«Андрій Парубій не тільки мій син, а син всієї нації»

У цей момент чоловік, замаскований під кур'єра з доставки їжі, підбіг до нього ззаду і сім разів вистрелив у спину. Одна куля влучила у мобільний телефон. Андрій Парубій помер на місці.

Як це часто буває, лише після смерті українці усвідомлюють, яку унікальну людину втратила наша держава. Андрій Парубій став одним із символів Революції Гідності, символом народного опору диктатурі Януковича та здачі України путінській росії. Гідність і боротьба за Україну — це саме про Андрія Парубія. Таким він був з дитинства. Так його виховали батьки. Виховали справжнім патріотом, державником, для якого вільна, незалежна, сильна Україна була найвищою цінністю. За таку Україну він боровся усе своє життя. За неї він і життя віддав.

Головна редакторка «Високого Замку» Наталія Балюк зробила фільм-спогад, присвячений світлій пам’яті Андрія Парубія. Це розмова з батьком Андрія — Володимиром Парубієм та його братом Володимиром. Подаємо уривок з фільму.

Безстрашність і справедливість з юності

— Яким Андрій був у дитинстві? — Пригадую, було йому років три-чотири, — розповідає батько.

— Ідемо по вулиці. Він біжить. Не міг спокійно йти. Підходимо до головної вулиці, де автобуси, машини їздять. Я його зупиняю і кажу: «Перестань бігти. Потрапиш під машину». Він задумався і почав навколо мене бігати. Або йду з ним до сестри, розмовляємо. Йому років п’ять. Я озирнувся, його нема. Бачу, він вже на дереві, на самому вершечку сидить. Одного разу сиджу дома. Діти з подвір'я прибігають і кажуть: «Там Андрій на даху». Поруч був дев’ятиповерховий будинок. І діти посперечалися, хто вилізе на дах і зробить там ластівку.

Андрій ще в школу не ходив. Але став на краю того даху і зробив ластівку на одній нозі. Не мав страху. Вже десь у п’ятому класі поїхали вони у село Урич, там знамениті скелі. Я також туди приїхав. На самому верху знайшли печери. Я туди піднявся. Там з майданчика є стежка до печери. З одного боку — рівний обрив метрів сто. Я подивився вниз, і у мене ноги прикипіли до каміння. А Андрій пробігає, ніби немає тої висоти. Кричить мені: «Чого стоїш? Ми чекаємо у печері». Мені стало соромно. Дитина пройшла, а я боюся. І я пішов. Був безстрашний, справедливий і благородний. Хоч бойовий був, але не міг перший когось образити, вдарити. Ніколи не сказав поганого слова. Але коли на нього хтось нападав, давав відсіч.

Пригадую, ми вже були у Львові, приїхали сюди з Червонограда. Якось вийшов на подвір'я до хлопців-однолітків, а там діти російською розмовляють — то пішов від них. Або на боротьбу пішов — приходить сумний і не йде на наступне тренування. Питаю, чому не йде? Каже, тренери по-російськи на нас матом. Він грубощів не переносив, і кинув ці заняття.

Пішов на веслування і каное, там Мирослав Герцик керував, який потім був ректором Львівського університету фізичної культури. Андрій каже мені: «Там тренер говорить українською, то буду займатися». Мав величезні успіхи, на змаганнях здобував перші місця. Але коли підріс, пішов зі спорту. Вже тоді створив «Спадщину» (організація української молоді, заснована у Львові у березні 1988 р. — Авт.) «За справжню Україну нам ще доведеться довго боротися» — «Спадщина» працювала таємно, але дуже інтенсивно, — продовжує розмову Володимир Парубій. —  Вони тактику УПА вивчали, готувалися до боротьби за незалежність України.

Пригадую, коли сталося «ГКЧП», усі були перелякані: що буде? Владу хотіли захопити сталіністи. Всі готуються до репресій. По всій Україні — повна тиша і очікування найгіршого. Єдиною структурою, що готова була боротися та давати відсіч, була «Спадщина», яку створив і очолював Андрій. Він тоді ще зовсім молодий був, але краще за мене і за всіх інших розумів, що комуністи будуть робити спроби реваншу. І готувався до того реваншу. У тих скелях, де були молодіжні табори, вони і готувалися.

Коли сталося «ГКЧП», якраз були там. У скелях тримали продукти і національні прапори. Вони з цими прапорами і пішли по селах піднімати людей на партизанську війну. На щастя, заколот швидко закінчився, була мої вірші". Я був вражений. Він читав багато. У мене була велика бібліотека, то він прочитав всі 12 томів Джека Лондона. Ремарка любив читати, Бальзака…

А його улюбленим твором був «Маленький принц» Екзюпері. Благородство того героя було йому співзвучне. оголошена незалежність України. Я поїхав до Андрія в гори, де вони досі були. Приїхав у той табір, а Андрій був десь в іншому. Чекаємо його, розклали вогнище… Раптом молодші хлопці кричать: «Вовк, Вовк!». Дивлюсь, а то Андрій спускається з гір.

У нього псевдо було — Вовк. Я того тоді не знав. Діти з молодших груп дуже любили його. Він був відчайдушний. Був такий промовистий випадок. Йшли вони з дітлахами у горах, а на шляху була глибока ущелина. Андрій ліг замість моста, і по ньому діти перейшли. Він хоч і був керівником, але найтяжчі моменти брав на себе. Але повернімось до тої історії, коли я приїхав до них у табір. Наступного дня там, за традицією УПА, о шостій ранку вишкіл. Дають мені слово як гостю.

