Мозаїка спогадів

П’ятничного жовтневого вечора за участі дирекції та працівників Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука відбулася презентація книги спогадів відомого актора, майстра художнього читання, народного артиста України Святослава Максимчука.

«МОЗАЇКА СПОГАДІВ» — таку назву своїй книжці дав її автор ще в процесі написання. Спогади актора роїлися образами, проникаючи у його сни, укладаючись у неповторні мозаїчні картини, відтак самі попросилися на папір, тому авторові не залишалося нічого більше, як тільки записати те, що давно визріло у його свідомості. До того ж, відомі письменники і колеги по роботі як добрі друзі Святослава Максимчука, зі свого боку, щиро підштовхнули і заохотили взятися його за перо. І вони ТАКИ ПЕРЕКОНАЛИ!.. Тому величезна, неоціненна заслуга в тому, що така книжка з’явилася на світ, безперечно, належить письменникам Валерію Шевчукові та Романові Гораку. Вони ж — поруч із колегами по роботі, акторами-заньківчанами, народними артистами Богданом Козаком і Борисом Мірусом, — яким Святослав Васильович, за акторською звичкою, і начитував фрагменти тільки-но народженого тексту спогадів, і стали її першими читачами-свідками перетворення цікавого життєвого сценарію митця в оригінальні, фактично новелістичні картини.

Оригінальність нетипового жанру спогадів відразу відчула головна редакторка Видавництва Старого Лева Мар’яна Савка, схваливши і затвердивши книжку С. Максимчука до друку та визначивши її жанрово як книжку короткої прози. І це без перебільшення! Бо, попри автобіографічну канву, правдивість і щирість оповіданого, книжка С. Максимчука має особливу письменницьку ауру, в якій кожен фрагмент як елемент цілісної мозаїки зберігає у собі ті цікавинки, які, присмачені соковитим гумором та легкою іронією, збагачують кожну подію, що відбувалася у житті актора як художньо зриму.

Про жанрові та композиційні особливості книжки С. Максимчука особливо попіклувалася її упорядниця та літературна редакторка, кандидатка філологічних наук, доцентка Львівського національного університету імені Івана Франка Мар’яна Челецька, яка під час презентації виконувала роль співмодератора (разом із директоркою бібліотеки Тетяною Пилипець). У своєму вступному слові М. Челецька наголосила на тих елементах у книжці, які навмисне введено для зацікавлення читача, зокрема на виборі заголовків до кожного, навіть найменшого підрозділу, та епіграфів, за допомогою яких читач повинен відімкнути, як ключем, знакові творчі періоди митця: дитинство, студентські роки у Харкові, становлення актора на львівській сцені, гастролі Канадою та Америкою у перші роки Незалежності України.

Про дитинство, якого фактично не було у Святослава Максимчука через трагедію, що знищила його рідне село Ремель у часи ІІ-ої світової війни, та причетність актора, як громадянина, до великого зрушення шістдесятницького руху доречно розповів під час презентації Роман Горак — автор першої, найсвіжішої! — рецензії, яка вже з’явилася на «Мозаїку спогадів».

Наступним зголосився до слова письменник Михайло Косів як безпосередній свідок та учасник описаних у книжці спогадів подій, які стосуються їхнього шістдесятницького покоління. Косів особливо похвалив органічну майстерність письма С. Максимчука та наголосив на вмінні актора добре відчувати й оцінювати культурну атмосферу радянських часів 1960−70-х років ХХ ст. та вагомі літературні явища, що народжувалися у ті часи і, безперечно, формували українську ідентичність.

Від імені заньківчан, які чисельно прийшли на презентацію, щоб підтримати свого колегу і вчителя, виступив народний артист Богдан Козак, який відзначив, що у практиці театру актори часто вдавалися до жанру спогадів, однак це були переважно зафіксовані усні спогади, здебільшого, фактографічного характеру (про ролі, які де й коли хто виконував), — натомість С. Максимчук написав оригінальну книжку і дуже яскраво та правдиво зобразив картину свого часу, долю свого покоління. Тому така книга цінна уже сама в собі, бо перевершує увесь творчий набуток С. Максимчука і як талановитого актора театру, і як майстра художнього читання, вдало відтінюючи й узагальнюючи увесь його мистецький шлях.

