Просила сина бути на фронті не, як завжди — першим, а «трохи посередині». І чула: «Як ти собі це уявляєш?»

У Миколаєві на Львівщині протягом двох днів проводили рейтинговий обласний турнір з настільного тенісу, присвячений колишньому жителеві цього міста, його улюбленцеві - полеглому воїну ЗСУ Михайлу Оприску. А взимку у пам’ять про цього героя, який два роки тому загинув під Бахмутом, відбулися представницькі змагання з мініфутболу. На такі високі почесті тепер уже «вічно 34-річний» кавалер державного ордена «За мужність» і «Хреста героя»" (нагорода від рідної 24-ї бригади) заслужив своїм подвижницьким життям і героїчною смертю. Його вважали лідером тутешньої молоді, знали як принципового громадського активіста і різнобічного спортсмена: футболіста, легкоатлета, плавця, волейболіста. Був кандидатом у майстри спорту з настільного тенісу, входив до чоловічої команди вищої ліги України «Патріот». Спортивні навички не раз ставали йому у пригоді у майбутніх боях за Україну. У ЗСУ пішов добровольцем, хоча й травмував на тенісному турнірі ногу…

Врятував двох побратимів, яких поранило «скидом» із ворожого дрона

— Для мене такі змагання означають, що пам’ять про мого сина живе… — розповідає тихим зболеним голосом мати героя, Марія Михайлівна, колишня вчителька хімії. І поки за тенісними столами неподалік точаться справжні баталії, поринає у спомини:

— Мій Михайло все своє життя боровся за справедливість. Коли щось не так — він прямо в очі про це і каже. Що задумав собі — прямо йшов до мети. З моїм чоловіком Ігорем і молодшим сином Іваном Михайло їздив на Майдан. Тато їх завів кудись, щоби поспали, а вони повставали і підносять бруківку. На Майдані мій менший отруївся «беркутівськими» газами…

Михайло страшенно ненавидів ворога, його мову. Якось під час змагань у Харкові отримав травму. Пішов в аптеку, щоб купити еластичний бинт і перев’язати руку, а йому, почувши українську, того бинта не відпустили, сказали, що «сдачі нєт». Пізніше їхав із Харкова на змагання у Дніпро, українською запитав у водія, о котрій годині прибувають на місце. А той цвиркнув: «Я вас нє понімаю!» Михайла шокувало, що весь бус на це відреагував мовчанкою…

Він не любив нічого російського, але спортсмени з Харкова, Дніпра страшенно Михайла поважали, любили його. І досі відгукуються про нього з великою пошаною. Згадують, яким був лідером, товариською, компанійською людиною, жартівником…

За друзів, побратимів Михайло стояв горою, за них готовий був на все. Одного разу двох бійців важко поранило після скиду з російського дрона. Михайло поповз до них і притягнув до себе в окоп, їм надали медичну допомогу. Ці хлопці вижили. Командування побачило, який Михайло відважний і перевело його у Бахмут. А там, у місті, були вже зовсім інші бої. У Бахмуті він дуже довго воював без ротації. Під час одного з ворожих обстрілів загинув…

Через кілька місяців після того, як Михайла не стало, до мене надійшов лист від його командира, полковника. Написав, що мій син був відважним і водночас — веселим, добрим. Що всі у підрозділі його любили. І ще сказав, що у Михайла були «золоті руки». Придумав якийсь пристрій до гранатомета, що дуже допомагав у бою…

Михайло любив вести щоденники. Занотовував свої плани, писав про свої романтичні почуття. Тому, крім усього іншого, ми йому на фронт присилали чисті блокноти. І книжки. У перерві між боями любив читати на історичну тематику, пригодницькі романи. Дуже жаль, що тих його блокнотів у нас немає — залишилися десь у Бахмуті…

Мій син завжди прагнув перемог, до всього йому було діло. Коли зрідка телефонував з фронту додому, казала йому: «Я добре знаю тебе, ти у всьому мусиш бути першим. Але зараз будь не спереду і не ззаду, а так «трохи посередині». А він мені каже: «Мамо, ти як собі то уявляєш?» І далі: «Я знаю, що ти за мене молишся. Не переживай, усе буде добре, все буде Ок!»

