9 березня 2021-го народному артистові України Святославу Максимчуку виповнилося 85 років!

Святослав Васильович Максимчук народився 9 березня 1936 року в селі Ремель (Рівненська область). Закінчив акторське відділення Харківського театрального інституту (1959). Працював у театрах Харківської області (1959—1960), у Харківському українському драматичному театрі імені Т. Шевченка і водночас на кафедрі сценічної мови Харківського театрального інституту (1960—1964). Від 1964 року - у Національному українському драматичному театрі імені М. Заньковецької (Львів). Із 2000 Святослав Максимчук також викладає на кафедрі театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка.

Акторсько-декламаторську діяльність розпочав 1966 року — з участі в конкурсі до 110-річчя І. Франка (за читання поеми «Похорон» став одним із переможців). Із 1989 року — ініціа­тор і ведучий «Заньківчанських вечорів» у Львові — своєрідних творчих звітів визначних особистостей. Велику популярність Максимчук здобув як майстер художнього читання: унікальна пам'ять, тонке відчуття стилю письменника, глибоке пройняття психологією твору. У доробку актора — понад 40 аудіоальбомів, половина з них — у серії «Українська класика від Святослава Максимчука».

Святослав Максимчук зіграв понад 100 ролей, зокрема: «Шельменко-денщик», Г. Квітка-Основ'яненко — Скворцов,
«Маруся Богуславка», М. Старицький — Сохрон Мальований, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», М. Кропивницький — Горнов,
«Гріх і покаяння», І. Кар­пенко-Карий — Никодим, «Суєта», І. Карпенко-Карий — Демид, Михайло, «Сестри Річинські», Ірина Вільде, а — доктор Безбородько, «Сторінка щоден­ника», О. Корнійчук — Леонід Край, «Сині роси», М. Зарудний — Клим Островий.

Святослав Максимчук, народний артист України (фрагмент із книги спогадів)

«НАРОДИВСЯ Я НА СВІТ…»

Народився я на світ,

Як їдного рання

Моя ненька забагла

Шпаків на снідання.

(Степан Руданський)

У цей світ прийшов я 9 березня 1936 року в селі Ремель над річкою Горинь, що на Рівненщині. В момент з’яви дуже голосно подав про себе знати протяжним баритоновим «а-а-а-а-а!». Пологи приймала баба-повитуха у нашій маленькій хаті, яка в одній кімнаті об’єднувала й кухню, і спальню. Добру третину цієї хати займала піч, наймиліший прихисток дітей, та піл (дощаний настил, який був замість ліжка, по якому босі діти могли повзати й гарцювати). Постеля з домотканого полотна була складена разом з вишиваними подушками у кутку полу. На ніч виносилась з комори згорнута солом’яна мата, розгорталася на полу, а поверх неї стелилося рядно (якби тепер сказати, — з екологічно чистих конопель), бо лляне полотно ткалось для шиття білизни. Домівка була без підлоги, а долівку щосуботи мастили глиною і через те ніяка куска не могла завестися на ній, особливо дошкульні блохи, яких могли занести до хати знадвору кіт чи собака.

Хрестили мене в церкві Св. Покрови, в сусідньому селі Козлин, бо в нашому селі церкви не було, тому й належали до Козлинської парафії. Коли мене хрестили, піп запитав прізвище новонародженого. Баба-повитуха відповіла:

— Та, напевно, Сахарчук, бо в їхньому селі на них кажуть «Сахарові».

— Ну, то добре! Хай буде Сахарчук.

Потім, приїхавши з обряду хрещення, розповіла про це батькам.

— Та ж ми Максимчуки! — відповів батько.

— Або ж я пам’ятаю хіба все? Ет, дурна баба… Вибачайте старій.

Довелося батькові йти до церкви й дописати прізвище Максимчук.

(І коли я отримував перший паспорт, то згідно з метрикою мені було записано прізвище Максимчук-Сахарчук). І лише коли я вступив до Харківського театрального інституту, у мене відібрали половину мого прізвища, й тепер я — просто Святослав Максимчук.

