Від корейців не почуєте – «не хочу йти з тобою у кафе». Скажуть завуальовано: «Залишуся вдома, бо маю справи»

Із Тетяною Карнидал кілька років тому мене познайомили організатори Міжнародного конкурсу скрипалів, що відбувся у Львівській обласній філармонії. У Тетяни, яка з ранку до вечора проводила в товаристві музикантів з усього світу, я хотіла взяти коментар. «Вийшла заміж за корейця, — розповіли організатори конкурсу, — і тепер живе у столиці Південної Кореї, Сеулі». Коли 26-річна Тетяна приїхала зі Сеула до Львова у відпустку, то зустрілася зі мною і розповіла про Південну Корею, в якій понад чотири роки живе у щасливому шлюбі із Сім Су.

«На своєму весіллі переодягалася тричі»

Південною Кореєю Таня захопилася, ще коли навчалася на географічному факультеті ЛНУ ім. Франка. Якось подруга запросила її переглянути корейський серіал. Тетяні він так сподобався, що зацікавилася музикою цієї країни, образотворчим мистецтвом (цікавиться ним дотепер). Почала дивитися корейські фільми, слухати музику. Познайомилася з кореянкою, яка допомогла Тетяні опанувати корейську мову. Після захисту дипломної роботи Тетяні запропонували поїхати до Південної Кореї за волонтерською програмою, на три місяці. У невеличкому містечку Джонипі її начитаність, ерудицію, тактовність і вихованість корейці оцінили достойно. Львів’янка їм так сподобалася як людина, що вони запросили її за цією ж програмою на цілий рік. Оплачували дорогу та забезпечували житлом. Там Тетяна вчила дітей англійської. Кім Су тим часом жив у місті Ульсан, вчився в університеті й працював в одній із компаній, що має дотичність до всесвітньо відомої корпорації «Самсунг».

Жодного разу їхні дороги не перетнулися. Познайомились у соціальних мережах, уже після повернення Тетяни до Львова. Переписувалися півроку. Дівчина писала Кім Су, що дуже сумує за Південною Кореєю, він їй — що страшенно мріє побачити Україну, а ще дужче — Тетяну, яку бачив лише на світлинах і до якої встиг прикипіти душею. Коли Кім Су подорожував Європою, завітав до міста Лева. Зустрілися, погомоніли — і зрозуміли: розлучатися їм уже не хочеться. Та як бути? Різний менталітет, стиль життя, різні звичаї, традиції…

Перш ніж піти «під вінець», львів’янка попередила коханого: «Без вінчання заміж не вийду! Шлюб у церкві для мене важливіший за урочисту церемонію в РАЦСі. Ти згоден?». Кім Су не лише погодився взяти з Тетяною шлюб, а й в одній із львівських церков… охрестився. Він так захопився українськими традиціями та обрядами, що на своє галицьке весілля запросив батьків і брата. Кім Су — чоловік неемоційний і небагатослівний. Що не висловить словами — скаже очима. Так було і на весіллі. Побачив кохану у шлюбній сукні та фаті — очі юнака щасливо заблищали. Довго не зводив з неї очей: «Яка ж ти гарна, Таню!». Під час шлюбної церемонії у церкві попросив перекладача тлумачити йому кожне слово священника. Коли той запитав: «Чи хочеш ти, Кім Су, взяти собі за дружину Тетяну», відповів корейською. Після цього пройшли молодята і південнокорейський обряд одруження — у Південній Кореї. Там уже подоброму дивувалася Тетяна.

— За тиждень до весілля у спеціальній студії я вибирала три різні сукні для фотосесії. Тож мене з чоловіком фотографували, так би мовити, у трьох різних образах, — розповідає Тетяна.

— Найбільш хвилюючий момент — коли на весіллі мене поставили перед дверима величезної і розкішної зали, в якій чекали гості та наречений. Вимкнулося світло, зазвучала урочиста мелодія — і переді мною відчинилися двері. Красивою доріжкою, у білих рукавичках, підійшов мій тато і повів мене до Кім Су. Ведучий по черзі надавав вітальне слово батькам. Після того всіх запросили у фуршетну залу, в якій я вже була в іншій сукні. Тетяна каже, весілля у Південній Кореї святкують лиш кілька годин. Запрошують навіть малознайомих (тих, наприклад, з ким раз чи двічі бачилися у кав’ярні). На їхньому весіллі було 300 гостей. Гості дарують молодятам гроші у конвертах (і підписують, від кого), або переказують кошти на картку наречених.

