«У Південній Кореї виросло покоління трьох „ні“: відмова від стосунків, шлюбу й дітей»

— Людмило, не раз чула, що у Південній Кореї, звідки ви нещодавно повернулися, дуже низька народжуваність і високий рівень самогубств…

— Так, це правда. Я й досі шукаю пояснення, чому це саме так… Південна Корея має нині найнижчий рівень народжуваності у світі. Щоб нація зберегла свою чисельність, двоє людей мають завести двох дітей. Тобто середній показник має бути такий: двоє дітей на жінку фертильного віку. А щоб населення зростало — 2,2 дитини. Але у Південній Кореї, одній із розвинених і багатих країн світу, цей показник зараз становить 0,65 дитини на одну жінку. У деяких районах Сеула він ще нижчий, близько 0,3. Це світовий антирекорд. Для порівняння: середній рівень у Європі — близько 1,3, а в Україні зараз, під час війни, — приблизно 0,9.

— Як таке може бути у настільки успішній і заможній країні?

— У Південній Кореї відбувся глибокий перекіс у бік кар’єри й роботи. Люди неймовірно багато вчаться, конкурують одне з одним з дитинства за престижну освіту, посаду, житло тощо. А от створення сім’ї й виховання дітей до переліку ознак «успіху по-корейськи» не увійшли. У них сформувалося ціле покоління Sampo — трьох «ні»: відмова від стосунків, від шлюбу і від дітей. Бо на все це немає ні часу, ні енергії, ні грошей. Молодь каже: «Навіщо вкладати сили в когось іншого, якщо ти ледве виживаєш у постійній гонитві за результатом?». От і маємо замкнене коло: робота, навчання, саморозвиток, але — без стосунків, сімей і без дітей. Країна, яка побудувала технологічне диво, поступово втрачає власне майбутнє.

— А щодо рівня самогубств? Це теж не перебільшення?

— На жаль, ні. Південна Корея має один із найвищих у світі показників самогубств. Головна причина — соціальна самотність, що стала наслідком тих самих трьох «ні». Коли все життя присвячене досягненням, рано чи пізно настає момент, коли людина розуміє, що їй немає на кого спертися… І от у цій блискучій країні з неоновими хмарочосами та ідеальними дорогами люди опиняються в порожнечі — без сенсу, опори, причини жити, стосунків, родини та відчуття тепла. І тоді йдуть на мости або під потяги…

— Держава якось намагається цьому протидіяти?

— Так, але виходить не дуже. Перше, що я побачила, коли приїхала до Південної Кореї, — соціальна реклама в автобусі. На екрані з’являється відео зі словами: «Ти не один. Є служби, які можуть тобі допомогти».

Один зі сеульських мостів, який особливо полюбляють самогубці, влада вирішила перетворити на пропаганду життя: розмістили на ньому мотиваційні написи та фото усміхнених людей. Але ефект виявився протилежним — кількість самовбивчих спроб лише зросла… Те, що транслювала соціальна реклама, страшенно контрастувало з реальністю, в якій живуть корейці, тож кампанію довелося швидко припинити.

— А що вас іще здивувало в Південній Кореї?

— Традиція встановлювати великі вінки зі штучних квітів — не лише на похорон. Їх ставлять на відкриттях бізнесів, під час подій і концертів, у торгових центрах, і навіть на заходах із політичними протестами — поряд із плакатами. Нас у готелі зустріли саме такими вінками з написами: «З вдячністю, що обрали нас». Цілі ряди цих квіткових композицій — біля магазинів, офісів, навіть у буддистських храмах. На стрічках — побажання чи подяки: «Храму божому — від вдячних парафіян». У Кореї вінки — знак поваги, підтримки й любові. За життя. І, звісно, на похоронах їх теж встановлюють.

— Чи правда, що в Кореї їдять собак?

— Так, але тільки у Північній, тобто в комуністичній КНДР. Там у їжу йде все, що рухається, адже люди роками живуть на межі голоду… А от у Південній Кореї собак давно вже не їдять. Там їх одягають, заводять їм Instagram і возять у візочках від Gucci — як маленьких дітей. Колись традиція їсти собак справді існувала. І подекуди ще збереглася серед корейців, які живуть у Казахстані й Узбекистані. Але їдять не всіх собак підряд, а спеціальну м’ясну породу — нуріґе, яку розводять на фермах. До речі, популярна у нас «морква по-корейськи» — теж не страва, яку їдять у Кореї. Її у 60-х роках минулого століття вигадали представники корейської спільноти Середньої Азії.

— А ви би з’їли собаку, якби була нагода? Кажуть, суп із нього дуже смачний і корисний.

— Я щиро вважаю, що кухня — душа народу. І завжди намагаюся спробувати все, куди би не приїхала. Але собак і котів не їм, якщо що.

— А що з екзотики доводилося куштувати?

