«2014-го, коли вже йшла війна, Віктюк поставив у Москві прем’єру про Україну – «Чорнобиль». Більшість діалогів була українською»

У Львові провели в останню путь відомого у всьому світі театрального режисера, заслуженого артиста України Романа Віктюка. Поховали легендарного творця на Личаківському цвинтарі — у родинному гробівці Віктюків, де спочивають батьки Романа Григоровича та чоловік його рідної сестри Данути. Прощалися з режисером спершу в Москві — у його рідному Театрі Романа Віктюка, який він творив чверть століття. А через кілька днів під оплески і пісню Show must go on групи Queen — у Львові, в Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Тут свого часу майбутня зірка театру розпочинав творчий шлях — як актор та режисер, і сюди мріяв повернутися творити на старості років.

Ця розмова — з племінни­цею Романа Григоровича, 26-річною Катериною Ві­ктюк, однією із його спадкоє­миць (рідних дітей у режисера не було). Він називав її Катру­сею, а вона його — вуйком або братиком. Якось ненароком назвала «дідусем» — висварив так, що досі пам’ятає. У Львові у Віктюка залишилися дві рід­ні молодші сестри — Христи­на та Данута. Катя — онука Да­нути. Вона — та з Віктюків, яка за останні шість років найчас­тіше провідувала свого дядька у Москві, гостювала у нього по кілька разів на рік. А ще, саме Катя, випускниця Української академії друкарства, працює зараз над книжкою про Романа Віктюка (написала і захистила уже кілька дипломних проєк­тів, присвячених творчості ре­жисера).

— Катю, прийми щирі спів­чуття… Розумію, що розмо­ва не з простих, та все ж… Усе було так, як пише ро­сійська преса? Романа Гри­горовича госпіталізували у московську лікарню з коро­навірусом наприкінці жов­тня? 28 жовтня був його день народження…

— Усе було не так. У лікарню вуйко потрапив ще 14 жовтня із діагнозом Covid-19. Увесь час перебував у реанімації. Коронавірус лікарі вилікува­ли — кілька повторних тестів показали негативний резуль­тат. Але вірус дав ускладнення на організм — і Романа Григо­ровича залишили у реанімації ще майже на місяць. Загаль­на слабкість, поважний вік… З часом, після численних кон­силіумів, медики вирішили пе­ревести вуйка із «ковідної» лі­карні в іншу. І саме в цей день, коли реанімобіль перевіз його в інший медичний заклад, в ор­ганізмі утворився тромб, який за лічені години й обірвав жит­тя Романа Віктюка…

— Роман Григорович вихо­див на зв’язок з лікарні?

— Ні. Від часу госпіталізації у середині жовтня ми не мали від вуйка жодних вісточок. Власне так і дізналися, що з ним щось не так, адже раніше телефону­вав нам ледь не щодня. У лікар­ні до нього не впускали відвід­увачів, нікому не телефонував. Свій 84-ий день народження зустрів у реанімації, в оточенні медичних працівників… Уже на початку листопада до Москви поїхала моя мама Наталя. Ро­дина прийняла таке рішення — щоб було кому доглядати вуй­ка після того, як його випишуть з лікарні. Не склалося… Але він точно знав, що мама поруч — лікарі передали йому цю ін­формацію. Йому важливо було знати, що не сам.

— Коли Роман Григоро­вич востаннє був у рідному Львові?

— 2014-го. Коли Росія розпо­чала війну на території України і закрили пряме авіасполучен­ня між Москвою та Львовом, ніяк не наважувався приїхати: через поважний вік та пробле­ми зі здоров’ям йому фізич­но важко було би витримати 25 годин у поїзді або переліт із пе­ресадками. Хоча недавно від бабусі я дізналася, що навесні цього року він планував відві­дати нас, уже навіть мав на ру­ках квитки, — та завадили коро­навірус і карантин.

— Хтось із вас був на про­щанні у Москві?

