«Після концерту у Рубіжному жінки навколо автобуса взялися за руки: «Їдьте, а Савка залишіть нам!»

Ім’я Назара Савка добре відоме поціновувачам української пісні. Співак, якому наприкінці минулого року було присвоєно звання заслуженого артиста України, належить до тих митців, чия творчість ґрунтується на щирості, професіоналізмі та глибокій любові до національної культури. Його голос легко впізнаваний, а манера виконання вирізняється щирістю й внутрішньою силою. У репертуарі артиста українські народні пісні, патріотичні твори, та насамперед — авторські композиції. Свою любов до української пісні співак передає дітям у Центрі творчості для дітей та юнацтва Галичини — не лише вчить їх співати, а й створює для них чудові пісні. Чого варта тільки його знаменита «Булька»! Артист — бажаний гість на концертних майданчиках для воїнів, які проходять реабілітацію після поранення. Про творчість і особисте життя Назар Савко розповів журналістці «ВЗ».

— Назаре, наприкінці минулого року ви отримали звання заслуженого артиста України. Що для вас це звання?

— Для мене отримання такої нагороди стало справжнім сюрпризом. Ніколи не ставив собі за мету мати звання, ніколи не «ходив» по кабінетах. Але це свідчення того, що мені довіряють, за що безмежно вдячний. Це як остаточна печатка на важливому документі, що символізує справжню довіру до моєї творчості. Звання заслуженого — велика радість для моїх батьків, оскільки вони свого часу не отримали ніяких звань, хоча насправді були народними. Моя мама Марія Ісак була популярною співачкою (саме Марія Ісак з Назарієм Яремчуком співають «Водограй» у фільмі «Червона рута». — Г. Я.). Батько, Остап Савко, створював багато вокально-інструментальних ансамблів, таких як «Беркут», який згодом передав Миколі Мозговому, та «Олеся». Певний період керував у Львові «Ватрою». Та батьки не стали заслуженими, бо тоді їм казали: «Заплатите гроші — отримаєте звання». Батьки — люди чесні, і хотіли по-чесному отримати звання. Я ж став заслуженим не за гроші, тому це, мабуть, більша радість для мами з татом.

— Співаєте багато років, маєте свого слухача, який на вас завжди чекає. Але, знаю, багато часу приділяєте благодійності — виступаєте перед нашими захисниками…

— Коли тільки почалася війна, 2014 року, ми часто їздили до хлопців. Я був у Рубіжному, Сіверськодонецьку, поблизу Краматорська та в інших прифронтових містах, які зараз в окупації. Разом зі мною у цих концертних подорожах були театр-балет «Життя» з Іриною Мазур, співачка Ірина Доля, а також директорка Бібліотеки імені Іваничука Тетяна Пилипець. Окремо розкажу про «концертні майданчики», на яких ми виступали. А виступали ми у казармах. Наші захисники жили там зі своїми дружинами. Старі ферми переобладнали у військові казарми. Будівлю оббивали дошками, ставили «буржуйки», мали де зігрітися і переночувати. Там ми робили невеличкі концерти, які були дуже душевні і мали особливу атмосферу. Пригадую, після одного концерту в Рубіжному, недалеко від лінії розмежування, ми вже сідали в автобус, а жінки взялися за руки навколо автобуса й сказали: «Ви їдьте, а Савка нам залишайте!». Це дуже теплий спогад.

А коли почалася велика війна, я з кількома артистами організувалися і почали їздити по наших реабілітаційних центрах. Психологічно це було важко, але наші мужні захисники, які втратили на війні кінцівки, сприймають такі концерти з усмішкою і радістю. Часом здається, що вони навіть життєрадісніші, ніж ми. Завжди відгукуюся на запрошення волонтерки Марини Портусь, яка організовує такі творчі зустрічі у лікарнях та реабілітаційних центрах. Зараз співпрацюємо з Unbroken та іншими організаціями, які займаються реабілітацією і психологічною підтримкою воїнів.

— Не лише перед пораненими бійцями виступаєте, а й берете участь у благодійних концертах…

— Аякже! Такий час. Це наш обов’язок. На фронті багато потреб. Та що казати, джип може жити одну добу, і треба пригнати новий на заміну. Ми об’єднуємось з благодійними фондами, робимо концерти, фестивалі, де основною метою є збір коштів на допомогу ЗСУ. Перші концерти ми робили у Львівській філармонії, купували бронежилети і самі відвозили їх хлопцям на полігон.

— Окрім волонтерської діяльності, ще й навчаєте дітей співати…

— Я — керівник музичної студії «Джерело» Центру творчості дітей та юнацтва Галичини, що на Погулянці. Насправді цьому Центру творчості я присвятив усе своє життя. Із 6-річного віку брав участь у колективі мого тата — тут був вокально-інструментальний ансамбль. Центр творчості збудували 1984 року, а через два роки я прийшов туди співати. Там я відвідував майже усі гуртки — спортивні, театральні і вокальні. Мало не став майстром спорту з вільної боротьби, бо серйозно займався цим видом спорту у старших класах під керівництвом Олександра та Володимира Раковських.

— Але все ж таки перемогла пісня?