Друг і краянин, коваль, мистецтвознавець і професор Академії мистецтв Олег Боньковський (який, до слова, також і сам не без письменницького таланту, бо є автором чудової книжки новел «Золоте перо») запримітив у Святослава Максимчука особливе вміння малювати словами картини і навіть створювати цілі скульптури. Цим надзвичайно вражають, зокрема, такі новелістичні етюди із «Мозаїки спогадів», як «Підліткові ігри» та «Справжній спалах».

На завершення насиченого читацькими відгуками літературного вечора взяв слово громадський і політичний діяч, учасник дисидентського руху Ярослав Кендзьор, який наголосив на державницькій самосвідомості актора Максимчука, тому що безпрецедентне значення для національного відродження українства відіграв його авторський проєкт цілої серії «Заньківчанських вечорів» — зустрічей з українськими письменниками, науковцями, культурними і громадськими діячами, політиками, які Максимчук сам організовував і на яких був ведучим. Ці заходи були надзвичайно актуальними, викликали потужний інтерес у тогочасного глядача і вже, без перебільшення, увійшли у золотий фонд української культури.

На презентацію книжки «Мозаїка спогадів» Святослава Максимчука прийшло багато друзів й однодумців актора — атмосфера була невимушеною, спонукаючи до живого спілкування з майстром художнього читання, який на завершення презентації виконав одного зі своїх улюблених поетів — Роберта Третьякова та його вірш «Аплодуйте акторам!».

Іванна Сріблицька.

Читайте також: 9 березня 2021-го народному артистові України Святославу Максимчуку виповнилося 85 років!

Максимчук С. Мозаїка спогадів. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. — 520 с.

Він, Святослав Максимчук, народжений у Шевченків день 9 травня 1936 року, але названий Святославом, а не Тарасом. Мав вже сім років, як вдосвіта 17 березня 1943 року село було оточене потрійним кільцем до зубів озброєних німців, які пропустили всередину не менш ніж німці до зубів озброєну польську прислуговуючу поліцію, звану шуцманами, що вчинили над людьми звірячу криваву розправу.

Село зі 104 селянських господарств було спалене дотла, люди розстріляні.

Небагатьом вдалось врятуватись. Сім’ї Максимчуків вдалось.

Про трагедію села було в радянський час заборонено говорити. Бо говорити означало розповісти правду про ОУН-УПА і боротьбу українського народу як з німецькими, так і більшовицькими загарбниками.

Він, Народний артист України Святослав Максимчук, один з трьох, який залишився на сьогодні в живих заговорив вперше.

Розповів про цю страшну трагедію у книгах «Ремель. Урок історії», що вийшла 2018 року у львівському видавництві «Апріорі», та «Ремель. Трагедія на світанку», що побачила світ у львівському видавництві «Сполом» 2020 року.

Той спогад з часом ні на йоту не зблід у його пам'яті. Він короткий, але з нього починається оповідь у новій його книзі, названій «Мозаїкою спогадів», яка нещодавно вийшла у львівському видавництві «Старого Лева». Сім’я Максимчуків була першою, яка по війні повернулась на згарище рідного села і розпочала його друге життя.

Про важкі часи, які настали після закінчення війни і повернення в село, розповідають наступні сторінки книжки. Ті сторінки про післявоєнне село Ремель читаються з великим болем, бо написані самим учасником подій.

Читайте також: Сторінками трагедії

В тих подіях минало дитинство Святослава Максимчука. Попри всю важкість часу, автор з великою майстерністю і любов’ю малює дитячі забави, в яких аж самому хочеться взяти участь. А з якою дивовижною майстерністю він описує свої перші та вже парубочі спалахи кохання. І це все оповито дуже часто і самоіронією, і добродушним гумором.

