Жертва в’єтнамської війни рятувала втікачів від війни в Україні

Не так давно з аеропорту Варшави у Реджайну, столицю канадської провінції Саскачеван, вилетів літак із 236 біженцями з України, які подалися на чужину через вторгнення російських окупантів. На трапі у “Боїнг” їх зустрічала посол миру ООН, жертва іншої війни – канадка в’єтнамського походження Фан Тхо Кім Фук.

Ця жінка – світова зна­менитість. У далеко­му 1972-му її світлина, тоді – 9-річної дівчинки, об­печеної напалмом (внаслідок помилкового бомбардуван­ня південнов’єтнамською авіа­цією мирного села), облетіла всі світові видання. І дала по­штовх громадському руху аме­риканців за припинення війни у В’єтнамі. Через півстоліття це історичне фото із написом No war з’явилося на борту лайнера, який забирав за океан втікачів від іншої війни – в Україні.

Кім Фук вдалося врятуватися завдяки 19-річному фотографу агенції “Асошіейтед Пресс” Ніку Уту, автору тієї самої знаменитої світлини, за яку він був удостоє­ний згодом Пулітцерівської пре­мії. Репортер, який був очевид­цем напалмової атаки, доправив обпалену дитину в лікарню і про­був там доти, поки медики не зробили все, щоб врятувати її. Загалом юна в’єтнамка перене­сла 17 операцій...

Доля жертви в’єтнамської ві­йни склалася щасливо. Після лікування у комуністичній Кубі вона з політичних мотивів вте­кла до Канади і донині живе там. Кім Фук веде активну волонтер­ську роботу, стала символом антивоєнних рухів, очолює акції за припинення кровопролиття у світі. Заснувала власний фонд, який надає медичну і психоло­гічну допомогу жертвам війни. Її поїздка до Варшави, щоб за рішенням уряду своєї провінції евакуювати наляканих війною українців – одне з таких добро­чинств.

Зустріч з легендою

На борту літака із зображен­ням обпаленої у дитинстві Кім Фук перебувала жителька Ми­колаєва над Дністром – 22-річ­на Ліда Доскочинська. Випус­книця одного з вишів у Познані (спеціалізація – дипломатія пу­блічна) летіла за океан разом із 16-річним братом Володею і ма­мою Наталією.

– Ми полетіли за океан, щоб повноцінно вчитися і працюва­ти у мирній обстановці, не бо­ячись сирен, – розповіла Ліда кореспонденту “Високого Зам­ку”. – У Канаді нас (переважно це були молоді мами з дітьми) зустріли міграційні служби про­вінції, швидко оформили до­кументи, поселили в універси­тетському гуртожитку. Я уже знайшла собі тут добру роботу. Працюю діджитал-медіаспеціа­лістом у компанії, яка через со­цмережі просуває ІТ-бізнеси. Обов’язково повернемося в Україну, але поки що змушені жити далеко від неї.

Ліда каже, що через втому (перед тим не спала два дні) не звернула особливої уваги на жінку, яка зустрічала її при вхо­ді у літак. Після прильоту хреще­ний батько брата, переглянув­ши фото, повідомив, що під час цього благодійного рейсу їх су­проводжувала знаменита Кім Фук, розповів драматичну істо­рію її життя.

– Пригадую, ця жінка тепло привітала всіх нас, українців, на борту літака, йшла по салону, тис­нула пасажирам руки – і тим ви­словлювала солідарність з нами.

«В її очах я побачила розуміння – і цього було достатньо»

Ліда теж своєрідна знаме­нитість. 15 років тому, у травні 2007 року, вона, тоді ще вихо­ванка дитсадка, зі своїм довгим і розкішним волоссям, яке сяга­ло попереку, була однією зі 130 учасниць “високозамківського” конкурсу “Ой, не ріж косу, бо хо­рошая”.

– Це був мій перший конкурс у житті, – згадує Ліда. – Поїхала на нього з татом. Дуже хвилю­валася. А потім засмутилася, бо не перемогла у своїй номі­нації. Але дуже зраділа, коли отримала у подарунок вели­ку дорогу ляльку... Відтоді зро­зуміла, що дуже люблю сцену. У дитсадку і школі мені у теа­тральних постановках давали головні ролі. Пізніше зайняла­ся вокалом, їздила на співочі конкурси... А про волосся своє не забуваю. Раз в рік його під­стригаю, але воно швидко від­ростає. Зазвичай його довжина 112 сантиметрів.

Наприкінці нашої розмови ми запитали у Ліди Доскочин­ської:

– Якби ти знала, хто та осо­ба, яка супроводжує тебе у літаку – що хотіла б їй ска­зати, якої поради запитати? Можливо, про те, як зняти стреси від війни?

– В очах цієї жінки можна було побачити розуміння нашої ситуації. І мені цього було до­статньо.