«Назарій Яремчук був першим виконавцем „Стожарів“, але пісня має композитора і поета»

«Вважав, що школа — то святе»

— Вас називають легендою української естради, а ви самі почуваєтеся легендою?

— Ні, не почуваюсь. Почуваюся корисним у своїй родині, у творчій роботі. Бачу інших легенд, інших моїх друзів, яких вже немає. Але якщо мене вважають легендою, то хай буде. Я це приймаю, але спокійно, без емоцій.

— Ви — не емоційна людина?

— Залежить від ситуації. Якщо за тенісним столом, там у мене вирували пристрасті (Павло Дворський — майстер спорту з настільного тенісу. — Авт.). На сцені також емоції вирували. Бо концерти треба давати з гарним настроєм, з тремтінням рук та блиском очей. А в сім'ї, у родині я люблю, коли спокій, можна почитати, заграти на роялі, взяти гітару, подумати…

— Бували у житті моменти, коли ви проявляли жорсткий характер?

— Бувало. У 1982 році ми разом з дружиною Світланою працювали в ансамблі «Черемош». Керівником колективу був Олександр Сєров. Перед репетицією у дружини заболів зуб, і вона пішла до лікаря. Коли репетиція почалася, Сєров запитав, де Світлана Дворська? Кажу, вона у лікаря. А він почав кричати, що всі мають бути на репетиції, незалежно від того, болить чи не болить. Дійшло до того, що мені довелося взяти його, як кажуть у народі, за барки і потрусити. Щоправда, до бійки не дійшло, хлопці нас розтягнули..

— Було, що доходило до бійки?

— Було у дитинстві, коли у школу ходив. Деякі хлопці з мого класу заздрили, що я граю на інструментах на концертах, до мене добре ставляться вчителі. І декілька хлопців, коли я йшов додому, напали на мене і хотіли побити. Але не вдалося, я був дуже спритний, займався спортом, тенісом. Зумів від них втекти. Іноді треба не силу застосовувати, а швидко бігати (сміється. — Авт.) .

— Ви закінчили школу із золотою медаллю. Які предмети любили — точні чи гуманітарні?

— Гуманітарні. Любив літературу, географію і, звісно, дуже любив співи. Але добре знав і математику, іноді допомагав своїм сусідам по партії.

— Давали списувати?

— Так. Нещодавно зустрічався зі своїми однокласниками, і вони досі пам’ятають, що я давав списувати, але при цьому вони мали потім пояснити мені, чому саме таке рішення, а не просто списати.

— Золота медаль була більше для батьків чи просто любили вчитися?

— Коли я закінчував школу у 1970 році, була одна золота медаль і дві срібні на всю школу. Я не мав на меті здобути медаль, мені просто подобалося вчитися. Якось у моєї рідної сестри було весілля, і я не хотів пропускати уроки через це весілля. Навіть батьки казали: «Та ж ти доженеш, ти то вивчиш». Я вважав, що школа — то святе. Дуже добрий у мене був директор школи, Володимир Францович Доброжанський. Він умів працювати з дітьми, з колективом. Завдяки йому я захопився настільним тенісом. У школі був тенісний стіл, то під час перерви ми або брали книжки, або хто мав ракетку, грали в теніс. Я почав у всіх вигравати. Тут іде директор і каже: «Ну що, спортсмени, хто з вас найкраще грає?» Хлопці: «Павло Дворський». Він у мене виграв з рахунком 21на 5. Я поклав ракетку, опустив голову, думаю, підвів хлопців, підвів себе. А він каже: «Хлопці, тренуйтеся. Коли будете добре грати, покличте мене». Це було для мене викликом. І я на перервах, після школи постійно тренувався. Знайшов збірник інструкцій з настільного тенісу, де було показано, як робити подачі тощо. І десь за пів року знову йде директор і запитує, чи готові зіграти з ним? І я у нього виграю з рахунком 21 на 5!

— Згодом ви виконали норматив майстра спорту?

— Так. В армії я виконав норматив кандидата у майстри спорту. Служив в Угорщині. Мій командир взводу — львів'янин — був кандидатом у майстри спорту з тенісу. Ми з ним тренувалися, потім грали з угорцями. І там на змаганнях я виконав норму кандидата у майстри спорту. Але коли приїхав в Україну, не було часу продовжити тренування, бо почалися гастролі, навчання. Коли народилися сини, віддав їх у тенісну спортивну школу. І сам ходив разом з ними, відновив форму, почав їздити на змагання, виконав норматив майстра спорту. Одного разу був запрошений на світовий чемпіонат з настільного тенісу у Швейцарії. Але тут з’ясувалося, що у ці дні до Львова приїжджає Папа Римський Іван Павло ІІ і мене запрошують виступити на концерті. Тож я у Швейцарію не поїхав…

— А батьки вас ким бачили?

