"Не хочу, щоб мене списали з армії як інваліда..."

У перервах між медичними процедурами цей зовсім юний “старлей” із 80-ї аеромобільної бригади, що нині вимушено перебуває у Вінницькому госпіталі, заходить на телефоні в Інтернет і шукає зарубіжні клініки, де виготовляють високоякісні протези. Такі, щоб гарно підійшли до його лівої ноги, якої від 25 серпня у нього... немає. Щоб, коли згодом відкине свої лікарняні милиці і вийде на вулицю, ніхто й не подумав, що перед ними — фронтовий інвалід. Щоб не жаліли його, молодого, не поступалися місцем у транспорті. Найбільше бажання цього бойового офіцера, випускника Академії сухопутних військ — повернутися в армію.

Біда з ним сталася наступного ранку після Дня Незалежності у селі Хрящуватому на Луганщині, яке нині стерте з лиця землі. “Сепари”, які зазвичай обстрілювали українські позиції із “Градів” по 30-40 хвилин, цього разу гатили три години поспіль. А потім кинули у наступ танки і одурманену наркотою піхоту. Уцілілі десантники вибралися зі своїх укриттів, взялися стримувати ворога. У розпал нерівного бою виникла ситуація, коли деяким нашим хлопцям загрожував полон. Старший лейтенант Стеців, який командував екіпажем бронетранспортера, разом з побратимами прорвалися у небезпечну зону і вивезли своїх бійців з потенційного “котла”. “Колоради” ще більше скаженіли. Під час чергового обстрілу Ярослав спускався у підвал, який служив нашим бійцям прихистком, а у цей момент із сусіднього двору якась “ЛНР”івська сволота вистрілила у нього з гранатомета. Ліву ногу відірвало, а праву навиліт прошили осколки...

Хтозна, чим би все закінчилося, якби не оперативність ротного: він дав команду разом з двома іншими тяжко пораненими десантниками помістити Ярослава у БТР і доставити в Луганський аеропорт (свого часу обороняючи його, старший лейтенант Стеців був свідком того, як бойовики збили із ПЗРК наш ІЛ-76, що йшов на посадку). На летовищі Славкові надали першу допомогу. Згодом рятували його від найгіршого у населеному пункті Побєда і у Вінниці.

Про подільських лікарів і волонтерів у галичанина Ярослава Стеціва, який разом з побратимами від березня перебуває у бойовому відрядженні, — найкращі відгуки. Не може підібрати слів подяки і мати пораненого офіцера, яка працює кухарем шкільної їдальні.

— Низький поклін Вінниці! — сказала кореспондентові “Високого Замку” пані Леся. — У першу чергу, дякую Богу, що вберіг мого сина. Схиляюся перед лікарями з їх чудодійними руками. Перед місцевими добровольцями, які постійно підтримували, дали нам з молодшим сином Миколою житло, забезпечили всім необхідним, щоб не почувалися як на чужині. Ми мешкали у надзвичайно добрих людей — Галини і Володимира Остапенків. Вражена їхньою гостинністю. У них я своєму Славкові пекла його улюблену піцу, сирник...

До речі, про свого молодшого. Ми з ним чергуємося: тиждень я пораненого сина доглядаю, а тиждень — він. В училищі, де навчається на автослюсаря, з розумінням ставляться до нашої проблеми, відпускають Миколку у госпіталь без зволікань...

Мати офіцера-десантника пригадує, що Славко був для нею опорою змалечку. Знаючи, що вона не має доброго здоров’я, брав на себе всі домашні клопоти: порався у полі, на подвір’ї, прибирав у хаті. Друзі кликали на футбол, а він не відлучався, поки вдома не наведе порядки.

Таким же відповідальним, кажуть друзі-десантники, проявив себе і в боях за український Донбас. Сам воліє про це не розповідати, зате не приховує гордості за тих, хто воював пліч-о-пліч:

- Зворушує те, як захищають наші хлопці свою країну. Солдатам по 18-19 років, а страху в очах не мають жодного. Свідомі свого обов’язку. Можливо, недоспали-недоїли, але готові іти в бій. Підходили до мене і запитували, коли їм дадуть нове бойове завдання...

Про мужність Ярослава Стеціва знає і захоплюється таким земляком кожен у його рідному селі. За ініціативою отця Романа Коцопея громада зібрала кошти для його підтримки, долучилися до допомоги освітяни району. Мама, зворушена такою увагою, каже, що кошти потрібні її синові, насамперед, на сучасний протез західного виробництва. У нас нібито непогані виробляють у Львові, Ковелі, у тій же Вінниці. Якби тільки сидіти вдома — то, може, обійшовся б і таким. Але її Славко прагне і далі служити у війську! Треба, щоб протез витримав усі армійські навантаження... Та й сам “старлей” у розмові з нами зізнався: “Не хочу, щоб мене списали з армії як інваліда. Хочу знову стати у стрій”.

Посприяти йому у цьому могла би фінансова підтримка громадян, яких, віримо, ця історія зачепить за живе. Допоможімо Ярославу Стеціву твердо стати на ноги! Номер його карточки у Приватбанку — 4149 4978 2065 9664.