Про Білу Панну і монетку — на здійснення заповітної мрії

Зізнаюся: ще коли вчилася у школі, нас мало не щотижня водили у якісь музеї. Це тепер я розумію, що і класний керівник, і працівники музею просто «відпрацьовували» план. Тепер мене зобов’язує робота — виставки, зустрічі… Тож у музеях буваю дуже часто. Особливо обожнюю відкриття нових мистецьких виставок — там завжди щось новеньке і «свіженьке» побачиш. На Закарпатті я також бувала у багатьох замках, що давно стали музеями. Є цікаві, а є, перепрошую, не дуже. То ж коли організатори Фестивалю національних культур «Етнічний віночок у Закарпатті», який 29 березня відбудеться у санаторії «Квітка полонини», у рамках фестивалю запросили на екскурсію у Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького (Ужгородський замок), не хотіла туди йти. Насправді, кілька років я там вже була, розуміла, що нічого нового для себе не побачу і не почую. Але як я помилялася…

На вході нас зустрів Михайло — симпатичний хлопчина, який провів гостям зі Львова і Києва чудову подорож у минуле. При чому, не «тарабанив» цифрами — місяцями і роками, а проводив фахову пізнавальну екскурсію, пересипаючи її жартами і легендами.

У музеї 200 тисяч предметів скомпонували у 40 експозицій. І це ще не все. За словами Михайла, з приходом нової директорки Ольги Шумовської, яка щодня фонтанує новими ідеями, музей ожив, бо, як зізнається сама пані Ольга, «музей — не запилений склад, а місце захопливих мандрівок у часі».

За час повномасштабного вторгнення музей не зупиняв роботу жодного дня. У перший день великої війни розпочали евакуацію експонатів у фонди, бо, за словами екскурсовода Михайла, найперша функція музею — збереження.

Так, вони не знали, що буде наступного дня, переживали, що може впасти ракета, але їхнім обов’язком було зберегти колекції музею. І вони не лише зберегли кількастолітню історію рідного краю, а й доклали зусиль, щоб люди, які приходять у музей, могли «переключитися», відволіктися бодай на кілька годин від страшної дійсності. Особливо цей храм культури дуже потрібний для наших захисників і тимчасово переміщених осіб, вхід для яких є безкоштовним. Саме у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького гості дізнаються багато цікавого про мальовничий Закарпатський регіон.

Я не буду розповідати про заповнені експонатами зали музею. Це треба бачити на власні очі. Але не можу не сказати, що саме тут є найбільша в Україні збірка бронзових скарбів та кельтських старожитностей, нумізматична колекція, в якій римські, австрійські, угорські і польські гроші. А ще тут можна побачити величезну колекцію холодної і вогнепальної зброї періоду ХІІІ-ХХ століть.

До особливих реліквій Ужгородського замку належить колекція стародруків, серед яких «Королевське Євангеліє» 1401 року, «Острозька біблія» (1581) Івана Федорова.

Як і в кожному замку, в Ужгородському також є свої легенди. Точніше, легенда про Білу Панну. Начебто у старій будівлі вночі гуляє привид Білої Панни — дочки графа Другета. Угорський магнат начебто в одну з кам’яних стін живою замурував власну доньку! Жорстока смерть очікувала на дівчину за роман із сусіднім воєводою, який планував захопити замок. Вона розповіла йому секрети замку, зокрема про підземний прохід.

Дізнавшись про зраду доньки, розгніваний граф наказав стратити її негайно, а згодом убив і воєводу. Відтоді щоночі замком гуляє привид у довгій білій сукні. Це донька графа, яка шукає свого коханого, а з першими променями сонця зникає… Оскільки нікому досі не вдавалося сфотографувати Білу Панну, працівники музею створили її уявний портрет, що «ховається» за важкезними металевими дверима.

Екскурсовод Михайло показав нам глибочезний колодязь — на 40 метрів, в якому і досі є вода. Він, правда, закритий решіткою, але саме у нього відвідувачі кидають монетки. Цей колодязь також пов’язаний з легендою про коваля Катка. Простий хлопчина з бідної родини був закоханий у доньку графа Другета. Звісно, що про можливість весілля не могло бути й мови. Але коваль все ж таки освідчився у коханні заможній красуні. Але дівчина відмовила Каткові. Почувши таку відповідь від доньки графа, коваль через нерозділене кохання пішов жити до лісу — неподалік фортеці. Він ледь не збожеволів там. Та коли граф Другет стратив рідну доньку через розкриття важливої таємниці ворогу, сільський коваль повернувся до села й допоміг облаштувати колодязь у замку. Після цього він звів рахунки з життям, але перед тим пообіцяв, що глибокий замковий колодязь виконуватиме всі мрії закоханих! Тому не одна пара, яка відвідувала замок, кидала на щастя монетку у його глибокі води, щоб їхню любов не розділили ні гроші, ні влада, ні батьки…

Михайло сказав, що часи змінюються, тож і бажання можна загадувати різні. І вони обов’язково здійсняться. Тож і ми кинули у колодязь монети, щоб здійснилася мрія кожного українця — закінчилася війна, і українські захисники повернулися додому…