З Німеччини підсобив братові... лопатою

Коли посуха зашкарубить до камінної тверді землю на городі чи коли поміж кореневищами треба викопати рів для прокладання труб, Петро Степанович бере до рук надійний у таких випадках інструмент — подібний на саперну лопату рискаль. Найскладнішу роботу той, майже не надщербившись, не натерши господареві мозолів, виконає легко, невимушено. З німецькою, як у наших селах порівнюють, якістю. Заступ цей справді німецький. Його історія зачіпає Другу світову і долі людей, яких та надломила…

Ще зовсім юним Антона з ба­гатодітної сім’ї Дмитриків, як і його хутірських сусідів-ровес­ників Степана Швидківа, Настю Плон­ську-Білан, разом із тисячами інших українців німецькі окупаційні служби відправили на невільницькі роботи у їхній «фатерлянд». По війні Настя по­вернулася додому, а хлопці з Кольо­нії, наслухавшись про жахливі радян­ські порядки у рідній стороні, їхати у Галичину не зважилися, залишилися у чужині.

Як тільки Україна набула незалеж­ності, колишній колгоспний муляр Сте­пан Дмитрик через Червоний Хрест ризикнув шукати у світах свого брата Антона (за СРСР про такі пошуки на­віть не могло бути й мови). І віднай­шов! Списалися. Зговорилися телефо­ном. Ощасливлений радісною звісткою з отчого краю, громадянин ФРН Anton Dmytryk у скорім часі вислав запрошен­ня дорогій родині. І через кілька місяців Степан Дмитрик у передмісті Бонна уже обнімав схожого на себе, наче дві кра­плі води, такого ж вибіленого сивиною брата. За п’ятдесят літ розлуки Антін призабув українську мову, тож розмов­ляли (і розумілися!) з ним очима, по­глядами. Навіть із тембру їхніх голосів можна було здогадатися, що саме один брат хотів сказати іншому.

А за якийсь рік Антін зі своїм при­йомним сином Райнером на джипі мча­ли польовими дорогами Західної Укра­їни, які колись у далекому дитинстві топтав босими ноженятами малий Ан­тось. Їхали, і подих перехоплювало від навколишніх красот. Були теплі обійми, сльози, жадані і несподівані зустрічі, розмови до ранку…

Коли ж, набувшись досхочу на тато­вому подвір’ї, Антін зібрався у зворот­ню дорогу, то сказав родакам, що на свою вітцівщину, напевно, не повер­неться. Літа підтискають, та й здоров’я уже не т. е. Попросив іншого свого бра­та, знаного у довколишніх селах столя­ра Василя Дмитрика, аби той, на згадку про рідний дім, подарував йому до Ні­меччини дерев’яне колесо від воза. А насамкінець Антін пройшовся до фігури Святого Яна, яка височіє біля гостинця навпроти їхньої хати, і набрав у пляш­чину джерельної води з тамтешнього джерела.

І у самого Антона був оригінальний подарунок для брата. Коли Степан вко­тре приїхав до нього погостювати під Бонн, спакував йому у валізу… лопату. Так-так, шанцевий інструмент із над­міцної круппівської сталі з фірмовим клеймом на держаку. Виготовили той рискаль на якомусь із заводів у Рурі. Хотів Антін полегшити братові його не­легку селянську працю в Україні.

Тридцять літ спливло з часу переда­чі на український хутірець того німець­кого презента. Нема вже на білому сві­ті Антона Дмитрика. Немає і його братів Степана з Василем. Але свою добру ро­боту і далі виконує німецький Spaten. Нею тепер орудує племінник Антона Дмитрика — Петро. Бачив їх обох за ро­ботою недавно. Копали яму-септик у сусіда Івана. Вітчизняні лопати і шуфлі скреготіли, гнулися, ламалися. Копачі через те нервувалися. І тоді Петро побіг додому за татовим подарунком. Круп­півська сталь не відчувала перешкод! За кілька хвилин справу було зробле­но. Робітники сіли відпочити і добрим словом згадали стрийка Антона, який у такий незвичний спосіб прислужився своїй батьківщині.