— Гадюк, черепах, крокодилів, цвіркунів, тарганів, мурах і жаб. Щодо собак, то тут щось нечисто. За весь час у Південній Кореї ми не бачили жодної вуличної тварини. Може, їх контрабандою передають у КНДР? Хто знає. У Південній Кореї чудово відчувають потреби ринку — і вміють їх задовольняти (сміється. — Г. Я.).

— Людмило, чим ще вас вразила Корея?

— Це єдине місце у світі, де молитва матеріалізується. Мені пощастило вивчати традиції буддизму в Індії, Японії, В’єтнамі, Непалі та Шрі-Ланці. Але тільки в храмах корейського буддизму є те, чого немає ніде у світі: традиція донативних черепиць — офіційної пожертви. Паломники й відвідувачі купують справжню дахову плитку, пишуть на ній своє бажання або ім’я людини, за яку моляться. Потім цю плитку встановлюють у дах храму — під час будівництва чи реставрації. Її кладуть написом усередину, щоб сонце не випалило й дощ не змив тексту. Так бажання стає частиною самої святині — разом із черепицею закладаєте в неї свою енергію та намір, і вона залишається там доти, поки стоїть храм.

— Ви теж вирішили залишити свою молитву?

— Це була одна з цілей моєї поїздки. Підходжу до павільйону, де всіма мовами світу лежать підписані сотні черепиць. І серед них бачу… руські. Про «побєду», «солдат» і «домой»… Мене аж кинуло в піт, потім почало морозити. Тікати, не бачити, нічого не писати, аби тільки моя черепиця не лягла поруч із цими… У буддистському храмі — писати про війну! Та як вони сміють?! Але потім зупинилася: не дозволю їм згасити моє світло їхньою темрявою. Я маю залишити тут, попри все, свою молитву.

— Скільки коштує така пожертва?

— Я оплатила пожертву (20 тисяч, близько 550 грн) і білим маркером на чорній черепиці написала: «МИР для України. На умовах України». І великими літерами — «Слава Україні!». А ще попросила поіменно й конкретно — для кожного з моєї родини. Для себе — одужати: вже який день я була в жорстокій простуді. А для нашої групи — сонечка. Через холод і дощ нам не пощастило потрапити на два об’єкти.

— Чи зустрічали ви в Кореї українців?

— Так, у храмі міста Пусан. Коли розгорнула наш прапор, почула: «Слава Україні». Так познайомилася з одеситкою, котра багато років живе в Австрії й гарно розмовляє українською. Вона також у той час мандрувала. Ми так щиро обіймалися, ніби знаємось усе життя, і не могли наговоритися.

— А як реагували корейці, коли дізнавалися, що ви з України?

— Усі як один перепитували: «З України? Ви з України?». І тоді на обличчях цих стриманих людей розкривався цілий спектр емоцій: спершу — жалість і співчуття, потім — здивування, а далі — повага й захоплення. Усі без винятку висловлювали підтримку. Особливо старші люди згадували: «І в нас ворог поруч. Ми пам’ятаємо, як нас бомбили, як ми голодували, як Сеул тричі переходив із рук у руки. Сеул був настільки зруйнований, що кілька років не міг виконувати функції столиці, поки ми все не відновили. Як же могло так статися, що безумні диктатори — Кім Чен Ин, путін і Трамп — вирішують долі мільйонів? Ми вас розуміємо та вам співчуваємо. Ми з вами».

— А були ще зустрічі з людьми із країн, уряд яких не підтримує Україну?

— Під час сходження на найвищу гору Кореї частину маршруту йшла поряд із китайцями. Веселі хлопці, усмішки яких зникли, коли я сказала, що з України. Вони сказали: «Ми з Китаю. І нам соромно за наш уряд. Це неправильно. Ми не підтримуємо росію. Ми за вас». Слово support, тобто «підтримуємо», повторили разів десять. Я була вражена: люди з тоталітарної держави отак відкрито мені, незнайомці, кажуть, що засуджують свій уряд! Це був вчинок.

— Південна Корея сьогодні активно підтримує Україну не лише словами…

— На урядовому рівні Сеул уже долучився до відбудови України: південнокорейські корпорації беруть участь у проєктах реконструкції, постачанні техніки, енергетичних рішень, будівельних матеріалів. Якщо молодь думає, яку мову обрати для вивчення, щиро рекомендую корейську. Загалом, на мою думку, зараз Південна Корея — один із найперспективніших напрямів для навчання та роботи.

— Впевнена, що ваші бажання, загадані у святих місцях, уже почали збуватися.

— Просто на очах! У всіх храмах, де я залишала черепиці бажань, мої українські молитви разом із буддистськими злітали до неба. А може, й вище. Адже вже наступного дня, всупереч усім прогнозам, вийшло сонце й потепліло: гарна погода трималася аж до самого кінця подорожі. А якщо йшов дощ — то лише вночі. І моя застуда минула того ж дня, щойно я підписала ту першу черепицю бажань.