— Вони хотіли, щоб я залишився у селі. Був або комбайнером, або трактористом, у крайньому разі лікарем. Казали, що маю довгі пальці, і мені би пасував білий халат.

— Які настанови від батьків ви пронесли через все життя?

— Мама Вікторія, батько Ананій готові були для дітей все найкраще віддати, підтримати, помолитися. Це передалося і мені. А я стараюся передавати дітям і внукам.

Вони завжди казали: «Будь людиною, ніколи не конфліктуй, старайся зробити людині тільки добре». У них не було ворогів.

— Пригадуєте першу пісню, яку написали?

— Це сталося ще у дитинстві, пісня називалась «Циганське весілля». Мені сподобалася дівчина, їй було 12−13 років. Вона була схожа на циганку. Я побачив її на дитячому фестивалі і написав таку пісню.

— У якому віці ви почали співати?

— Коли мені виповнилося чотири роки. Любив слухати, як співає мама, як тато грає на гармошці. І вони брали мене з собою на весілля, на забави, де виступали. Мій батько був музикантом, але не професійним. Народний музикант. Він не знав нотної грамоти, грав на слух, але добре володів інструментом. Мама співала у церковному хорі, брала мене у церкву, і я слухав, як співає хор. Дуже хотів теж грати на інструменті. Одного разу батько пішов на роботу, а я спробував зіграти на його гармошці. Прийшов батько, застав мене за цією справою.

Думаю, зараз буде сварити. А він погладив мене по голові і каже, що пора мені вчитися грати. І з того часу, років з п’яти, вже ходив з батьком на весілля, мав свій стільчик, стоячи на якому співав.

Згодом батьки купили мені баян. Він коштував десь тисячу рублів. Зарубали свиню, продали і купили мені інструмент. То був один баян на все село. З тим баяном я виступав на багатьох дитячих конкурсах. І завдяки цьому баяну у 1966 році я познайомився з Володимиром Івасюком.

Тоді мене запросили на конкурс музичних шкіл області у Чернівці. Я йду на сцену на свій вихід, а по дорозі зачіпаю баяном хлопця зі скрипкою. Він каже: «Ти своїм баяном ледве не позбавив мене моєї дорогої скрипки». Я вибачився. Це був Володимир Івасюк.

«Нам забороняли співати пісні Івасюка через те, що він, мовляв, здійснив самогубство»

— Скільки років вам тоді було?

— Мені - 13, а йому — 17. Почув, що він написав знамениту пісню «Я піду в далекі гори». І зрозумів, що цей хлопець далеко піде. Я зі своїми друзями під гітару співав його пісню і мріяв написати власні пісні.
Вже потім у Львові, у філармонії, ми збиралися за роялем, а він привозив нові пісні… Пригадую, одного разу він прийшов в елегантному шкіряному піджаку. У нас з Назаром Яремчуком з’явилась мрія дістати такий самий піджак. У 1977-му ми поїхали на гастролі в Чехословаччину і купили там такі піджаки. Коли приїжджав Володя, ми також одягали ці модні шкіряні речі.

— Яким був Володимир Івасюк у повсякденному житті? Чи мав зіркову хворобу?

— Ні, хоча у ньому поєднались таланти і актора, і фотографа, і поета, і, звичайно, суперового композитора. Міг пожартувати, поплескати по плечу, але зверхності не було. Його пісні виконувалися у кожному ресторані не тільки України, а й колишнього радянського союзу. Він був дуже популярний.

— Основна версія смерті Івасюка, що його вбило кдб. Але є версія, що могли вбити й за гроші, оскільки він мав їх багато. Яка ваша версія: за що його вбили?

— Я пам’ятаю той момент, коли його батько, Михайло Григорович, прийшов у редакцію газети «Молодий Буковинець» у Чернівцях і сказав, що Володі немає. Ми з поетесою Тамарою Севернюк відчули потребу висловити свої емоції у пісні. І у травні 1979 року написали пісню, присвячену пам’яті Володі Івасюка, «Маки для сина». Коли ми її виконували на сцені, всі розуміли, що ми пам’ятаємо Володю, сумуємо, бо ми його любимо. Адже у філармонії нам заборонили співати його пісні. Казали, оскільки це було самогубство, співати його пісні не можна. Але ми на кожному концерті співали його пісні.