Одночасно ці сторінки є розповіддю, як проростала любов до землі, до пошанування традицій, до сільських звичаїв та людської гідності. Ця розповідь набирає дивовижно зворушливого звучання з кожною сторінкою, з кожним спогадом про мудрого батька і люблячу матір, стосунків між сусідами. Попри неймовірні труднощі, бідність, постійний терор з боку влади, тут були свої радощі, своя висока мораль і етика стосунків між людьми. Село поїло його мудрістю та тверезим поглядом на життя. Не завше в теперішній літературі можна знайти такий зворушливий опис дозрівання сільського хлопця, вироблення у нього здорового світогляду і національної свідомості, як у цій книзі.

Він ходив до школи довгі кілометри в сусідні села розлізлими осінніми дорогами, в зимові сніговії, постійно наражаючись на різні небезпеки. Проте кожного року приходила радість весни і літа. Не кинув школи. Прагнув знань. Хотів бути корисним своєму зболеному селу.

Потім настав час йти у великий світ з маленького села, спаленого війною, рани якого не переставали заживати. Та ці труднощі лиш гартували характер. По закінченні школи доля скерувала його в театральний інститут у зрусифікований Харків, який деякий час був столицею України і де відбулись найжахливіші розправи над українською інтелігенцією. Тут і зустрівся з міською цивілізацією, де була погорда до його рідної української мови. Чого варта тільки одна фраза, коли студентові, який повсюдно розмовляє українською мовою, один тип каже ніби в жарт, що в оперному театрі «будут сегодня танцевать „Лебединое озеро“ на украинском языке»! Книга дає дуже яскраву і правдиву картину життя в театральному інституті та театрах міста, зокрема в театрі ім. Т. Шевченка, колишньому «Березолі», де з артистів його покоління вже ніхто не послуговувався українською мовою, хіба тільки старші актори-березільці.

Розповідь Святослава Максимчука — це ще одне свідоцтво того похмурого часу, хоч автор не обминає, звичайно, увагою тих людей, які працюючи в цьому середовищі, зберегли свою національну гідність і стали видатними людьми нашої культури. Окрім того, книга дає повне уявлення, як діяли в той час проти тих, хто не йшов з ногу з «нашою» партією та урядом.

Навколо Святослава Максимчука гуртувалась невелика група однодумців, але невдовзі мусив покинути Харків, в тому числі й театр ім. Т. Шевченка, в якому пропрацював чотири роки, а також викладання сценічної мови в інституті, який закінчив з червоним дипломом.

Ще у Харкові він обирає за зброю Слово.

Він мріяв про Львів, який собі, як і багато хто уявляв П’ємонтом української культури і центром українського національного життя. Він дивився на це місто, як молодий Василь Симоненко у вірші «Український лев»:

Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій!
Вибухає душа — я тебе зрозумію.
Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Свій прихід у Львів артист ознаменував участю у конкурсі до 110-ї річниці від народження Івана Франка. Артист взяв участь у всеукраїнському конкурсі читців поемою Івана Франка «Похорон», яка поруч з «Мойсеєм» та «Іваном Вишенським» є вершиною української політичної поезії. Ця поема і визначила наступну долю Святослава Максимчука. Для партійних кіл він став заклятим націоналістом, а для Львова тим, без якого сьогодні важко уявити собі супротив тодішній системі.

З часом Святослав відчув, що йому затісно в ролях героїв корнійчуківського покрою, та йому подібним, якими був перевантажений тодішній український театр. Він вийшов на розмову з глядачами та слухачами виконанням шедеврів української класичної літератури та тих на той час молодих поетів, твори яких тепер стали класикою української літератури.

Готувався його арешт разом з дисидентами, але того, на щастя, не сталось. Розпочалась затята і драматична боротьба артиста з партійною верхівкою…

Він знайшов моральну підтримку у Валерія Шевчука, Ліни Костенко, Івана Світличного, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Олеся Гончара, Івана Дзюби, Дмитра Павличка та інших видатних діячів того часу. Та підтримка й давала йому сили вистояти.

В книзі наведено чимало яскравих сторінок і цієї підтримки, і цієї боротьби. Вони і є яскравими свідоцтвом Львова та України того часу.

Вражають розповіді про зустрічі з Расулом Гамзатовим. Його «Мій Дагестан» Святослав Максимчук став виконувати після виходу твору українською мовою.