— Тільки моя мама Наталя, яка уже кілька тижнів перебува­ла у Росії. Вона зайнялася підго­товкою московського прощан­ня, приймала важливі рішення, зокрема щодо перевезення тіла до Львова. У Москві повний лок­даун, тому ніхто інший із нас не зміг би перетнути кордон в такі екстрені терміни.

— Я моніторила російські мас-медіа. Багато із них пи­сали: «Помер радянський ре­жисер…», «Помер російський режисер…»…

— Я також помітила це… Утім, оминути інформацію, що похо­вають Віктюка у рідному Льво­ві, навіть російські медіа не мо­гли. Такою була воля вуйка. Він у кожному своєму інтерв’ю гово­рив про своє українське корін­ня; гастролюючи за кордоном, називав себе українським ре­жисером, наголошував на цьо­му. А те, що більшість часу як ре­жисер вуйко творив у Москві… Особисто я пояснюю це так: коли на початку незалежності України влада російської столи­ці надала йому приміщення під його власний (!) театр, вхопився за таку ексклюзивну можливість творити. В Україні такого не мав і невідомо, чи мав би… А він жив і дихав Театром, це було для нього головним у житті. Москов­ський театр Романа Віктюка був для нього його Домом Світла, як він його називав.

— Який твій найяскравіший дитячий спогад про Романа Віктюка?

— Вуйко для нас із Борисом (старший брат Каті; професій­ний фотограф. Його ексклюзив­ні фото мають доповнити кни­гу про Романа Віктюка. — Авт.) відкрив загадковий і магічний світ театрального закулісся. Ми змалку були на всіх виставах, які привозив у Львів. А ще, у нього був ритуал: наприкінці спекта­клю ми обов’язково мали бути за лаштунками або у першому ряду — і він виводив нас на по­клін. На мене, дитину, це справ­ляло незабутнє враження — на все життя. Я відкрила для себе неймовірно творчий світ театру — і назавжди полюбила його. У дорослому віці у нас з’явилася нова традиція: після кожної ви­стави ми ще довго обговорює­мо за кулісами її енергію, диску­туємо… За останні шість років, у які Роман Григорович не приїж­джав до Львова, з нашої роди­ни я найчастіше їздила до ньо­го у Москву — бачила усі його найновіші постановки. А він що­року обов’язково представляв прем’єру!

— Що з останніх режисер­ських робіт Віктюка вразило тебе найбільше?

— Вистава «Чорнобиль» (інша назва — «На початку і напри­кінці часів» — за однойменною п’єсою українського драматур­га Павла Ар’є), яку вуйко поста­вив восени 2014-го. Тоді, коли в Україні уже йшла війна, він при­мудрився у Москві представити гучну прем’єру про Україну, за­діявши у ній українських акто­рів: Людмилу Погорєлову, Оле­га Ісаєва, Олександра Дзюбу. Ще й левова частка діалогів у цій постановці була українською мовою! Мені мурахи бігали по спині, мову відбирало, коли під час прем’єрного показу тоді, у 2014-му, посеред вистави за­звучала українська народна піс­ня «Ой чий то кінь стоїть» у ви­конанні Святослава Вакарчука… Це було великим потрясінням. Таке у Росії міг собі дозволити тільки Віктюк!

— Впізнаю почерк Романа Григоровича! 2014-го у нашо­му інтерв’ю він зізнався, що в Росії він як «священна коро­ва». Мовляв, його, на відмі­ну від інших митців, влада не чіпає, не залякує, не пере­слідує. Називав себе «найві­домішим бандерівцем у Мо­скві»! Віктюк не підписав того сумнозвісного листа росій­ської інтелігенції — на під­тримку анексії Криму.

— Так, далеко не кожен ми­тець у Росії є таким сміливим і бунтівним, яким був Віктюк. Його боялися, по-доброму. Вва­жалося, що з Віктюком краще не сваритися. Адже він ніколи ніко­го не слухав — лише себе, дові­ряв лише своєму внутрішньо­му чуттю. Його сила та енергія не підпускали нікого зайвого. А чого варті його відверті інтерв’ю російським медіа про Револю­цію Гідності, яку він так палко підтримував, і про війну на схо­ді?! У часи Майдану вуйко радів з того, що українці нарешті зро­зуміли, хто вони такі і чого варті. Жаль, що за життя Віктюка Укра­їна так і не побачила його спек­таклю «Чорнобиль». Ця вистава зібрала низку нагород на міжна­родних фестивалях.