— Яка у вас тоді посада була?

— Я був заступником голови міської ради Львова. Тоді щойно здобули Незалежність, всі піднесені, щасливі, загальна ейфорія, і я у тому дусі виступаю. А після мене до мікрофона підходить Андрій і каже: «За справжню Україну нам ще треба буде довго боротися». Він завжди мислив стратегічно. Це — риса великого керівника. Я потім багато років згадував ті його слова. Життя показало, наскільки він був далекоглядним.

— Знаю, Андрій вірші писав… Коли він написав перший?

— Одного разу ввечері кличе мене на кухню. Вчився тоді у сьомому чи восьмому класі. І каже: «Ти нікому не кажи, але послухай — А які це були вірші? Романтичні чи патріотичні?- Патріотичного спрямування. Коли був у горах в Уричі, там були й хлопці із консерваторії, і вони на деякі його вірші написали пісні. Одна з них — «Чорні хлопці». Її досі співають.

— У 19 років Андрій став депутатом обласної ради. Розкажіть, як це було.

— Він зайшов як депутат у сесійний зал з тюремної камери. Я тоді був керівником виборчого штабу Руху. Мені бракувало людей для агітації, бо тоді балотувалися і до Верховної Ради, і до місцевих рад. Я більше уваги приділяв кандидатам до Верховної Ради. Андрію людей не давав, у нього були свої хлопці. Це відбувалося напередодні другого туру. У Андрія на окрузі опонентом був перший секретар райкому партії. От двоє хлопців показують мені пачку паперів і кажуть, що люди з райкому щодня ходять і по 10 різноманітних листівок дають у кожну квартиру. Агітація шалена. Просять: «У нас на окрузі такий гарний хлопець, допоможіть йому». Вони не знали, що він мій син. Десь наприкінці виборчої кампанії секретар райкому розуміє, що програє. І тоді міліції дали наказ арештувати Андрія і його хлопців, мовляв, неправильно розклеювали листівки. І їх забрали у відділок. Вони сиділи там кілька днів. Одного ранку приходить наглядач і каже: «Хто тут Парубій? Ідіть на сесію, там вас чекають». Але Андрій сказав: «Сам не піду. Всіх моїх хлопців також звільняйте». Він просто з тюрми пішов у сесійну залу, а хлопці додому. Так він став наймолодшим депутатом в Україні на той час. І дуже активним. Ми тоді з В’ячеславом Чорноволом вели сесію, сиділи у президії, а наші сини-депутати сиділи у першому ряду.

«росія боялась, що він організує партизанську війну…»

— Після початку великої війни, з 2022 року, Андрій пішов якби у політичну тінь. Він був депутатом Верховної Ради, але мало де світився. Чому?

— У перший день війни він пішов служити рядовим солдатом, хоча за званням був капітаном. Нам подзвонив, сказав, що треба для хлопців купити каски, бронежилети… У перші дні нічого не було, не були готові до війни. Вони звільняли Бучу, Ірпінь, були у найгарячіших точках. Потім їх кинули на південь. Його Генштаб почав використовувати для якихось інших цілей. Він не розповідав деталей…

Як політик Андрій вважав, що під час війни не варто сліпо критикувати керівництво держави, щоб не нашкодити. Хоч команда Зеленського його не любила, часом висміювала його, але він з ними не вступав у дискусії, суперечки. Вони чомусь мали щодо нього дивну злість.

— Як думаєте, чому «95 Квартал» висміював його? Не тільки його, але зокрема?

— Їх, мабуть, дратувала його тверда проукраїнська позиція. Це ж люди без національності, без поглядів, без принципів. Вони хотіли у такий спосіб знівелювати його. Але з тими людьми, яких зневажав, він не вступав у контакт. Казав, що не хоче опускатися до рівня тої шпани. Він їх так і називав — шпана.

Коли московські спецслужби винесли Андрію смертний вирок, його товариші пішли у державну службу з проханням дати йому охорону. А президент відмовив.

— Коли вони ходили?

— Минулого року весною чи на початку літа. Я йому казав після цього: «Андрію, ти бережися. Я знаю, що таке москаль». Він відповів: «Як можна у себе вдома боятися чогось? Хай вони бояться». Він був комендантом і першого, і другого Майдану, і росія розуміла, якщо буде їхня перемога, навіть часткова, він зуміє організувати, мобілізувати людей на опір, на партизанську війну. Його не купиш ані посадами, ані грошима, його немає чим компрометувати. Був для них небезпечний. Він дуже масштабна людина.

— Чи очікували, що Зеленський підпише указ про присвоєння Андрієві звання Героя України?

— Ні, не очікували. Спочатку Верховна Рада голосувала. Це як пропозиція була. Зеленський спочатку відмовив. Тоді Верховна Рада знову зібралася, поставила це питання на порядок денний і проголосувала. Але що було визначальним і мене вразило: по всіх областях на засіданнях обласних і міських рад ухвалювали рішення дати Андрієві звання Героя. І лише після цього Зеленський підписав указ.

— Хочу подякувати вам за цю розмову, і найбільше — за вашого сина.

— Андрій заслуговує на всенародну повагу і любов українців, бо все життя присвятив людям і Україні. Він не тільки мій син, а син всієї нації.

(Повністю фільм-спогад дивіться на Ютюб-каналі «Балючі теми»).