Як колись Іван Франко, так і Святослав Максимчук має право сказати, що в будівництво нового світлого українського храму і він доклав свою «цеглинку».

Відчував не тільки кривду, яку система творила його народу. Він відчув кривду, заподіяну білоруському народові. Це він під час гастролей театру в Білорусі виступав з програмою творів білоруських класиків, навіть частково в оригіналі білоруською мовою. Якось по-особливому читаються сторінки спогадів виступу артиста про Біловезьку пущу, де проживав тоді разом з поетом Петром Осадчуком. Не раз Святослав Максимчук жартома говорив Петрові Осадчуку: «Це ми з тобою, Петре, підготували документ про припинення існування „Союзу нерушимих республік“, а Леонід Кравчук тільки його підписав».

Прихід української державності для Святослава Максимчука став організацією небачених і нечуваних в історії культурного життя України знаменитих «Заньківчанських вечорів». Тут відбувалися зустрічі з найвідомішими діячами політики та культури.

Створює програми «Моя Франкіана» та «Моя Шевченкіана», які мали велику популярність. З ними він їздить по містах України, виступає з камерної сцени театру ім. М. Заньковецької, а також в інститутах та технікумах, колгоспах та держгоспах. Поруч з тим створює аналогічні програми за творами Володимира Самійленка та Степана Руданського.

Робить аудіо записи з творів української класики. Створено десятки аудіоальбомів та відео.

Цінність спогадів Святослава Максимчука полягає ще й в тому, що про тодішні події розповідає він сам — учасник тих подій, а не хтось від його імені.

Врешті чимало сторінок у книзі Святослава Максимчука присвячено його зарубіжним гастролям, зрозуміло, вже в часах української державності, де зустрічається з багатьма тими діячами української культури, які виїхали в еміграцію перед війною чи вже в під після її закінчення. Автор дуже образно і живо описує життя української громади в Сполучених Штатах та Канаді, продовжуючи славні традиції, які в цій ділянці залишили майже зовсім невідома у нас Софія Парфанович та Іван Керницький, відомий в еміграції під псевдонімом Ікер.

Тут він зустрічається з багатьма тими, котрих знав раніше, та які потрапили за океан з різних причин. Тут і Надія Світлична, і Раїса Мороз, і молодший син Ірини Вільде Максим Полотнюк, про трагічну кончину якого Святослав Максимчук оповів у спогаді «Ой, летіли дикі гуси». Тут і лауреати Шевченківської премії Іван Остафійчук з дружиною, художник Іван Марчук, про якого в останні часи багато говориться, що вирішили пошукати щастя в чужих краях. Тут і зустріч з дочкою Народної артистки України Софії Федорцевої Володимирою, дочкою Миколи Матієва-Мельника Софією Бурою, сином Миколи Голубця Зеновієм. Кожна з тих зустрічей приносить у репертуар артиста новий твір, який невідомий в Україні широкому загалові. По приїзді він докладе чимало зусиль, щоб озвучити ті твори і донести до широких кіл слухачів.

Тут багато назбиралось і тих, хто просто злакомився на швидке збагачення, в чому опісля гірко розкаювався. Зрештою, як переконується, українці здебільшого всюди однакові, як і однакові їх гріхи, які з України вони потягнули з собою у світ.

Побіч з тим, автор зустрічається з такими великими особистостями української культури, як Лео Молодожанин, Василь Барка, автор роману «Жовтий князь», який розповідає про страшні події голоду 1932 — 1933 років. Про них на Батьківщині мало говорять. На жаль…

Виступи Максимчука збуджують у людях спогади про рідну землю і сплоджують невимовну тугу за нею…

Книжка спогадів цікава ще й тим, що вона густо пересипана легким гумором. Яку б ситуацію не описував автор, але він завжди в тому описі знайде місце для посмішки, що й не так часто можна зустріти у книжках подібної тематики.

Книга проілюстрована цікавими світлинами, написана живою захоплюючою мовою і є безумовним великим здобутком нашої не такої вже й багатої мемуаристики.

Роман Горак