявилась подібна до сучасної долі всієї України після Будапештського меморандуму. Укладену Михайлом Воронцовим угоду ніхто не збирався виконувати, як і тепер Будапештський меморандум.

Ситуація докорінно змінилася після смерті князя в 1856 році. Підписант угоди «кримчанин» Семен Воронцов став чинити підприємцям всілякі перепони — ускладнював доставку буряків на заводи, чинив перепони при підписанні угоди з селянами з вирощування буряків, вимагав хабарі за різні «послуги», домігся скасування планів щодо будівництва залізниці. Зрештою, доручив своїй родичці Катерині Балашовій збудувати її цукрозавод поряд з заводом Симиренків, що викликало небажану та завідомо програшну нечесну конкуренцію.

Водночас, зазначає автор книги, історія українського підприємництва та меценатства ХІХ і ХХ століть ще в багатьох місцях недосліджена, вкрита білими плямами, які приховують багато цінного досвіду та важливої інформації. Зокрема, до таких належить і таємниця заповіту та доля закордонних банківських рахунків Василя Симиренка, які мало досліджені через колишні перепони радянської влади, банківську таємницю і нестачу доступних документів, та ще, мабуть, зберігають у невідомості долю мільйонів карбованців.

Загалом книга Петра Вольвача «Великий Хорс» — це вагомий внесок в оприлюднення інформації про важливий етап становлення українства, розвитку громадянського суспільства в Україні під владою російської імперії, внеску визначних українців у поширення українського державницького світогляду.