— Ви вірили у самогубство?

— Ні, звичайно. Ніхто не вірив. Ми його добре знали. У нього не було жодних ознак людини, яка хоче здійснити самогубство. Версія, що могли вбити за гроші, можливо, більш правдива — хтось міг хотіти тих грошей.
«Спочатку народилася мелодія»

— Ви близько дружили з Назарієм Яремчуком. Розкажіть, яким він був.

— Він був дуже дружелюбною людиною, позитивною, експресивною. Усе робив з великим задоволенням. Він був професійним географом, жартував: «В Україні є кращий співак серед географів, кращий географ серед співаків. Це я — Назарій Яремчук». Пригадую, коли написав для нього першу пісню «Весільний розмай», сказав: «Павле, берися за другу пісню». Він познайомив мене з поетом Володимиром Кудрявцевим і каже: «Зробіть для мене шляґер, напишіть таку пісню, щоб заспівала вся Україна». І я написав «Стожари».

— Як народилася ця чудова пісня?

— Спочатку народилася мелодія. Це було на гастролях в Одеській області. Пригадую, спека, я вночі вийшов надвір, подивився у небо, а небо — в зорях. І таке враження, що ці зорі ось-ось впадуть тобі на руки. Я зрозумів, що це чудовий образ для пісні - він і вона зустрічаються під яскравими зорями.

— Хто був вам конкурентом у ті часи серед композиторів?

— У нас в колективі не було конкуренції, навпаки, раділи, коли у когось нова пісня з’являлася Єдине, що я не був членом Спілки композиторів України, а тим, хто не був її членом, можна було виконувати у концерті тільки одну пісню. А я мав багато популярних пісень, та не мав можливості їх виконати.

— А чому ви не були членом Спілки композиторів?

— Для цього треба було закінчувати композиторський факультет. Але я знав, що життя все розставить на свої місця. Якщо пісня вдала, написана з любов’ю, вона знайде свого співака, свого слухача. Поет Микола Бакай, з яким я написав «Смерекову хату», у 1995 році поїхав до свого родича у Торонто, в Канаду. Зайшов в український магазин, а там звучить «Смерекова хата». Працівниця магазину, пані Марія, запитує його: «Вам подобається ця народна пісня?». А він каже: «Ну, це нескромно, але я написав вірші до цієї пісні». Ви казали на початку нашої розмови, що деякі пісні вже стають народними, і люди думають, що вони справді народні. Це чудово. Єдине, що хотілося, аби називали імена композитора і поета. Коли Марічка Яремчук співала пісню «Стожари», Пономарьов їй каже: «Це ж пісня твого тата». Назарій Яремчук був першим виконавцем цієї пісні, але вона має композитора і поета.

«Цигани давали 150 карбованців, щоб я продав той капелюх»

— Коли ви вже стали знаним композитором, співаком, заробляли чималі гроші, на що переважно витрачали?

— Хотів мати свою студію, купував інструменти, колонки для концертів, режисерські пульти, мікрофони, гітари. Заробивши гроші на гастролях в Америці та Канаді, купив набір хорошої апаратури.

— Вкладали виключно у творчість? А як ваша дружина до того ставилася? Можливо, вона хотіла, щоб ви, наприклад, автомобіль купили чи їй шубу?

— Мали і машину, і шубу… Головне, що я не пив, не курив… Старався, щоб у родині все було. У 1977 році, коли ми з Назарієм Яремчуком поїхали на гастролі у Чехословаччину, я купив собі розкішну шубу і чорний капелюх. Приїхав у Чернівці. Цигани приходили до мене, давали 150 карбованців, щоб я продав той капелюх. Та я не продав. Бо як вийду у цьому капелюсі, всі дівчата — мої…

— Яка у вас була перша машина?

— Моя перша машина — «Жигулі», мені її подарував канадський українець з Едмонтона. Він якось мене запитав: «Павле, у тебе є машина?». А нас попереджали, мовляв, якщо вам за кордоном будуть щось пропонувати, кажіть, що у вас все є, що вам нічого не треба. І я йому кажу: «Нам не треба машини, нас возять в філармонію». Минув якийсь час, ми робимо ремонт у своїй квартирі, і раптом дзвінок у двері. Кажуть: «Вам прийшов подарунок з-за кордону — автомобіль «Жигулі». По нього треба було їхати у Ригу. Їду в Ригу. А тоді дефіцит був з бензином. Добре, що мене на заправках люди впізнавали. Довелося заспівати, бо інакше пішки б довелося йти…