Напис «Навіки разом – навіки з російським народом» затягнутий тканиною...

Подорожували ми усією родиною машиною, хотіли побачити місця проживання предків мого чоловіка Бориса Івановича та відвідати родичів у Кременчуку. Попередньо розробили маршрут, щоб по дорозі побачити якомога більше. Зокрема, парк «Олександрія» у Білій Церкві, побувати у священному місці для кожного українця — на Тарасовій горі у Каневі, біля надгробного пам’ятника Кобзареві, відвідати Чигирин, — колишню столицю Української Гетьманської держави, Переяслав. Конче хотілося побачити, яка ж вона — Велика Україна. Ця подорож послужила поштовхом для вивчення історії Центральної України, її далекого минулого та новітньої історії.

Зі Львова виїхали опівдні трасою на Київ. Хоча доро­га пряма, але їхати в тем­ряві та ще посеред фур було некомфортно. Вирішили заночу­вати у Житомирі в готелі. Людей тут майже не було, бо подорожу­ючих мало — через карантин.

До Києва не заїжджали, по­вернули на Білу Церкву, щоб оглянути тамтешній дендро­парк, який заклав у кінці ХVІІІ ст. польський магнат Франциск Браницький, і який названий на честь його дружини Олександри. Парк має величезну територію — 300 га, де ростуть рідкісні дере­ва і кущі. Є справжнім шедевром садово-паркового мистецтва. Чого тут тільки нема! Озера, во­доспади, галявини, павільйони, 200-літні дуби, чисельна парко­ва скульптура… У кінці парку по­волі несе свої води ріка Рось. Треба приїхати сюди ще раз, але обов’язково у травні, щоб по­милуватися розквітлим бузком, якого тут велика плантація.

На півдорозі до Кременчука зупинилися у Каневі, що за 130 км від Білої Церкви. При під’їзді до Тарасової гори в урочищі Мо­настирок побачили новий мемо­ріальний комплекс. На території давнього монастиря відбудо­вано козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці і встанов­лено пам’ятник козацькому ота­манові Іванові Підкові. На вимо­гу турецького султана польський король Стефан Баторій наказав стратити отамана. У Львові на площі Ринок 1578 року Підкові відсікли голову. Козаки забрали тіло і поховали його у монастир­ській церкві у Каневі.

Пам’ятник Підкові ство­рив знаний львівський скуль­птор Петро Кулик (1933−2019). Його авторству належить та­кож пам’ятник отаманові у Льво­ві на площі Підкови, встановле­ний 1982 року власним коштом за два тижні.

На Тарасову (у минулому Чер­нечу) гору можна піднятися схід­цями, або звивистою дорогою на машині. Від автозупинки доріжка веде до Тарасової хати під стрі­хою, далі — до Меморіального музею поета. І ось перед очима величний пам’ятник-надгробок Тарасові Григоровичу Шевчен­кові. Не знаю, чи є десь ще гар­ніший краєвид від того, що від­кривається тут з оглядового майданчика. Внизу несе свої води Дніпро, а далеко, скільки око гляне, простягнулися зелені заплави… Мене тішить, що оби­дві мої внучки побували у цьому святому місці.

У Каневі вагалися, як їхати до Кременчука, — дорогами лівого чи правого берегів Дніпра. Ви­рішили переїхати на лівий берег ріки, щоб з мосту ще раз поди­витися на Дніпро у його перво­зданному руслі. Та й дороги тут кращі, швидше можна їхати. У полі зору весь час були рівнинні великі простори полів, поділені лісопосадками. Росте найбіль­ше соняшників і кукурудзи. Зрід­ка поля сої. Уздовж траси пірамі­дальні тополі…