***

Хочу сказати, що баба, яка приймала пологи, згодом стала й моєю «дохторкою». У дитинстві я часто хворів на ангіну (баба казала: на «завалки»). Іноді доходило до того, що я не міг ковтати. Мати кликала бабу на порятунок, яка просила закип’ятити воду, а тоді, під час кипіння, брала дерев’яну ложку, опускала держак в окріп, цебто дезінфікувала її, благала мене підійти до вікна, промовляючи:

— Роззяв ротика, Славцю.

Не встигав я, як слід роззявити рота, вона вмить запихала держак ложки до рота, притискала, й мої гланди виприскували із себе гній. Звичайно, я плакав, але ж операція уже відбулася, і через кілька хвилин я вже радів, бо мати зварила мені на сніданок яєчко, а це траплялося не часто, бо яйця, масло, сир, сметану несли на продаж до Рівного чи Костополя. Іншого способу отримати гроші для господарських потреб не існувало.

Коли я вже був актором, почув від свого приятеля Андрія Філіпчука таку сентенцію:

— Селянин все життя працював на дрова та корову.

***

Дуже мені добре запам’яталося з дитинства, як я подружився з котом. Коли мене відлучили від соски й давали молоко пити із чашки, я довго звикав до такої зміни у способі харчування, тому дуже повільно ковтав молоко, і воно краплями спадало на жупан (так у нас називали довгу дитячу сорочину, яка сягала до колін). Котик, знічев’я запримітивши для себе поживу, почав підходити до мене, сідав на руки і те молочко вилизував, а оскільки моя одна (ліва) рука була вільною, то я нею і починав гладити котика, перебираючи йому вушка. Мені те подобалося, та й кіт, очевидно, мав приємність до пори до часу, доки мав поживу. Але ж всяка приємність не буває довготривалою. Я почав досконаліше опановувати новий спосіб харчування, й молоко перестало збігати крапельками з моїх уст. Ось так! То й котик, зневірившись у моїй щедрості, перестав до мене приходити на сеанси добродійства.

А я був уже звик, що права рука тримає чашку, а ліва, наче струни бандури, перебирає котикові вуха, тому знайшов для себе цікавий вихід: моя ліва рука почала перебирати моє ж ліве вухо! Так тривало декілька місяців.

***

Діти завжди мають велику прихильність до своїх дідів і бабів.

Так склалося, що коли я народився, то батьків мого батька живими не застав, та й діда по матері теж. Вони зі світом попрощалися завчасно. До моїх семи років з нами жила материна мати Олена. Але ж маленька хата й тиснява великих радощів не приносили, очевидно, ні бабі, ні батькам. Тому, з боку баби, особливих до мене пестощів не пам’ятаю, хіба що коржі з маком, які баба час від часу пекла: прісний корж діставала баба з печі, ламала на дрібні дольки й опускала їх до макітри, в яку перед тим поклала товчений у ступі мак із медом чи цукром. Ті коржики обережним старанням рук підстрибували в макітрі, потім накривались — і через пів години можна було їх уже їсти! Боже мій, яка то смакота! І досі мені здається, що нічого смачнішого в дитинстві я не їв!

***

Запам’ятав ще від баби одне покарання. Коли в 1939 році прийшли до нас «совєти», то село обрало батька мого головою сільської ради, бо серед дорослого населення він був єдиним у селі, хто вмів читати й писати (три тижні ходив до церковно-приходської школи, але був невтомним самоуком).

Оскільки в селі не було ні буфету, ні їдальні, то батькові доводилося час від часу годувати представників із райцентру Олександрія: чи то запрошуючи їх до себе додому, чи домовляючись із якимось багатшими селянами. Під час такого обіду бувала й чарка. Проте не пам’ятаю жодного разу, аби батько приходив додому п’яним. Але!.. Коли є серед людей такі, котрих природа наділила абсолютним слухом (серед них і мої внуки Дем’ян та Василь), то моя мати мала (якщо можна так класифікувати!?) абсолютний нюх!

