Сирні рукотвори Ганни Мельничук

Михайло та Ганна Мельничуки з села Шепота Косівського району утримують близько деся­ти корів. Допомагають їм син Микола, дочка Уляна і зять Петро. Дружна родина разом доглядає тварин, запасає корми, а отрима­не молоко переробляє на сир. Асортимент величезний — бринза, вурда, будз, сулугуні, моцарела, розмаїті косички…

Особлива фішка горян — сирні фігурки. Пані Ганна може виготовити їх аж 15 різновидів. З-під її вправних рук з’являються коники, вершники, овечки, пташки, зайчики, білочки, ле­беді і навіть дід із бабою та молодята, що міцно тримаються за руки… Згадані вироби до вподоби не тільки дітям, а й дорослим.

Колір залежить від жирності молока. Якщо воно пісне — коник білий, жирніше — жовтий. З’ївши цей смаколик, будеш ситим цілий день. Певно, таки гуцули поширили вислів «такий голодний, що би коня з’їв», який внесено до збірок українського фольклору. І кінь той — із сиру.

Ганна Юріївна охоче розповіла про чаклування над своїми «лагоминами»:

— Два надої незбираного та один — свіжого мо­лока підігріваємо, додаємо натуральну закваску зі шлунка молодого теляти (3−5 ложок на 10 л рі­дини). Посуд слід накрити кришкою.

Через годину утвориться кисляк, котрий зби­ваємо. Після проціджування через марлю чи друшляк отримуємо сир. Влітку він повинен від­стоятися 12 годин, а взимку — добу (аби трішки підкис). Тоді ріжемо на шматочки і доливаємо окропу. Маса плавиться, стає пластичною та при­датною для ліплення.

Активно допомагає матері дочка Уляна — ку­хар за фахом. Сирний аспект своєї професії вона опанувала справді на «відмінно», знає тонкощі технології приготування.

Не цурається роботи і син Микола. Також його можна побачити на ярмарках, де разом із Ганною Юріївною продають продукцію, проводять май­стер-класи для всіх охочих.