— Через кілька годин ми із Кім Су швиденько зібрали валізи і ледь встигли на літак у весільну подорож Італією, — продовжує співрозмовниця. — Дуже пощастило зі свекром та свекрухою. Надзвичайно скромні відкриті люди. До мене ставляться як до своєї дочки. Кажуть, Львів зачарував їх не лише старовинною архітектурою, а й сучасною та світлою енергетикою. Вдома спілкуємось англійською та корейською. В їхній граматиці, до речі, є цікаві нюанси. Від корейців не почуєте, наприклад: «Я не хочу йти з тобою в кафе». Скажуть завуальовано, аби не образити людину: «Я залишуся вдома, бо падає дощ чи маю справи». Особливість корейської мови допомагає уникнути слова «ні».

«Чогось не вивчити було нижче моєї гідності» Ще до одруження Тетяна вивчала корейську мову у школі для іноземців при Сеульському католицькому університеті. Іспити складала на відмінно. Цілими днями штудіювала шкільні предмети. — Чогось не вивчити було нижче моєї гідності, — ділиться думками Тетяна. — Знала: за моїми знаннями та поведінкою судитимуть про Україну та українців. Зараз працюю вихователькою у приватному дитячому садочку міста Суджі. Відпустка (канікули) — двічі на рік лише по одному тижню. Там дітей навчають музики, образотворчого мистецтва, іноземних мов. Мають дошкільнята й уроки фермерства. Їх, наприклад, водять на город збирати томати.

За кожним заняттям дітей фотографуємо (чи то зліпила щось з пластиліну, чи щось намалювала, склала кубики, переглядає у книжці малюнки). Фотографії упродовж робочого дня надсилаємо батькам. Окрім того, дітей у три-чотири рочки батьки намагаються віддати у так звані академії: мистецьку, математичну, англійську. В нашому дитсадочку є трирічний хлопчик, який ще корейською погано розмовляє, а батьки хочуть, аби я спілкувалася з ним англійською.

— Кваліфіковану роботу у Південній Кореї знайти дуже важко, — продовжує Тетяна. — Мій друг, наприклад, добре вчився в університеті, долучався до громадської діяльності, розумний, комунікабельний, а за спеціальністю працевлаштувався лише через два роки після закінчення університету. Щоб вступити в Сеульський національний університет, ти повинен не лише добре вчитися у школі, а й займатися там громадською діяльністю (на це зважають під час здачі іспитів в університет). Після захисту дипломної роботи випускникові теж видають довідку про його громадську діяльність під час навчання в університеті. Добрі оцінки плюс громадська діяльність — шанс знайти кваліфіковану високооплачувану роботу.

Серед чоловіків найпопулярніша професія — інженер. Тож Тетянин чоловік Кім Су має престижну професію, працює інженером-механіком Нідерландської компанії ASML. Чимало жінок мріють стати стюардесами. Залюбки працюють вихователями в дитячих садочках. У Південній Кореї, як правило, працюють чоловіки, жінки ж займаються вихованням дітей та домашнім господарством.

«То ти з України?!»

— Мінімальна зарплата корейців — 1500−2000 доларів. Бідних людей на вулицях не побачите, — розповідає. — Заробіток фахівців вищого класу — до 50 тисяч доларів. До тамтешніх цін я довго звикала. Футболку, наприклад, можна купити за десять доларів, а 400 грамів м’яса — за п’ять. Страшенно дорогі фрукти. За три яблука заплатите приблизно шість доларів. Десять полуничок у полуничний сезон потягнуть доларів на чотири. Щодня і у кожній страві корейці їдять рис. Страви надзвичайно гострі і гарячі. Їх подають щойно приготовленими. Суп приносять на спеціальній розжареній підставці або камені. На столі він ще докипає, і корейці його відразу їдять. Столи на свята від наїдків не гнуться. На великі свята готують свинину на грилі, особливий суп з водоростями. Чимало корейців перестали готувати традиційні національні страви. Тетяна каже, коли розповідає, що вона з України, відразу чує: «Українки — дуже красиві жінки!». Якось розмовляла на вулиці зі знайомою. Підходить чоловік: «Може, сфотографуємось?!». Здивувалася, почувши рідну мову. З’ясувалося: у Південній Кореї українець працює викладачем.

— Туристів з України майже немає, — каже львів’янка. — Росіян набагато більше. Про Україну корейці знають мало. Але знають, що вона у Європі. Лише торік Україну запам’ятали — по футбольній молодіжній збірній, яка перемогла південнокорейську команду у фінальному матчі чемпіонату світу. Тепер з гідністю нагадую корейцям: «А наші хлопці виграли чемпіонат світу з футболу!». «То ти з України?!» — чую у відповідь. І проймаюся гордістю за свою країну.