Для когось він був Богданом Григоровичем, для мене — Бодьом...

Коронавірус не перебирає. Минулого тижня ми писали про смерть від «чуми ХХІ століття» головного редактора сколівської районної газети «Бойківська думка» Іванни Русин, а через кілька днів прийшла нова звістка: через ту ж напасть не стало колишнього голови Жидачівського районного суду Богдана Сидорака…

Для когось він був Богданом Григоровичем, а для мене і багатьох його друзів — Бодьом

Таке «панібратське» звернення — не фамільярність, а засвідчення дивовижної простоти цієї людини, яка на високих посадах не розгубила своєї приземленості. На похороні я запитав жителів його рідної Липиці у Миколаївському районі (село маленьке, на 60 хат), який слід по собі залишив у вас покійний, мені відповіли: «Після нього багато добрих слідів. Ось церква, до якої його вносять — це і його рук справа. Зверталися ми до Богдана з будь-якого питання. І він ніколи не відмовляв».

Моя чи не перша публікація у «Високому Замку» років тридцять тому — за матеріалами із Жидачівського райсуду. Із купи завершених справ його керівник Богдан Сидорак запропонував переглянути одну з них, в якій йшлося про низьке моральне падіння підсудного. Казав мені тоді: може, люди прочитають, задумаються, застережуться…

А одного разу подався з ним у віддалене село Жидачівського району на виїзне засідання — колись практикували таке. У тісненькому клубі хмара людей. Обвинувачений (провина його була не кримінальна) весь аж зіщулився від такої уваги. Думав я, за пів години суд завершиться. Та ні. Суддя попросив висловитися односельців, які дали їхньому Петру доброго перцю. А після не дуже суворого вироку сам суддя по-батьківськи «висповідав» підсудного, мовляв, чоловіче, даю тобі шанс: живи, працюй, і думай, думай, думай.

Через рік я запитав Богдана Григоровича про того чоловіка, чи не зірвався, бувало, знову. Він аж просвітлів: «Взявся за розум. Стосунки у сім’ї поновилися. Сусіди ним задоволені. Якось бачив у Жидачеві на вулиці — пригостив мене своїми яблуками. А якби тоді „впаяв“ йому по саму зав’язку, хто знає, що з ним було би, міг опуститися на дно…».

Для нашого «Боді» завжди на першому місці було людське. Висловлюючись професійною мовою правників, судив і за буквою, і за духом закону. Не раз у відрядженні загляну поцікавитися «що цікавого?», він найперше просить дівчат із канцелярії зготувати чаю чи кави гостеві, поцікавиться, чи не потрібно для роботи комп’ютера з Інтернетом.

Богдан Григорович підказав мені теми для десятків статей. Чи то про унікального на Жидачівщині умільця, самобутнього артиста, талановитого спортсмена, успішного фермера, ректора-винахідника, ініціативного краєзнавця, відважного дільничного, який один, беззбройний, пішов на двох бандюків з ножем. Чи то про колишнього першого секретаря райкому компартії, родичі якого воювали в… УПА. А скільки сюжетів на теми природи розповів! Якось треба було мені знайти майстра, що вміє готувати напої з березового соку — тут же дав адресу молодого лісника, який на цій справі знається як професор. А часом з висоти свого досвіду радив не звертати уваги на вискочок, балакунів, називав їх «баламутами», «паршуками». Нерідко я зловживав його часом, просячи контакти потрібних мені людей — будь-що, а він знаходив їх, бо розумів, як для газети важливо дати оперативну, точну, суспільно важливу інформацію.

Дуже любив футбол. Ганяв з хлопцями м’яча, виступав за ветеранів. А коли у Львові грала збірна, чи допізна відбувалися матчі Ліги чемпіонів, завжди передзвонював, чи не треба мене забрати додому, бо надворі — ніч. Якщо сам не був на «Арені», просив друзів-спортсменів, аби часом не забули підібрати мене…

Кілька років тому, ще до «безвізу», на заробітках за кордоном загинув молодий хлопець-футболіст Мирон Ткач. Богдан Григорович узяв на себе усі складнющі проблеми із перевезення тіла, поховання. Виходив аж на МЗС. І матеріально допоміг родині. Згодом у пам’ять про Мирона у селі провели футбольний меморіал. На горбистому сільському стадіончику голи тоді забивав і голова райсуду…

Майже щотижня він їздив на свою малу батьківщину, у Липиці. Завжди ділився зі мною побаченим. Як от нещодавно, у липні каже: «Біля мого села поставили міст, проклали асфальт, є освітлення — значить, не пропаде село».

А чи не найбільше я був вражений тим, що голова райсуду на своїй невеликій земельній ділянці під Жидачевом вирощував пшеницю — урожай, звичайно ж, діставався землякам. Я часто закидав йому: перший раз бачу служителя Феміди, який гарує на землі! І у відповідь чув його заливний сміх. Такий буває у дуже щирої і щасливої людини.

Той сміх і досі вчувається мені…

Незабаром на «Арені Львів» відбудуться нові знакові футбольні матчі. Невимовно жаль, Богдане Григоровичу, Бодю, що на трибунах уже не буде Вас/Тебе. Як і не буде Твого дзвінка, Друже, з пропозицією «підкинути додому»…