"На таких пацанах наша армія тримається!.."

Хлопець, про якого буде мова (на фото), — герой нашої червневої публікації у “Високому Замку” — “Андрійко з податкової і АТО”. Цей скромний, небалакучий, до того ж безробітний екс-чиновник, батько двох дітей, попри грижу у хребті і недовершену оселю, добровольцем пішов захищати Україну. Днями дізнався: Андрій — у фронтовій відпустці. Під час “мирної паузи” командири силою вигнали його у госпіталь — триклята грижа не давала ступити кроку...

По приїзді додому Андрій на хвильку заглянув до колишніх співробітників, які перед від’їздом на Донбас придбали йому канадський бронежилет, кевларову каску. Подякува їм. Від “кави” відмовився — бо не терпілося побачити своє “сонечко” Лесю, своїх пестунок — школярку Наталю і півторарічну Злату-Єву.

Того дня, розповідали мені знайомі, у Андрія стався нервовий зрив. По дорозі додому почув звук медичної сирени. Фронтовик неначе закам’янів. Йому здалося, що то у його бік, як кілька днів тому, зі свистом летять снаряди...

Боєприпаси

на «колгоспному» ЗІЛі

У складі 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини “Воля” Андрій дислокувався у луганському селищі Побєда, що у Новоайдарівському районі. Входив до взводу матеріально-технічного забезпечення. Його робота — доставити на передову людей, боєприпаси, продукти, ліки, колоди для облаштування бліндажів. Андрій на старенькому, з тракторним двигуном, ЗІЛі-130, який держава “націоналізувала” у когось із селян для військових потреб, робив рейси у тил, завантажувався всім необхідним, і — на “передок”. Найважче було вночі: їдеш незнайомим полем без фар, без навігатора, без оптики, вглядаєшся у темряву, щоб не проскочити потрібного повороту, очі від напруги злипаються. За цим забуваєш, що тебе підстерігає головна небезпека — сепаратистська засідка у “зеленці” (лісопосадці), оптичний приціл снайпера-“колорада”, фугас, міномети і “Гради” ворога. Під час обстрілів з дороги не звертав. Тиснув педаль газу до підлоги — і вперед, лише синьо-жовтий прапор на кузові тріпоче.

«Мамця», «татко», «генерал»...

— Тільки не думайте про мене нічого писати, — просить Андрій, помітивши диктофон. — Герой — не я, а ті пацани з 80-ї і 24-ї бригад, що тримали оборону Луганського аеропорту. Герої залишилися і у нашому батальйоні. Треба, щоб про них знали. Ось візьміть Ігоря зі Львова. Старший сержант, 42 роки. На “гражданці” був будівельником, на час АТО став санінструктором. Я б назвав його психотерапевтом. Побачить зажуреного бійця, підійде, розрадить, жартом підніме настрій. Бувало, у когось не витримували нерви, “розклеювалися” — йшли у сільський магазин і прикладалися до пляшки. Ігор переговорить — і хлопцям “відпускає”. Побачить, що хтось спить, виснажений, ледь не на землі, — вкриє. Іншого розітре, щоб м’язи не зводило, піґулку дасть. Наш взводний жартівник Тарасик назвав Ігоря “мамцею”. Він не ображається.

З легкої руки Тарасика є у нас і “татко”. Так кличуть Василя, підприємця, що перед війною займався меблями. Теж піклується про всіх. Їдемо у складний рейс, а він 20-річним пацанам каже сидіти “вдома” — навіщо мають гинути молоді?..

Або взяти Едіка, який кілька місяців тому працював водієм на фармацевтичній фірмі. Буде йому років 45. Роботяга! Домашню обстановку у підрозділі створює. Кого, буває, заносить через “цивільні” дрібниці, на місце поставить. Каже: “Чоловіче, вдома тебе чекають дружина і діти, — а ти тут “квасиш”, хлопців підставляєш. На фронті не можна розпускати нюні...”. Едік має звання сержанта, але всі кличуть його “генералом”.

Є у нас свій “отаман” — Міша зі Стрийського району. Його дружина і дитина при пологах померли. Залишився вдівцем. Міг би від горя “поплисти”, а він — не ламається. Спить на добу по дві-три години, весь інший час — у рейсах. На таких наша армія тримається!