Варто було батькові тільки однією ногою переступити поріг у сіни, навіть ще як слід не відчинивши дверей до хати, як мати відразу сердито промовляла:

— Що? Вже пив…

Батько ніколи не заперечував, бо що воно дасть, оте заперечення?! А нічого. Та й переконувати дружину в протилежному було марною справою. Нюх абсолютний, на експертизу у ті часи по наших селах не подавали, тому визначити дозу алкоголю в крові — допустима вона чи ні, було неможливо.

Якось під час такого обіду в нашій хаті один із тих «гостей» подарував мені карбованця. Я затис його в жменю і побіг на село похвалитися своїм одноліткам, але ж вони серед білого дня біля кооперативи хотіли мене пограбувати, відтак стали виривати з моєї руки того дарованого рубля. Мені, однак, вдалося викрутитися з рук нападників і втекти додому. Вбігаю до хати, захеканий, гості ще сидять за столом, а я спересердя вигукую:

— Мені… той большевик… порвав рубля! — і розревівся… (До речі, батько нераз переповідав про цей трафунок із усмішкою!..).

— А что у вас слово «большевик» ругательное?

— Ні, — заспокоїв батько «гостя», — він малий, ще не розуміє, хто дає, а хто забирає.

І приблизно з тих часів пригадую, як сиджу на полу, а мати, яка вже одягнула мене, зашнуровує мої черевики. Поруч лежить батькова сіра сорочка з двома кишеньками. Взяв я ту сорочку до рук та й перебираю собі. Коли в одній із тих кишеньок намацав гроші!.. Тихенько затиснув ті гроші у жмені, так що мати не побачила. Зашнурувавши черевики, мати плеснула мене по срачині й сказала:

— Біжи до Тарасика!

Я на великих радощах прошмигнув у сіни, далі — у двір, і біжу собі до брата двоюрідного, Тарасика.

Це була ранкова пора, й коли я зайшов до хати своєї дядини, то застав там їхню сусідку, яка, як кажуть, на хвильку забігла до Теклі, аби поділитися якоюсь новиною, чи, може, пліткою.

У печі палахкотіли й потріскували дрова, а Тарасикова мати, Явдоха, поралася коло печі, пересуваючи рогачами баняки та горщики. Я підійшов до брата, який був старшим за мене на два роки, відвів його трішки далі від матері й сусідки і, крадькома всміхаючись, шепочу йому:

— Ходімо до кооперативи, халви купимо…

— А де ми грошей візьмемо?

— А в мене є. Ось! Цілий ящик купимо, — та й розтуляю кулачок, у якому затиснув гроші.

Сусідка ж побачила і відразу вигукнула:

— Кумонько! У Славка в руці аж три червінці! — та хвать мене за вухо. — А ти де їх взяв? Ану, ходімо до тебе додому!..

Вона через усе село вела за вухо мене, зганьбленого, до нашої хати. Вдома, крім баби Олени, яка поралася на подвір’ї, більше нікого не було.

— Дивіться, бабо, якого багатого внука до вас привела. Має аж три червінці. Хотів халви купити у кооперативі. Ящик!

Моя баба, яка пекла мені такі смачнючі коржі, тоді почала мене частувати деркачем, який був у її руках (вона саме замітала подвір’я):

— А, на тобі халви! На!!! — та вздовж і впоперек лупцювала мене деркачем.

Але ж усе одно приємні відчуття від бабиних коржів із маком, які залишилися у моїй пам’яті й до нині, перевершують навіть той виховний урок способом деркачобиття щодо моєї крадіжки.

Але хто його знає, може, це й стало для мене уроком на всеньке життя — не кради! І ніколи навіть у своїх думках, — і при найбільшій скруті, - не мав бажання вкрасти. Правда, коли згодом виникли колгоспи, то, звичайно, всі крали, і я теж (але це ж не вважалося злодійством, бо люди хоч частково намагалися повернути плоди своєї праці, які привласнювала держава, власне, украдені від селянина-колгоспника, себто кріпосного).

Але та халва мені все-таки відгикнулася аж через тридцять років з гаком…