«Допомагаю українцям, бо вони борються проти зла»

Стівен Фредкін — американець. Живе у штаті Орегон, що на північно-західному узбережжі Тихого океану. На пенсії займається сільським господарством. Але любить чоловік подорожувати і щоразу відвідувати нові країни Землі. Свого собаку на час подорожі віддає одному товаришеві, будинком опікується інший друг, а сам на пів року вирушає у мандри. Так було доти, поки росія повномасштабно не вторглася в Україну. Стівен Фредкін спакував валізу і полетів в Україну.

Стівен — мирна людина, не визнає загарбницьких воєн. Тож не міг стояти осторонь, коли мільйонна армія країни-агресорки вторглася на територію маленької, але такої мужньої України.

Спочатку Стівен Фредкін допомагав в одному з ресторанів Львова готувати обіди для тимчасово переміщених осіб, а потім прийшов у Львівську обласну бібліотеку для юнацтва імені Романа Іваничука, де з перших днів війни діє волонтерський штаб, із запитанням: «Чим я можу вам допомогти?».

Містер Фредкін давно став візитною карткою бібліотеки імені Романа Іваничука. Його «робочий стіл» — на першому поверсі, у фоє. Чоловік ріже смужки для плетіння маскувальних сіток. Вже може сказати кілька слів українською — «Добрий день», «До побачення», «Дякую». Я також знаю кілька слів англійською, але поговорити «на рівних», звісно, нам би не вдалося. Тож поспілкуватися з приємним паном допомогла перекладачка на волонтерських засадах з гуманітарної організації Step-in Тетяна Шиленко.

— Я приїхав торік у вересні, — каже містер Стівен. — Тільки не подумайте, що приїхав як турист. Хотів бути корисним людям цієї країни. Згодом змушений був поїхати додому, а тепер уже у Львові майже чотири місяці. Чому я саме у Львові? Бо це неймовірно красиве місто, тут живуть прекрасні люди, які потребують допомоги. Спочатку допомагав на кухні в одному ресторанів, де ми готували їжу для тимчасово переселених людей, а потім прийшов у бібліотеку. І от ріжу матеріали на смужки для плетіння маскувальних сіток. Працівники бібліотеки ставляться до мене, як до рідної людини. Я вражений їхньою ввічливістю і щирістю.

— Чим займаєтеся у Сполучених Штатах Америки?

— У США живу шість місяців на рік, наступні пів року — у Європі. Маю будинок у Швеції, у мене є добрі друзі у Польщі, а тепер вже маю друзів в Україні. Українці до мене дуже добре ставляться. В Америці працював вчителем для дітей з інвалідністю.

— Чому вирішили допомагати українцям у цій війні?

— Бо українці борються проти зла. Це — неймовірний героїчний народ, який бореться за волю і незалежність. І роблю я це на волонтерських засадах, як і всі ці волонтери, які приходять у цю бібліотеку, що стала волонтерським штабом. Мені не потрібні гроші. Через кілька тижнів поїду додому, але у листопаді маю намір знову сюди повернутися. Я буду сюди повертатися стільки разів, скільки буде потрібно. І буду допомагати українцям так довго, скільки зможу. Маю намір з часом розпочати тут власний бізнес, щоб перераховувати кошти на благодійність. Можливо, це буде пекарня, або ресторан.

— Чи були у час війни у зоні бойових дій?

— Так, у Дніпрі. Я там працював на військовій базі. Окрім того, тренувався там разом із солдатами. Це були лише військові тренування. А ще я долучився до жінок-волонтерок, які двічі на день виходили на вокзал і роздавали там каву, чай і печиво людям, яких евакуйовували з Дніпра. Це не було просто, як ви можете подумати. Люди без рук, без ніг… Я бачив, як у потяг на різні полиці поклали двох хлопців — одного навпроти іншого. В одного не було правої руки, в іншого — лівої. Мене це дуже вразило — молоді сильні чоловіки залишилися без рук після поранення. Ніколи раніше нічого подібного не бачив, сподіваюся, що і не побачу…