Кременчук приємно зди­вував. Місто велике, гар­не, доглянуте, напрочуд зелене: багато дерев, кущів, кві­тів. Розташоване на березі Дні­пра. Ми пройшлися його вулиця­ми, оглянули центральну площу, пам’ятники Тарасові Шевченко­ві і Героям АТО. Тут є традиція — ставлять пам’ятники людям, які прислужилися своєму місту. У центрі в сквері, яке носить ім’я колишнього мера Олега Бабає­ва, встановлено йому пам’ятник. Це бронзова скульптура мера, що сидить на лавочці. По центру скверу висаджено довжелезний різнобарвний квітник. Таких роз­кішних узорів із квітів я ще не ба­чила. Прогулялися уквітчани­ми бульварами вздовж Дніпра. І, звичайно, вийшли на пляж. Хоч я не була на Гаваях, але мені зда­ється, що там такі ж пляжі — ши­рокі, піщані.

На зворотній дорозі до Льво­ва цілий день присвятили пошу­ку сіл, в яких жили предки моїх онуків. Таки знайшли село Нагір­не, що у Світловодському районі Кропивницької області, в якому збереглися кілька вуличок, роз­ташованих на горі, колишньо­го міста Новогеоргіївська. Його велика низинна частина 60 ро­ків тому пішла під воду Кремен­чуцького водосховища разом із багатьма населеними пунктами.

Місто Новогеоргіївськ засно­ване у ХІХ ст. на березі річки Тяс­мин, що за 4 км звідти впадала у Дніпро. Спочатку мало назву Но­вий Крилів. На протилежному правому боці Тясмину ще в ХVІІ ст. руський воєвода Іван Дани­лович заклав місто Крилів, яке часто згадується в козацьких лі­тописах. Теж пішло під воду.

Про Новогеоргіївськ багато чула від чоловіка і його родини. У ньому народилася прабабуся моїх онуків Катерина Іванівна. З цікавістю розглядали теперіш­нє Нагірне, залишки колишньо­го Новогеоргіївська. Сумна кар­тина: закинуті садиби, висохла трава… З гори видно водосхови­ще з острівками на ньому.

Спустилися донизу, прогуля­лися так званим Коровим пля­жем. За 10 метрів від берега затоплені фундаменти школи. Коли відходить вода, видно за­лишки будівель. А вода «цвіте», має яскраво-салатний колір. А десь там під водою поховання пращурів моїх онуків…

За радянських часів вздовж Дніпра було збудовано низку ГЕС і, відповідно, величезних во­досховищ, штучних морів: Київ­ське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Каховське. Було затоплено 500 тисяч гек­тарів родючої землі, пересе­лено 3 млн людей. 500 сіл, 156 містечок назавжди зникли з кар­ти України. Втрачена природа Придніпров’я… Такою була воля комуністичної партії.

Не мені судити доцільність побудови гідроелектростанцій на Дніпрі і, відповідно, водо­сховищ. На думку фахівців, для створення Кременчуцького во­досховища не було необхідності затоплювати великої території. Тут, на Черкащині, пішли під воду артефакти козацької доби, у цих місцях формувалася українська нація. По суті, затоплена тися­чолітня історія Середньої Над­дніпровщини.

Черкаські журналісти 2017 року створили документаль­ний фільм про будівництво Кре­менчуцької ГЕС та водосхови­ща у 1955−1960 роках і записали свідчення людей, що пережили примусове переселення. Пере­селенцями стали тисячі людей, ніхто з них не хотів переїжджати. Але при підготовці до затоплен­ня змушені були покинути віками обжиті місця. Це були післявоєн­ні роки, у селах залишалося ба­гато вдів, дітей. Необхідно було власноруч руйнувати свої будів­лі, покидати нажите роками. Ве­ликі будівлі підривали, вирізали дерева у садах, старі могили ви­рівнювали, хрести закопували, свіжі могили переносили на нове місце, як тоді казали, у степ.

Для переселенців з Ново­георгіївська і ще з 22 сіл на горі було збудовано місто, що мало назву Хрущов, згодом — Крем­гес, і, нарешті, Світловодськ. Ву­лиці називали назвами затопле­них сіл. У місті діє краєзнавчий музей, в якому представлено багато світлин затоплених по­селень. Ми проїжджали Світло­водськ. Гарне зелене містечко. Зупинились, підійшли до води.

