«Під час зйомок „Бучі“ біля нас вдарила блискавка…»

7 листопада у кінотеатрах України стартувала прем’єра українського драматичного фільму «Буча». В основі картини — реальна історія волонтера, громадянина Казахстану Костянтина Гудаускаса (світова прем’єра фільму відбулася на Варшавському кінофестивалі, де «Буча» посіла друге місце за глядацькими симпатіями). Гудаускас з 2021-го живе в Україні. Саме паспорт громадянина Казахстану допомагав йому долати російські блокпости та евакуйовувати людей. Під час російської окупації Київщини навесні 2022 року Костянтин урятував понад 200 мирних жителів, зокрема родину українського композитора Ігоря Поклада. Головну роль у фільмі зіграв відомий польський актор театру і кіно Цезарій Лукашевич.

На прем’єру художнього фільму «Буча» до Львова приїхали вико­навець ролі полковника російської фсб В’ячеслав Довженко та режисер Станіслав Тіунов. Про те, як з’явилася ідея фільму, і про складні моменти зйо­мок Станіслав Тіунов розповів журна­лістці «ВЗ».

— Станіславе, ви — продюсер шоу «Міс Україна» (2015−2019), режисер музичних кліпів і романтичної коме­дії «Побачення у Веґасі». Аж раптом взялися за зйомки трагічної картини «Буча». Як з’явилася ідея?

— У комедії «Побачення у Вегасі» я був продюсером, а не режисером. А що сто­сується «Бучі», то не я вибирав тему, а вона мене вибрала. Якось Олександр Щур, який почав писати сценарій, покли­кав мене у будинок українського компо­зитора Ігоря Поклада, де саме у цей час був Костянтин Гудаускас, щоб я з ним познайомився. Власне, це і стало точ­кою неповернення, і ми почали працю­вати над цим проєктом. Відтоді пролеті­ло, наче один тиждень, два з половиною роки, і фільм 7 листопада вийшов на екрани.

— Чому на роль Костянтина запро­сили польського актора Цезарія Лу­кашевича?

— Наша перша розмова відбулася по Zoom у час жорстких локдаунів у Киє­ві. Все було складно — світла нема, я по­просив дозволу на заправці відкрити но­утбук, щоб поспілкуватися з людиною. Вже на другій хвилині зрозумів: Цеза­рій — саме та людина, яка зіграє головну роль. Був переконаний, що він передасть і сміх, і страждання, і випробування на екрані так, як я собі уявляв. Це наче магія між актором і режисером. Це, знаєте, як закохуєшся чи любиш якусь страву, але не можеш пояснити, чому і за що ти лю­биш саме ту людину чи ту їжу. Бо просто любиш.

— Ви перед тим з ним зустрічали­ся?

— Ні. Він записав коротенькі проби од­нієї важливої сцени у фільмі. Завжди ро­зумію: якщо актор зробить найважчу сцену у фільмі, то фільм він сто відсо­тків зробить. І Цезарій зробив цю сцену на десять із десяти. Ну і ще один важли­вий аспект. Ми всі пам’ятаємо, наскільки сильно, дуже активно, з відкритим сер­цем нам допомагала Польща — продук­тами, їжею і дахом над головою… І про це не можна забувати. Тому мені хотіло­ся, щоб це залишилося у наших відноси­нах в історичному та емоційному плані. У людей, на жаль, пам’ять дуже коротка, а російська пропаганда постійно намага­ється нас посварити з Польщею. Ми ж хочемо, щоб цей фільм став ще й симво­лом нашої дружби.

— Цезарій не боявся їхати в Україну у час війни?

— Та, звісно, боявся, не розумів, як це все має відбуватися. Пригадую, коли він перший раз побачив фільм, прига­дав слова його мами: «Я дуже пережи­ваю, що ти їдеш туди на два місяці. Я не знаю, чи побачу тебе». Але Цезарій зро­бив цей вибір, бо він, коли прочитав сце­нарій і поспілкувався зі мною, зрозумів, як це важливо для нього. І що він відпо­відає за цей фільм по всій Польщі. Зараз у нього постійні інтерв’ю на телебачен­ні і радіо. Він став, мабуть, носієм укра­їнської сміливості на території Польщі.

— Багато хто зараз критикує режи­серів, які знімають фільми про війну, мовляв, не можна сипати сіль на ще незагоєну рану. Інші ж, навпаки, ка­жуть, що саме зараз і треба знімати такі фільми, бо це — наша пам’ять…

— Якщо ми будемо дослухатися до тих, хто критикує, то знецінюватимемо усіх людей, які кажуть, що такі фільми за­раз — важливі, необхідні, кожен має ба­чити, що принесла нам війна. В’ячеслав Довженко озвучив важливу тезу, що ми зараз живемо у «період розстріляно­го відродження 2:0». У нас з’являються нові артисти, нове українське кіно, на яке ходить глядач, — але нас вбивають. Процитую військового, який був на по­казі у Львові: «Цей фільм — про відпові­дальність українців». Тобто йде війна, і ми не можемо цього ігнорувати… Окрім цього, «Буча» має… лікувальний ефект. Люди, які бояться навіть самого сло­ва «Буча», приходять на сеанси, прожи­вають все це і стають сильними. Ми не знаємо, скільки триватиме війна, а щоб бути сильними, треба набиратися сили. Коли ти у страху, то у тебе тих сил нема. Треба переборювати страх, може, про­плакувати, але проходити це і рухатися далі — вперед, до Перемоги.

