«У перший знімальний день ставлять постільну сцену з партнером… І думаю: може, спочатку хоч познайомимось?»

Вона потрапляє у новий відділок «Надзвичайне бюро розслідувань», працює поруч з молодими людьми і часто дивує своїми енциклопедичними знаннями. Аїда має страшну особисту таємницю й сподівається, що отримала другий шанс і дещо може виправити…

Про свою героїню, про те, як готувалась до ролі криміналістки, а також про нові п’єси, заміський будинок, улюблене хобі і свою родину Тамара Морозова розповіла журналістці «ВЗ».

— Пані Тамаро, чим вам близька героїня у серіалі «Справа НБР»?

— Аїда — найстарша у команді. Її вік — дуже крутий чинник, наче протидія ейджизму, коли людей різних вікових категорій сприймають нарівні. Вік — це не вирок. Мені дуже подобається підхід сценаристів: зробили мою героїню розумною, досвідченою і крутою.

— Довелося чогось навчатися для цієї ролі? Криміналістика — справа непроста, самі лише терміни які складні…

— Щодо термінів — було легко, у мене, актриси дубляжу, за плечима купа медичних і поліцейських серіалів, які я озвучувала. Там іноді трапляються такі терміни, що з першого разу стає страшно і не завше вимовиш! На «Справі НБР» підготовка була серйозною. Ми їздили до справжнього криміналіста, який вчив і показував, як правильно брати відбитки пальців, пакувати докази, розставляти номери на речдоках. Мали працювати виключно в рукавичках: ми з патологоанатомом постійно в них. Звісно, це не глибоке навчання, бо люди вчаться цього кілька років в інституті, але основи ми опанували.

— А в реальному житті могли би стати криміналісткою?

— Думаю, ні. Хоча мені казали, що з мене вийшов би непоганий лікар. Я не панікую при вигляді крові, можу спокійно надати першу допомогу. Вдома я «головний фармацевт»: знаю, які ліки від чого і для чоловіка, і для мами, і для доньки. Але професійно займатися чимось іншим, окрім акторства, я би не змогла. Це моя єдина і найулюбленіша справа.

— Як обрали акторську спеціальність і чому? Був якийсь вирішальний момент?

— Народилася з цим знанням, завжди хотіла бути акторкою. Мама розповідала, коли мене запитували, ким хочу бути, я відповідала: актрисою! На той момент мені не було ще й трьох років. Бути лікаркою чи вчителькою — так питання не стояло, бо я знала: артистка може бути будь-ким! Тож я вирішила стати актрисою, щоб спробувати всі професії одразу.

— Яку роль вважаєте переломною, такою, що розділила кар’єру на «до» та «після»?

— Давненько був такий серіал «Єфросинія». Наприкінці першого сезону з’явилася героїня, яка мала бути «одноразовою» — зайти в кадр, щось підіграти й піти. Але моя гра сподобалася, і мені прописали повноцінну лінію. Після цього з’явилися і впізнаваність на вулицях, і великі ролі, де вже можна було розповісти справжню історію. Це був 2008 чи 2009 рік.

— Багато акторів ділять роботу на театр та кіно. Вам що ближче?

— Люблю все — і театр, і кіно, і дубляж. Просто всюди різний спосіб існування. У театрі немає дублів, ти проживаєш історію від початку до кінця, емоційно нагнітаючи до фіналу. У кіно все «пунктиром». Траплялося, що в перший знімальний день мені одразу ставили постільну сцену з партнером. Ти стоїш і думаєш: може, хоч познайомимось спочатку? (Сміється. — Г. Я.). Коли проєкт великий і знімається роками, іноді просиш скрипт-супервайзера нагадати: «А що відбувається у попередній сцені? З яким настроєм я заходжу?». Бо сьогодні ти граєш 10-ту серію, а завтра — 31-шу, все переплутано.

— Постільні сцени важкі технічно?

— Є певні незручності. Але мені щастило з партнерами. Часто це були мої колеги, з якими я добре знайома. Смішно буває: минулого разу ми грали брата і сестру, а тепер — коханці… Звісно, є певний затиск, але у нас все знімається дуже делікатно.

— Зараз в Україні спостерігається справжній театральний бум. На вашу думку, чому культура стала такою важливою саме під час війни?

— Це справжній феномен. Я киянка в четвертому поколінні, виросла в російськомовній родині, закінчила російську школу. Нам усе подавали через призму комуністичної ідеології, українську культуру пригнічували і затирали… Зараз стоїмо не тільки за території, обстоюємо не лише незалежність, а й свою культурну цілісність. Люди свідомо переходять на українську мову — це вибір. Для багатьох людей мого покоління відкриттям стали твори Підмогильного, Стуса, Ліни Костенко… Розуміємо, що нашу культуру роками крали, відмовляли їй в існуванні. І те, що рівень наших серіалів зріс, — це гордість.

— Що дає вам сили не вигоряти у професії?

— У нас із чоловіком свій маленький театр, де він режисер, і навантаження велике. Бувають вистави, після яких худну на два кілограми за вечір — настільки викладаюся. Торік переїхали жити у приватний будинок за містом. Сьогодні це мій «ковток повітря», місце моєї сили. Я «дитина асфальту», все життя прожила у кам’яних джунглях, як і мої батьки та діди з бабусями, але минулого року сама посадила помідори — і це такий кайф! Бачити величезне небо, торкатися землі — все це дає сили і надихає…

— Може, і хобі у вас є?

