Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Корови на снігу

Хтось із селян не може дати собі ради з однією худобиною… А у самотнього пенсіонера Ярослава Боднарчука 12 голів ВРХ і четверо свиней!

Газда каже, що завдяки прогулянкам, випасанню на свіжому повітрі його підопічні здоровіші, ніж худоба, яка постійно стоїть у хлівах. Фото автора
Газда каже, що завдяки прогулянкам, випасанню на свіжому повітрі його підопічні здоровіші, ніж худоба, яка постійно стоїть у хлівах. Фото автора

«А що там — війна ще йде? І скажіть, який сьогодні день, число?». Такими словами зустрічає мене у своїй великій чорній, насунутій на очі кролячій шапці-вушанці пан Славко. Живе він на окраїні гористого села-хутірця Городиська, що на межі Івано-Франківської та Тернопільської областей. А нам здалося, що — на межі реальності й іншого світу. Я для нього загадковий прибулець, який на початках насторожив, трохи стривожив, але якому, зрештою, він начебто виявився радий.

«Усього хліба їм не віддавай­те!» — просить господар, коли бачить, як пригощаю його сви­ней. Вони, у тому числі свино­матка із налитими сосками, що ось-ось має народжувати, ліни­во чвалають по подвір'ю і щось вишукують у багнюці, яку самі замісили. А один з вепрів, ігно­руючи появу мене, чужака, ри­лом вперто підточує фундамент старої літньої кухні, цьмакає штукатурку, гризе камінь — ви­дно, бракує йому мінеральної поживи.

ЦІ свині теж уміють «доїти корів».
ЦІ свині теж уміють «доїти корів».

На цьому обійсті - зі старень­кою потрісканою хатою, по­ржавілою «сателітаркою», ся­кою-такою стайнею, шопою та іншими господарськими будів­лями, обгородженим садком-вольєром і хаотичним складом старої с/г-техніки живе один, як палець, 66-річний Ярослав Боднарчук. Збився він із кален­даря і не знає свіжих новин, бо «не має радія, телевізор не ди­виться і обходить велику госпо­дарку». У когось із селян бра­кує сил тримати одну корову, а у нього, пенсіонера-самітника, тієї худобини аж 12 штук (вліт­ку було 22!). Прямо під зимовим небом чотири корови, два бич­ки, все решта — телятка і ялівки. Ну і квартет кабанчиків окупу­вав подвір'я, займає весь його час з ранку до вечора. За ними нема коли навіть до церкви піти. За ними не помічає, як злітають дні, тижні, роки…

Корів «доїли» телята, бичок і пацята

Про цього «фермера» роз­повів мені знайомий водій Сер­гій. Їхав якось біля лісу і зда­лека уздрів у ньому щось таке, як великий виводок диких сви­ней. Бродять між березами, ча­гарниками, порпаються у снігу. Відважився і підійшов ближче — не ікласті сікачі, а рогаті го­дувальниці та їхнє потомство. Добувають і їдять стару пожов­клу траву, з апетитом скубають зелене листя ожинника. А на­глядає за ними дядько-пастух у кудлатій шапці і ватяних шта­нах.

З ним, власне, і наша зустріч.

Питаєте, чи слухняна моя ху­доба? Не зовсім. Бо нема їй аж так дуже що зараз їсти. Жому, щоправда, який привезли із Ко­зови, є досить — понаїдаються і стають як гарбузи. А пашу (сіно), якої накосив своєю косаркою біля ріки, майже всю «перетяли» ще за літа-осені. Може, на лю­тий вистачить. Якщо забракне — хлопці із сусіднього села при­везуть. Сіно вони мають, а корів — ні. Ромко із Зеленова обіцяв, що два причепи сіна мені дасть, куплю у нього.

— Як зранку моя худоба поїсть жому, — продовжує пан Славко, — тоді йде до стирти скубати сіно упереміш із бадиллям сої. А потім всі летять до лісу пасти­ся, в урочище Унгари. Не жену їх — самі йдуть, самі того хочуть. Пильную їх там. Пасуться, поки хочуть. Буває, тяжко загнати їх додому.

Чи не зимно їм, чи не сла­бує моя худоба? Дякувати богу, ні. Вона весь час в русі, на сві­жому повітрі, спить під навісом. Коли захоче — піде до стайні. А в інших людей корови всю зиму у хліві стоять-застоюються, і тому ослаблені, після родів не мо­жуть на ноги встати.

Корів я не дою — телята їх ссуть. Тому і здорові. Якби не пили молока, то не вижили б. Колись і бик великий корову ссав — вже продали його. І сви­ні цьмакали молоко — Зірка чи Краса ляжуть собі, а вони підсу­нуться до них, вхоплять за дійку і смокчуть.

Раніше наші свині паслися з коровами. Але зараз не пускаю їх у поле. Бо вкрадуть. Я піду в один бік, а вони кудись відбі­жать. А потім хтось їх зажене до себе або застрелить. Бува­ло, приганяю худобу додому, а одної вже нема. Сам не раз чув стріли.

Свині мої також їдять жом. Маю для них і пшеницю. Сплять у стодолі. Там живуть і малень­кі пацятка, коли народяться. Але не всі виживають серед зими. Хочуть тепла. Я їх і до хати ношу, і у ванянці тримаю…

Ми все життя худобу трима­ємо. Коли ще працював шофе­ром, тато з мамою і сестра біля неї ходили. А зараз, коли тато минувся, а стареньку маму взя­ла до себе у Рогатин сестра, за худобою ходжу сам.