Михайло страшенно любив дітей. Моя колега, близька подруга, хрещена мати Михайла — Стефанія Миколаївна Рудка, розповідала: якось Михайло приїхав в її село своєю старенькою машиною. Дізнався, що один місцевий хлопчина ніколи не їздив за кермом, що ніхто йому не дозволяв цього — узяв цього Ігоря зі собою на пасовище, щоб той спробував самостійної їзди. А потім довірив йому їхати центральною дорогою села. Від такої довіри хлопчина був на сьомому небі…

Якось Михайло отримав малюнки від школяриків із Миколаївської школи № 2. Розповідав мені, що дуже тішився тими подарунками, розвісив їх у себе у бліндажі, сфотографував їх і закинув в Інтернет. Казав: «Напевно, діти побачать ці малюнки у мене і будуть раді, що я відповів їм…» Знаю, що ті третьокласники свої роботи у фронтовому бліндажі побачили — і справді дуже тішилися цим…

Мій син був дуже відповідальним. Друзям готовий був віддати останню сорочку. В одного з його найближчих товаришів, Олега, тяжко захворіла дитина — потрібна була операція на серці. Михайло відразу кинувся збирати кошти на лікування. Мотався до кого тільки міг, телефонував знайомим, щоб допомогли…

Приїжджав у село допомогти хрещеній матері

— Я Михайлика любила як сина, коли був маленьким, приїжджала купати його, — згадує хрещена мати воїна Стефанія Рудка, колишня вчителька фізкультури. — Він був дуже уважним до мене, турботливим, завжди вітав зі святами. Хоча жив у місті, не цурався тяжкої селянської праці. Часто з меншим братом Іваном приїжджали до мене у Надітичі щось допомогти. Гній вивозили, копали, сапали. Ще й досі тримаю у себе його кирзові чоботи. Після роботи хлопці любили смажити картоплю…

Якось увечері, коли вже всі спали, прийшов до мене і каже, що на пасовиську за селом розплуталися сусідські коні, треба їх привести додому, бо можуть кудись втекти. Каже: візьмімо коням сушених яблук, щоб пішли до рук. Ми прийшли на той вигін, нагодували коней, привели їх додому. До речі, на конях Михайлик любив промчатися галопом…

Він змалку був відважним. Пригадую, у першому класі хтось під час занять у спортзалі сильно копнув м’яч у його бік. Михайло не ухилився від удару, а прийняв його головою. Напевно, було боляче, але він цього не показував. До речі, коли став дорослим, під час гри у футболі багато голів забивав саме головою, у високому стрибку…

Нашого Михайлика вже немає, але провідують тепер мене його найближчі друзі — Олег Фацієвич, Тарас Гуменецький. Він шанував їх, а тепер вони вшановують його…

«Пам'ять про наших героїв — це теж боротьба з ворогом»

Михайло віддав багато сил та часу на розвиток спорту у Миколаєві. Допомагав відроджувати футбольний клуб «Миколаїв». Грав у настільний теніс у клубі «Патріот», який виступає у вищій лізі України, був бронзовим призером змагань у Молдові, перемагав у всеукраїнських турнірах. У Миколаївській ДЮСШ допомагав тренувати юну зміну. Тож з поваги до воїна-спортсмена у його рідному місті проводять меморіали Михайла Оприска. Перед стартом змагань їх учасники відвідали могилу героя…

— Цього разу на наш турнір прибули 116 дітей від восьми до сімнадцяти років, — розповів кореспонденту «Високого Замку» тренер-викладач Миколаївської ДЮСШ Богдан Чайковський. — До нас завітали три команди зі Львова, тенісисти із Дрогобича, Стрия, Рогатина, Пустомитів, Турки, Сколе, Новояворівська, зі села Березця на Городоччині. Миколаївська ДЮСШ, де колись тренував Михайло Оприск, теж була представлена своєю командою. Юних спортсменів поділили на вісім вікових категорій. Нагороди отримали всі діти — їх нагородили кубками, медалями, навіть за четверте місце відзначали статуетками. Всіх пригостили солодощами.

У минулу суботу виступали діти, а у неділю — дорослі тенісисти. У тому числі — аматори, які не мають всеукраїнського рейтингу. За словами головного судді змагань, віцепрезидента Федерації настільного тенісу Львівської області Олеся Допілка, найстаршим учасником цих змагань став 71-річний Єремей Ващик зі Стрия.

Організацією меморіалу Михайла Оприска займалися Миколаївська міська рада, її відділ освіти за підтримки громадської організації «Патріот М» (керівник Олег Старовецький). Багато доклалися до проведення змагань батьки полеглого воїна — пані Марія та пан Ігор. Для них їхній старший син продовжує жити — у спорті, у друзях, яких колись так надзвичайно любив. Виступаючи на відкритті змагань (думаємо, їх внесуть в обласний спортивний календар), Марія Михайлівна сказала: «Така пам’ять — це теж боротьба з ворогом. Ворог не хоче, щоб ми пам’ятали своїх героїв…»