У колишньому Новогеоріїв­ську здобував освіту прадід моїх онуків Іван Тимофійович Костен­ко. Він народився у Картамишо­ві, присілку села Глинська, що за 20 км від Новогеоргіївська. Із родини Костенків у Картамише­ві ніхто давно не живе. Ми мали опис садиби, що була розташо­вана поблизу річки Цибульник. На жаль, хати вже нема. Двір за­ріс деревами і кущами…

І знову дорога. Спочатку ко­ридором з дерев, що сплелися вгорі верхів’ям, а далі за бай­раком байрак — класичний лі­состеповий ландшафт Право­бережної України, на відміну від Лівобережної, рівнинної. З вер­шини кожного пагорбу відкрива­ються нові пейзажі з лісів і полів, засаджених то кукурудзою, то соняшником. Що й казати — ма­льовнича Україна.

…До Чигирина ми приїхали перед заходом сонця. У центрі міста височить обривиста ске­ляста гора, яка тепер має назву Богданова. Лише з одного боку гори можна було машиною під­нятися на Богданову гору якраз поблизу відреставрованого бас­тіону Дорошенка. І все — жод­них споруд. У ХVІІ ст. раніше на горі стояла велика фортеця, біля підніжжя канцелярія і резиден­ція гетьмана. Скраю гори стоїть пам’ятник Богдану Хмельниць­кому, поставлений 1967 року. На високому постаменті скуль­птура гетьмана з високо під­нятою булавою, а внизу — скуль­птурна група повсталих селян. З оглядового майданчика відкри­вається мальовнича панорама на місто і річку Тясмин. Крути­ми східцями спустилися з гори. На її схилі вже в наш час рекон­струйована церква Святих Петра і Павла, відкрито музей Богда­на Хмельницького. Біля підніжжя гори реконструйовано комплекс споруд гетьманської резиденції.

Чигирин є одним із символів козацької доби. Був столицею гетьманату Богдана Хмельниць­кого з 1648-го по 1657 рік, і за­лишався нею при правлінні на­ступних гетьманів до 1686 року, як військовий і політичний центр України. Зруйнований турець­кою армією 1687 року. Богдан Хмельницький помер у Чигири­ні і похований у Суботові, в церк­ві Святого Іллі, яку сам збудував.

Нам необхідно було переїхати з правого берега Дніпра на лівий через Кременчуцьке водосхо­вище. Черкаський міст єдиний в Україні, прокладений через во­досховище, і має довжину 14 км. Перед очима лишень колія і ас­фальтна дорога, а обабіч з двох боків вода. Де-не-де прогляда­лися острівки з деревами. Зда­валося, нема кінця цього мос­ту. Наставали сутінки. Довелося їхати аж до Переяслава, бо ж по дорозі не було готелів, де можна було зупинитися. Глуха ніч. До­рога майже без позначень.

У Переяславі оглянули цен­тральну площу міста, що має назву Богдана Хмельницького. На цій площі 1654 року відбула­ся Переяславська рада. З одно­го боку розташовані гарні будівлі у класичному стилі з колонами. В центрі стоїть створений за ча­сів радянської влади пам’ятник, присвячений «возз'єднанню» України з Росією. На колоні — скульптури двох жінок у націо­нальному одязі, українки і ро­сіянки. Напис «Навіки разом — навіки з російським народом» затягнутий тканиною… Прикра­шає площу гарна висока дзвіни­ця у стилі бароко.

Переяслав за статусом ра­йонний центр, але музеїв тут більше, ніж у багатьох обласних центрах. Тут їх аж 26. Плануємо приїхати у Переяслав на цілий день, щоб ознайомитися з ним, оглянути пам’ятник переяслав­ському князеві Володимиру Глі­бовичу. У некролозі 1187 року Руський літопис пише, що князь був доблесним і що за ним вся Україна тужила. Це перша в іс­торії згадка про топонім Украї­на.