М’ясників відчувають здалеку

«Зимостійка» худоба пана Славка має грубу, як кожух, шерсть. Перед годівлею заду­мано стоїть у садку на замерзло­му грудді, а коли відкриваються ворота, іде до загородки із жо­мом, по дорозі грузнучи у баю­рах з болота-гною. Із загону ви­ходить неохоче. Запитую: може, худоба лякається мене, незна­йомого чоловіка? Пан Славко поправляє:

Бояться, бо думають, що різу­ни прийшли. Вони їх дуже відчу­вають — і тому втікають.

Продаж худоби — основна стаття доходу цього чоловіка. Але заготівельники беруть його тварин неохоче. Платять лише 30 грн за кілограм живої ваги (ще рік тому платили по 50 грн). За словами пана Славка, куп­ці пояснюють це тим, що нема як тієї худоби збути. Нібито нею забита вся бійня у Рогатині. Че­рез перебої зі світлом не встига­ють товарові дати раду. Ніби ху­доба тижнями голодна стоїть, декотра не витримує і, грубо ка­жучи, на місці відкидає копита. Так, в усякому разі, вповів нам пан Славко. Але односельці ін­шої думки: мовляв, беруть Бод­нарчукову худобу запівдарма, бо не має належного товарного ви­гляду…

Цього не скажеш про чорного бичка Юрка, який своєю поста­вою виділяється серед рогатого товариства. Важить, напевно, зо три «кірці» (центнери).

— До мого Юрка люди прига­няють свої корови на запліднен­ня, — каже господар бичка. — Же­нуть із Демні, Гутиська, Липиць, Мечищева, зі слов’ятинської Ді­брови, яка ген-он за тими гора­ми. Навіть працівниці сільради приводять своїх корів, бо ніде близько бичка вже нема.

Розповідаємо панові Славко­ві, що у сусідній області дядько за послуги свого «кавалєра» бере 500 грн. А скільки платять йому?

— Є такі, що дають 100 грн, хтось інший — 50 грн. Найбільше платили 200 грн. А хтось, бувало, нічого. Але я не вимагаю грошей. І не шкодую їм свого Юрка.

Найбільша мрія — щоб не було снігу й морозу

Усе життя після армії Ярос­лав Боднарчук шоферував. КрА­Зом неподалік села возив вапняк із кар'єру. Працював у Золочеві, Радивилові, Козові - транспорту­вав асфальт. Потім був сторожем.

Особисте життя не склалося. З дружиною пробув лише три мі­сяці. Кажуть, мала «на боці» іншо­го. Тому й покинув її, досі живе сам. Ще місяць тому мешкала з ним мама, 1937 року народження — але на зиму поїхала до сестри. Бо у рідній хаті холодно.

Сам пан Славко живе у кухні, гріється газовим конвектором. І роботою, про яку ви вже знаєте. На хліб передає гроші шоферам, які їдуть попри його хату. 2800 гривень пенсії і деякі з потрібних продуктів доставляє з Рогатина сестра. На Різдвяні свята привез­ла куті, холодцю, риби, пампухів.

Що варю собі? Бараболю з «тушонкою», гречку, макарон, каву. Борщу-зупи не готую, бо не вмію. Та й не маю буряка, моркви, приправ до них. Раніше все вари­ла мама.

Ярослав Михайлович розпові­дає, що виручка від продажу ху­доби йде не тільки йому на хар­чі й решті тварин — на корми, а й на господарські потреби. Вста­вив кілька пластикових вікон, на­крив бляхою стайню, заплатив майстрові, який зробив навіс, во­рота і загорожу. Люди допомага­ють йому, а він їм позичає свою косарку, сівалку.

У цього пенсіонера ми гостю­вали із паном Василем, який до­бре знається на юридичних і ха­зяйських справах. Порадив йому звернутися у сільраду: тим, хто тримає більше трьох корів, дер­жава дає дотацію — від 5 тисяч грн на голову ВРХ. А ще підка­зав десь розмістити оголошен­ня про продаж гною, якого тут більш ніж достатньо — дачники ку­пили б із задоволенням. За трак­торний причіп цих органічних до­брив платять 9 тисяч грн. Було б за що і собі продуктів купити, і ху­добі комбікорм-сіно придбати…

На тому і прощаємося. Пан Ярослав дякує за хліб-колачі й ці­кавиться тим, що й на початку:

— То як там на фронті? Чи ско­ро наші переможуть? Я так ду­маю, що Україна з тої біди вийде. Їй інші держави допоможуть, не допустять до нас росії.

А потім городиський газда уже втретє за годину розмови за­питав про майбутню погоду. Бо якщо впаде сніг, вдарить мо­роз, його худоба пастися не піде. Буде їй і йому сутужно.

Заглянувши у телефон, ми дали на кілька діб оптимістичний прогноз. Але потім таки замело снігом. А у найближчі дні обіцяють ще й 15-градусну студінь… Як же ж то перебути це панові Славко­ві і його «фермі»? Нехай би «Ром­ко із Зеленова» авансом привіз їм свого сіна. Лихі часи краще пе­ребути разом. А з весни справи, може, підуть краще. І на фронті, за який так переживає цей селя­нин, і у глибокому тилу. Зокрема у глибинці, де корови вимушено навчилися пастись взимку, а сви­ні примудряються їх «доїти»…

Схожі новини