Обов’язково згадайте “Гната”. Їздить на бензовозі, але за потреби сідає за кермо будь-якої іншої машини. Універсал! Серед ночі підняли його і відправили з “таблеткою” (санітарною машиною) у Новосвітлівку, мав вивезти “двохсотих”, “трьохсотих” (вбитих і поранених), біженців. Планували відрядити його на добу, а пробув там два тижні. Інший шофер “здрейфив”, утік. А “Гнат” допоміг вибратися з пекла 70 машинам з біженцями. Разом з товаришем серед ночі протоптували стежки для машин у соняшниках, кукурудзі. Знешкоджували міни, знімали розтяжки від сепаратистів, щоб мирні люди на них не підірвалися. Десять кілометрів топтали в один бік — і стільки ж назад. Через два дні терористи виявляють ці “коридори життя”, обстрілюють їх. “Гнат” з напарником протоптують нові стежки. Звання Героя треба пацанам за таке давати...

Фронтові обереги

На руці в Андрія — вив’язаний із грубого шнурка амулет. Його подарували танкісти з Бердичева, яким підсобляв снарядами і під бронемашиною яких спав, коли ніч заставала далеко від табору. У складках бронежилета — кілька освячених образків, медальйон. На шиї — вервичка, що її через волонтерів передали добрі люди з мирної України. Все це разом з маминим хрестиком берегло Андрія на Донбасі. А ще молитва.

На початках до їхнього батальйону прибув отець Володимир, потім його змінив владика Назарій. Провідували поранених у госпіталі, відправляли ранкову і вечірню Служби Божі у польовій капличці, якою служив намет. Престол солдати змайстрували з ящиків з-під снарядів, накрили його білим простирадлом. Молилися за день прожитий і за те, щоб ніч щасливо перебути. Якось серед ночі прибули машини з боє­припасами. Треба було їх терміново розвантажити. Солдати, які крутяться біля штабістів, кудись поховалися. “Мамця” бігав по табору, квапив вояків до термінової роботи. Помилково заглянув до намету священика, не розібравшись, хто ночує там, крикнув: “Вставайте розвантажувати снаряди!”. І отець Володимир слухняно пішов на завдання. Лише згодом його розгледіли серед розвантажувальників.

Наш співрозмовник згадує чи не найдраматичніший момент у житті табору. Андрій саме був на виїзді, коли їхній польовий притулок знищили дощенту російські “Гради”. Згоріло все. Лише на місці польової каплички залишився хрест з березових гілок, що його встановили напередодні. Цілісінький! Жоден осколок не зачепив...

«Дозвольте

за вас розплатитися...»

У кожен свій рейс Андрій кидав у бардачок кілька жмень цукерок (знову ж таки від волонтерів). Роздавав їх місцевим дітям, які при дорозі махали йому руками. Дорослим передавав зі свого пайка консерви, хліб.

Бачив і наїжачені погляди. Але більшість місцевого населення приймала їх як рідних. У Старобільську зайшов у крамничку щось купити. А тут підходить жіночка: “Дозвольте мені за вас розплатитися...”. В іншому селі підступив дядько із блоком цигарок. Каже: “Кури, хлопче, але коли все це закінчиться, кидай курити...”. Товариш Андрія заглянув на місцевий базар — горнятко для чаю купити. Витягає гроші, а продавець відводить руку: “Не треба — це мій подарунок”.

Якось, щоб “відійти” від війни, хлопці вирішили полякати місцевих бабаків — цих гризунів водиться тут багато. Знайомий Андрія — Федя — “пальнув” у напрямку одного такого бабака, а той пригнувся, сховався, а потім виліз зі своєї нірки і давай свистіти. Насміхався над “соколиним оком” батальйону. “Бувало, їдемо у черговий рейс, — каже Андрій, — і підколюємо Федю: дивися, он бабаки ліворуч, зустрічають тебе... Хлопці за животи тримаються”.

Андрій вмикає на своєму телефоні пісню воїнів АТО. Текст простий, але зачіпає за живе. Написали його доморощені пое­ти. Слова — з фронтовою перчинкою, але чесні. Написані російською мовою. Ось фрагмент:

Залп орудий в сторону врага -

Слышен запах жженого говна.

Разбежались террористы,

Казачки-сепаратисты.

Украина — родина моя!

— Дуже багато російськомовних воїнів воюють за вільну Україну! На фронті ніхто не піднімає питання мови. Не має значення, як розмовляє патріот України! Всі вони захищають нашу землю і кажуть у бік Кремля: “ПТН — ПНХ”! Якось на Веселій Горі до мене підсів чеченець, який воює в “Айдарі”. Чоловікові під 70 років, пройшов вісім воєн. Брав участь у Майдані. А нині пішов захищати Україну. Для нього і для всіх нас найважливіше одне — воля...