— Так, я малюю — і це ще один спосіб поновити сили. Зізнаюся, у мене непогано виходить, у нас це в роду, бо мій дядько був художником. Можу малювати день, два, тиждень, навіть більше, забувши про все, а потім на пів року відкласти пензлі. Жартую, що я такий «запойний» художник (сміється. - Г. Я.). Що саме на моїх картинах? Раніше це були похмурі абстракції, іноді з демонами, я працювала олівцем і тушшю… А на початку повномасштабної війни перейшла на колір — малюю птахів, квіти, щось яскраве. Раніше часто зображала обличчя, виходило щось у стилі Ґустава Клімта, зараз уже не малюю людей… Живопис — така моя невербальна віддушина.

— Яку роль було найскладніше «відпустити» після завершення роботи?

— Була у мене роль на початку війни у власній п’єсі «Аве Марія»… У березні 2022-го, коли ворог підійшов зовсім близько, до Бучі, ми вирішили виїхати, бо було дуже страшно за доньку. Поїхали до Чехії, де прожили пів року. Нас зустріли дуже добре: дали житло, допомагали фінансово, оточили турботою. Але страшенно хотілося додому, відчуття порожнечі, незрозумілості постійно гнітило. Там я написала п’єсу «Аве Марія». Це моновистава про оперну співачку, яка перед самою війною їде до рідних у Маріуполь, щоб забрати хвору доньку на операцію до Німеччини. Але виїхати вони не встигають. Головна героїня переживає усі жахи разом з іншими людьми, втрачає рідних, і біля криниці, де стався вибух, знаходить немовля, мама якого також загинула… Так, драматична вистава, де зібрано багато з того, що пережили українці на початку війни. Ця п’єса — переживання трагедії війни у реальному часі. Відпускати вистави важко, це як прощатися з дитиною. Але це необхідно робити. Іноді переростаєш матеріал, іноді просто треба перегорнути сторінку, почати щось нове.

— Як глядачі сприймали цю важку тему?

— У Празі чехи плакали. А коли я привезла виставу до Києва, багато людей виходили із зали — не витримували такого напруження, бо горе і біль були ще надто свіжими. Згодом ми з чоловіком вирішили зняти «Аве Марію» з репертуару. Вистава була дуже сильна, але я, та й глядачі, важко переносили цей емоційний тиск. Це був момент, коли надто багато болю, і це стало нестерпним.

— Чи були у вашій кар’єрі ролі, про які ви зараз шкодуєте?

— Так, це «Мухтар». Як і всі українські актори, я знімалася там у невеликих епізодах раз на сезон. Але 2012 року мені запропонували лінійну роль — я грала майора. У 2014-му, коли почався Майдан, я опинилася в одній гримерці з московською актрисою. У той момент мені приходить повідомлення, що на Майдані поранили Славу Чернілевського — прекрасного поета і викладача моєї доньки. А ця москвичка поруч починає розповідати, що «Майдан проплачений». У мене аж кулаки посиніли від люті. Я вибігла, попросила режисера розвести нас по різних гримерках і сказала: «Це мій крайній знімальний день. Я знімаю цю форму і більше її ніколи не вдягну». Так, цей серіал годував мою сім’ю, але я досі шкодую, що взагалі погодилася на ту роль.

— Були випадки, коли принципи доводилося «прикручувати» заради роботи?

— Звісно. Після 2014 року я знімалася у великому проєкті «Заради любові я все зможу». Там була половина акторів з москви. Пригадую, як моя колега в гримерці обурювалася: «Якого милого я, українська актриса, маю це терпіти?». Я їй тоді прямо сказала, мовляв, ти ж не відмовилася від ролі, то навіщо ці порожні балачки? Я не люблю подвійних стандартів. Якщо ти вже підписала контракт — працюй, а якщо для тебе це неприпустимо — не погоджуйся. Я знімалася, бо часто ті гонорари були єдиними грошима в нашій родині…

— Курйози на сцені часто трапляються?

— О, так! В кіно це просто — робиш дубль, а от у театрі по-різному буває. Але мені щастить із партнерами-професіоналами. Я зазвичай знаю тексти всіх персонажів, тож якщо хтось забуває слова — можу непомітно підказати. Був смішний випадок. Я авторка п’єси, де моя героїня клеїть бороду і видає себе за чоловіка, щоб влаштуватися на роботу. Там була сцена дуелі: шеф змушує мого героя пити горілку до дна. Партнер вирішив пожартувати й налив у пляшку справжньої горілки замість води. А я взагалі не п’ю! Мені довелося якось непомітно її випльовувати, бо попереду була ще половина вистави. Потім, звісно, висварила його, зате він був такий задоволений своїм жартом!

— Сьогодні часто можна почути фразу «мистецтво поза політикою». Як ви до цього ставитеся?

— Це нонсенс. Актор не може бути поза політикою, особливо зараз. Ми — публічні люди, і мовчання — це теж маркер. Ось приклад Сергія Стрельнікова. Він був надзвичайно успішним у росії, але ще до повномасштабного вторгнення свідомо поїхав звідти й перейшов на українську мову. Він не тільки сам перейшов на українську, його маленький син також розмовляє рідною мовою. Пригадую, він розповідав, як вчив сина: якщо хочеться вилаятися — кажи «дідько». І це спрацювало!

— Чи були моменти, коли хотілося все кинути й піти з професії?

— Звісно. Коли виникають затяжні паузи, коли тебе не затверджують, починаєш гризти себе і сумніватися у собі. У такі моменти рятує родина. Мій чоловік — театральний режисер, він буквально витягує мене за вуха, каже: «Нема ролей, пиши нову п’єсу!». Донька — теж велика підтримка. Вона була сценаристкою, зараз — копірайтерка… Ми одне для одного — надійне плече.