— Та воно й не дивно, бо, як кажуть, яблуко від яблуньки далеко не падає. Згодом у Центрі створив власну музичну студію «Джерело», де навчаю дітей від 8 років до повноліття. Є дуже талановиті діти, які їздять зі мною на концерти. До прикладу, пісня «Булька» стала настільки популярною, що на концертах діти (та й дорослі) просять постійно її співати. Вирішив зробити велику ростову ляльку Бульку, яку на себе одягає хтось з дітей і виходить зі мною на сцену. До речі, мої донечки Радислава й Мирослава та син Дарій теж допомагають на концертах, і виходить такий собі сімейний підряд. Я створив свій Ютюб-канал «Савусики», де маленькі глядачі можуть переглядати мультики з новими пригодами Бульки та іншими веселими персонажами.

— «Бульку» ви написали для дітей, але у вашому творчому портфелі є й пісні для дорослих. Коли написали першу пісню?

— Першу пісню присвятив своєму першому коханню, що стало каталізатором подальших пісенних творів. Називалася та пісня «Осіннє листя «.

— А далі була «Ти просто слухай»?

— Цю пісню я присвятив своїй на той час майбутній дружині Надії, яка після того на радощах народила мені трьох дітей, — сина і двох донечок-двійняток. Ця пісня — особлива, я її писав у консерваторії — у перервах між навчанням. Це був 2001 рік. Ця пісня дала мені поштовх, бо за неї я отримав 2003-го перемогу у номінації «Авторська пісня» і грошову премію у розмірі майже півтори тисячі доларів — на міжнародному фестивалі «Море друзів» у Ялті, головою журі якого був Микола Мозговий.

— Які ще маєте нагороди, дорогі вашому серцю?

— Моє фестивальне і конкурсне життя розмаїте. Але є фестивалі, які запам’ятаються назавжди. Здебільшого це фестивалі, які організовував Микола Мозговий. Найперший, який приніс мені задоволення і перше місце 1994 року, — «Веселад». Увесь конкурс відбувався на пароплаві «Маршал Кошовий», який стартував у Києві на Дніпрі і йшов до Одеси, потім повертався до Києва. Завершенням фестивалю був гала-концерт і нагородження у палаці «Україна». Тим пароплавом так трясло, ми потрапляли на мілину, пригоди були неймовірні… Я двічі брав участь у цьому фестивалі. На другий рік головою журі був Юрій Рибчинський. На конкурс я приготував українську версію пісні Джорджа Бенсона Nothing’s Gonna Change My Love for You.

Мені її переклав вихованець мого тата Юрій Котелько. Українська версія дуже сподобалася журі. До речі, з цією піснею я постійно вигравав у конкурсах. Ще був фестиваль «Молода Галичина», на якому я отримав другу премію, — за виконання української версії пісні Бенсона. Це був 1994 рік, коли ще гривні не було, а розраховувались купонами. Скрябін тоді видав свій перший альбом «Птахи». Ми тоді й познайомилися з ним. Тоді мені дали 20 мільйонів купонів. Це була величезна пачка тих паперів. В еквіваленті це були меблі у передпокій — три шафи. Ми ці три шафи з Новояворівська везли до Львова ЗІЛом. Одна шафа збереглася у нас досі, стоїть як раритет в альтанці…

Та найбільша нагорода — перемога у фестивалі молодих виконавців імені Володимира Івасюка. На такий конкурс дуже важко потрапити. Заявки можуть подати всі, але вибирають одного-двох виконавців з країни. Ми конкурували з дуже крутими виконавцями, обов’язково на другий конкурсний день було виконання пісні Івасюка.

— Життя артиста — море пригод…

— Мені було 13 років, коли я з музичним колективом вперше полетів до Канади на фестиваль, де кожна країна представляла свою культуру і свою кухню. Представляли свою культуру у місті Вінніпезі. Я тоді вперше скуштував кока-колу. Мені цей напій не сподобався! Пригадую, приїхали у Монреаль, я вперше побачив двері, які відчинялися на фотоелементах. Ми ще пів години бігали туди-сюди, щоб двері відчинялися-зачинялися… Ми тоді жили у родинах. Гостинні господарі нас годували варениками та іншими українськими стравами. А мені хотілося спробувати щось «канадське». Ще був цікавий момент. Нам дали по кілька доларів, і одного разу ми віддалилися від групи — прийшли з моїм другом Богданом Кобрином у магазин. Не говорили «ні бе, ні ме» англійською. Сподобалися нам, пацанам, водяні автомати. Не знали, як біля каси сказати щось тій касирці — молоденькій дівчині. Вона дивиться на нас, а я Боді кажу: «Як їй сказати, скільки то коштує?». А вона каже українською: «Хлопці, автомати по 20 доларів» (сміється. — Г. Я.). А далі були пригоди в аеропорту. Мені кажуть: не можна з автоматом проходити в літак. Я — у сльози. Сказав, що не віддам автомат, залишаюся у Канаді. Але прийшов якийсь начальник, роздивився ті автомати, і нам їх дозволили перевезти.

— А чи був такий час, коли хотілося все кинути?

— Таке було стосовно фортепіано. Мама мене змушувала вчитися грати, за що я їй зараз дуже вдячний. Одного разу я вчинив революцію, сказав, що не хочу займатися музикою, і йду з хати. Дійшов до хвіртки, стою і плачу. Мама спокійно підійшла до мене і каже: «Якщо ти не хочеш бути музикантом і співаком, то, може, ти вибереш іншу професію? Але уяви, як буде гарно, коли ти будеш грати на фортепіано, а тебе будуть слухати багато людей». І моя мама мала рацію.