— Коли ти літала до Москви у часі російсько-української війни, у тебе виникали якісь труднощі під час перетину кордону тощо?

— Ні, нічого такого. У мене за­вжди при собі було офіційне за­прошення від Театру Романа Віктюка, але жодного разу не довелося показувати його. Лі­тала переважно зі Львова через Мінськ, до карантину це було оптимальне сполучення. У Мо­скві жила у квартирі вуйка, бу­вала лише у його середовищі, а воно проукраїнське, тож спілку­валася переважно українською, відчувала підтримку України, повагу. Щоправда, зізнаюся, сам факт війни Росії проти Укра­їни спокою не вселяв — щоразу почувалася у Москві як на чужи­ні, як у ворожій країні…

— А яким Роман Григорович був поза сценою, поза ува­гою публіки, вдома?

— Це була людина-настрій. Але настрій — спокійний, мелан­холійний… Таким його рідко хто бачив і знав. Звісно, і вдома бу­вали моменти «домашньо-ре­петиційні», як я їх називаю (усмі­хається. — Г. Г.). Це коли Віктюк у своїй звичній ролі режисера — різкий, епатажний, крикли­вий, невдоволений… Але тако­го його усі любили! Усі його чис­ленні учні були безмежно вдячні йому за його сценічні та життєві уроки, за всі зауваження, за той фірмовий режисерський крик на їхню адресу… Якщо зараз за­плющити очі і уявити собі вуйка удома, то пригадую, як він у до­машньому халаті сидить у кріслі, п’є чай і читає книжку або газе­ту. Здавалося б, звичайна, про­ста людина. Яка, з іншого боку, була особливим, окремим, уні­кальним світом!

— А ще Віктюк умів смачно матюкатися!

— О, так. Ми з Борисом у ди­тинстві саме від вуйка чули за­боронені лайливі слова. Але з його уст вони завжди звучали вчасно та влучно. І він умів по­яснити нам, дітям, що те чи інше «погане слово» означає (усміха­ється. — Г. Г.).

— Чи залишив Роман Ві­ктюк письмовий заповіт? Хто успадкує його квартиру у са­мому центрі Москви, на ву­лиці Тверській, з видом на Кремль, в якій колись жили син та внук Йосифа Сталіна і яку у 1990-их твоєму вуйкові надав мер Білокам’яної Юрій Лужков?

— Наразі невідомо, чи вуй­ко залишив письмовий заповіт. Ми ще чекаємо офіційної інфор­мації та висновку від нотаріу­са. Якщо такого заповіту немає — будемо діяти як єдині закон­ні спадкоємці Романа Віктюка. До слова, за останні дні стільки цікавого і нового дізналася про вуйка, передовсім із жовтої пре­си…

— Що найбільше здивува­ло, зачепило?

— Що начебто у Львові зна­йшлася позашлюбна донька Віктюка (сміється. — Г. Г.). Ця «новина» нас якось навіть роз­веселила у ті перші, найсумні­ші дні після втрати. Насправ­ді розуміємо, що Роман Віктюк був знаменитою, публічною, медійною особою, до якої за­вжди була і буде прикута ува­га як преси, так і громадськості. Тому спокійно сприймаємо усю інформацію.

— Знаю про колекцію до­рогих дизайнерських піджа­ків та окулярів, до чого Роман Григорович мав особливу пристрасть і на що не шкоду­вав грошей…

— Це правда! Яскравих піджа­ків у нього — сотні! Насправді я не рахувала, але вони займають усю велику гардеробну. Вуйко любив привертати до себе ува­гу, виглядати яскраво та епа­тажно. Коли ми приїжджали до нього у Москву, радився, який саме піджак одягнути в той чи інший день, з тієї чи іншої наго­ди.