«В окупації ходиш, наче на тебе небо впало»

До міста Лева, а саме на Велику сцену Театру імені Марії Заньковецької, актори Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша привезли виставу «Лишатися (не) можна…». Це — документальна постановка про самих акторів цього театру, які «на власній шкірі» відчули, що таке окупація, як вижити у ній і як вдалося вирватися на вільну територію. Показ вистави, окрім Львова, відбувся ще у Миколаєві, Кропивницькому, Черкасах, Києві, Житомирі, Івано-Франківську та Херсоні.

Ця вистава — унікальна. Ак­тори розповідають власні іс­торії про те, що відбувалося в Херсоні у перші дні окупації ро­сійським агресором. Єдиною запрошеною актрисою є улю­блениця глядачів — Римма Зю­біна. Пані Римма єдина у ви­ставі, хто розповідає не свою історію. Вона зіграла роль ди­ректорки-розпорядниці театру Юлії Бунчак, яка пробула в оку­пації 38 днів.

Перед початком вистави до глядачів вийшов режисер-по­становник Євген Резніченко. Роботу над проєктом вони розпочали через кілька міся­ців після повномасштабного вторгнення. За словами пана Резніченка, проєкт народився сам собою. Звісно, довелося історії, які розповідали актори театру, суттєво скоротити. Бо якби розповісти про все, що пережили, вистава б тривала багато годин. «Тут усе без при­крас, — каже режисер. — Ак­тори самі виходять і самі про себе розповідають. У виставі розповідаємо і про мітинги, на які люди дуже довго виходили, протестували перед озброє­ним ворогом і виказували свою громадянську позицію. Про це потрібно розповідати».

Актор Херсонського драм­театру Сергій Михайловський, який перебував в окупації 214 днів, вирішив покинути місто, коли росіяни оголосили про­ведення референдуму та мо­білізацію. Раніше не міг, бо у Херсоні залишалися старень­кі батьки, окрім того, вони з дружиною доглядали 75-річну костюмерку з їхнього театру. За словами Сергія Михайлов­ського, навіть у страшному сні не могло приснитися, що житимуть в окупації. «Це дуже страшно і болісно. Ми про­йшли все: блокпости, перевір­ки, обшуки вдома, принижен­ня… Ходиш, наче на тебе небо впало», — сказав актор.

Подружжя Євгенії Кірсанової та Руслана Вишнивецького — акторів Театру імені Куліша, ви­їхало аж за п’ятим разом. З ди­тиною прожили в окупації 72 дні. Найстрашніше було, коли у те­лефоні Євгенії (а вона начебто все «почистила») на блокпосту рашисти знайшли фото з мітин­гу у Херсоні, на якому вона з чо­ловіком Русланом і з невеликим плакатом «Херсон — це Украї­на!». Думали, їх розстріляють на місці. Але вдалося відкупитися хабарем у три тисячі гривень.

За задумом режисера Єв­гена Резніченка, і актори, і гля­дачі - на одній локації. Їх не ді­лять на місця у глядацькій залі і на сцені, де грають актори. Усі на сцені. Глядачів небагато — десь близько сорока осіб. Так задумано, це — камерна виста­ва… Актори — не грають, а вко­тре переживають своє життя. У своїх історіях ведуть глядача за собою — на блокпост, у кімнату, яку догори дригом переверну­ли рашисти, шукаючи компро­мат на господарів помешкан­ня; на мітинг перед Театром Куліша, де агітували проти свавілля… Глядачі плакали і сміялися разом з акторами — настільки реалістичними були їхні розповіді.