— Знаю, що фільм про Бучу в самій Бучі не знімали…

— Чому не знімали у Бучі? Бо дуже швидко там усе почали відновлювати і розбудовувати. Локації знайшли у Ки­єві і області — максимально автентичні. Будинок Покладів знімали в їхньому бу­динку, де були окупанти.

— У фільмі йдеться також про те, як головний герой вивозив на безпеч­ну територію відомого українського композитора Ігоря Поклада та його дружину. Яким вони застали після повернення свій дім? Ви спілкували­ся з ними?

— Орки частину будинку Покладів пе­ретворили на смітник. Ту частину, де був феесбешник, якого грає В’ячеслав До­вженко, ми перетворили на таку відпо­чинкову базу, де вони грали у більярд, курили, показували своїм прикладом, що вони військова аристократія. Звіс­но, що Покладам було неприємно по­вертатися у будинок, де жили вбивці мирного населення. Але, знаєте, попри все, це їхній дім, який вони будували з любов’ю… Їм довелося, пропрацюва­ти цей болісний момент і продовжувати жити у своєму домі. Там уже росте тра­вичка. Вони збудували альтанку. Перед тим, як починати зйомки, вико­навці ролей композитора та його дружини Світлани багато спіл­кувалися, щоб зрозуміти їхні звички, багато говорили про той момент, коли російські агресори увірвалися в їх­ній будинок. Коли По­клад вперше подивився фільм, сказав, що «му­зика у фільмі дуже кай­фова».

— Пане Станісла­ве, що було найваж­че під час зйомок?

— Мабуть, остан­ній знімальний день. Ми знімали Говерлу — у фільмі це одна з пер­ших сцен. Була страшна блискавиця, падав град і лив дощ. Біля нас, бук­вально за 20 метрів, уда­рила блискавка, через що ми втратили частину техні­ки. У нас не працювали мо­більні телефони і були про­блеми з камерою. Команда могла загинути, але ми ви­рішили, що маємо залиши­тися, перечекати негоду. Дівчат з команди відправи­ли вниз, а я з оператором, продюсером залишили­ся на Говерлі. Нам вдало­ся дозняти. За годину ми повинні були спуститися з гори коротким дуже кру­тим шляхом. Тоді Цезарій мені сказав: «Я не хочу тут померти». Я його заспоко­їв, що все буде добре, ми все дознімемо і зійдемо вниз у безпечне місце. Так все і вийшло — ми все зня­ли, і фільм з’явився на екра­нах.

— Роль феесбешни­ка Ніколая ви довірили В’ячеславу Довженку. Він, як прави­ло, грає позитивних героїв, а тут тре­ба було зіграти ката…

— В'ячеслав — багатогранний актор, один із найкращих акторів України. Звіс­но, що всі сподівання, особисто у мене, були на нього. На зустрічі ми з ним про­говорили, для чого це робимо і як, яка наша мета і що хочемо донести. Я був упевнений, що В’ячеслав гідно впора­ється з роллю. Чи вагався він? Так. Він розповідає таку важливу історію: у сцені катування, де він має бути сильним геро­єм, коли на нього дивиться сотня людей на майданчику, він тихенько відходив, на­чебто курити, а насправді відходив і пла­кав. Розумієте: робити українцеві те, що орки робили в Бучі з українцями, дуже тяжко… Але В’ячеслав за хвилину-другу повертався знову на майданчик сильним персонажем. Цю роль міг зіграти тільки талановитий українець.

— А його герой Ніколай — реальний, чи це збірний образ?

— Олександр Щур, коли писав сцена­рій, витратив сотні годин на підготовку цього персонажа. Звісно, що є прото­тип, з яким Костянтин Гудаускас зустрі­чався, коли вивозив людей. Але було прийнято рішення, що ми не будемо на­зивати реальне ім’я і прізвище цього персонажа. Бо ж ворог може, не дай Боже, зробити ще з нього героя. Тому цей персонаж збірний.

— У фільмі багато нецензурної лек­сики — солдати російської армії ка­жуть 20 матів на два слова. Укра­їнською ці словечка звучать дуже легенько…

— Ми і так чуємо в оригіналі, як вони говорять. Нема потреби повторювати другий раз. Тому й вирішили зробити таку лагідну українізацію.

— Ви народилися у Харкові, вчи­лися у Цинциннаті, що в американ­ському штаті Огайо, на факультеті міжнародних економічних відносин. Знаєте, окрім англійської та фран­цузької, японську та індонезійську мови. Але ви — режисер…

— Я ще й сходознавець. Маю дві осві­ти. Коли вмієш побачити щось цікаве, а життя насправді дуже цікаве кожного дня, то їдеш в метро чи йдеш вулицею, і вже бачиш кадри з фільмів. Коли поміча­єш всю цікавість і яскравість життя, то не можеш не ділитися цим з іншими. Коли у тебе є натхнення ділитися зі світом, тре­ба це робити, попри те, в тебе інша осві­та. У мене немає спеціальної кіноосвіти, але є неймовірна любов до кіно.