Було взуття таке колись у Карпатах — дерев’яники…

Унікальним експонатом — старовинним взуттям-дерев'яниками поповнив свій домашній музей старожитностей сколівський краєзнавець Олексій Тренич. У таких мештах, виготовлених бойківськими майстрами з явора, ясена, липи, його батьки-прадіди, інші земляки ходили ще після завершення Другої світової війни…

На неділю — чоботи, на будень — «шльопанці» з дерева

Один з дерев’яників передав пану Олексію сільський активіст з рідної Тухольки Іван Кравчук, якому вже поза вісімдесят років. У таких «мештах» він колись ходив до школи. За словами старожила, найбільшою його проблемою було після уроків знайти при вході у клас своє взуття — бо у таких дерев’яниках ходили вчитися у 50-х роках всі сільські учні.

— У кожному карпатському селі колись було по кілька майстрів, які виготовляли такі незвичні черевики. Мій дідо по маминій лінії Яким виготовляв їх, — пригадує Олексій Васильович. — Збереглися всі його інструменти-ножі, з допомогою яких це взуття вирізали з дерева.

Один з таких наборів, як і багато інших раритетних речей з колишнього побуту бойків, я передав у львівський Музей народної архітектури і побуту ім. Климентія Шептицького, який розташований у Шевченківському гаю. Там, до речі, стоїть дерев’яна оселя моїх предків…

Виготовляти взуття з дерева жителів Карпат змушувало нелегке життя. Шкіряні черевики-чоботи у давнину обходилися надто дорого, тому їх взували хіба що на свята чи коли йшли до церкви. У будні ж натягали дерев’яники. Вони були дешевшими при виготовленні, легкими (черевики іноді бувають важчими) і довговічними. Ноги у них не пріли, як у взутті гумовому. До того ж — були доволі зручними у вжитку: вийшов господар з хати у в’язаних з вовни шкарпетках, швидко взувся у дерев’яники, пішов до стайні до худоби. І так само швидко визувся, коли закінчив роботу. Ноги завжди були у теплі, сухими.

За словами пана Олексія, у таких дерев’яниках діти особливо любили ходити взимку. У них можна було з'їхати з гірки, як на лижах. Щоправда, складно було підніматися вгору — бо ковзали. Але і на цей випадок кмітливі бойки придумали вихід: набивали на підошви цвяхи, закручений дріт, який врізався у лід…

Саморобні дерев’яники цілком могли прослужити п’ять років. Виготовляли їх різного розміру, різної форми — були з відкритим задом, як шльопанці, а були вирізані так, щоб п’ятка не втікала. Все залежало від потреб. Витесати дерев’яник — справа марудна, треба потратити купу часу. На виготовлення однієї пари міг піти тиждень. Дерев’яниками не користуються вже давно, але є ще подекуди майстри, які вміють зробити цю оригінальну взуванку. Один з таких умільців живе у місті Турці на Самбірщині.

Повна хата карпатських скарбів

Під сімейний музей старовинних речей овинного бойківського побуту Олексій Тренич відвів одну з кімнат свого помешкання. У ньому зберігається сторічна трембіта, якою колись користувалися пастухи у верховинних селах. Є тут і жіноча плетена сумочка з гілочок, з якою шпацерували вік тому бойківські ґаздині.

Відвідувачі з цікавістю розглядають старий ткацький верстат, дерев’яні діжки, в яких кілька поколінь замішували тісто, чіхрачка, якою обробляли вовну, магівниця для прасування одягу. Тут же колекція оригінального одягу бойків. Можна побачити і стару дудку, грамофон, бурдоновий (з «густим» звуком) однооктавний бас на три струни, на якому у давнину грав дід пана Олексія. Справжня скарбниця автентичної бойківської культури!