«Наш мікроавтобус підірвали 2014-го перед Днем Незалежності. Проросійським бойовикам треба було показати: «Хто буде проти нас, загине…»

Другу ногу лікарі намагалися врятувати, але так і не змогли це зробити.

Нині пані Оксана пересувається на колісному кріслі або на протезах. У той день, коли ми зустрілися, вона йшла в Оперний театр на концерт Арсена Мірзояна. Коли ми вийшли з автобуса, Оксана спритно пересувалася візком по бруківці - наче екстремалка… Чесно, я за нею не встигала.
Пані Оксана — водійка з досвідом, до трагедії 10 років їздила за кермом. Але нову машину їй так і не вдалося придбати. Хоча пройшла навчання для водіїв з особливими потребами.

Про життя до поранення і після Оксана Нежальська розповіла «ВЗ».

— Я закінчила педагогічне училище, потім Луганський педагогічний університет, — каже пані Оксана. — У 90-ті роки працювала у школі вчителькою початкових класів. Пізніше почалися скорочення, і я пішла працювати в Центр дитячої та юнацької творчості. Викладала дітям екологію (валеологію). Робила це з задоволенням. Мені було цікаво працювати з дітьми. Ще займалася виїзною торгівлею — їздили по селах, розвозили продукти. З чоловіком я розлучилася, залишилась сама з донькою, треба було заробляти гроші. Виїжджали три рази на тиждень, привозили і продавали у селах продукти.

Доріг у Луганській області не було. Ми в'їжджали у села по полю. Ну як залишиш людей без хліба та ліків… Коли все сталося, мені було 42 роки. У той день ми, як завжди, везли продукти. Зять був за кермом. (Донька пані Оксани розлучилась з чоловіком. Через кілька років після важкого поранення він перестав ходити. — Авт.).

Це сталося перед Днем Незалежності 23 серпня 2014-го. Коли стався вибух, мені відірвало одну ногу, другу ногу лікарі ще намагалися врятувати. На той момент я сиділа в машині посередині. Хоча переважно сиділа скраю. Лєна пішла в туалет. Коли повернулася, я їй кажу: «Давай я зістрибну, а ти сядеш на своє місце». А вона каже: «Посувайся»… І я посунулася. Лєна миттєво загинула. Хвилею нас усіх викинуло з машини через лобове скло.

Зять не втратив свідомості. Бачив, як бойовики йшли нам назустріч і телефоном казали: «У нас форс-мажор. Вони не загинули». Приїхали дві «легковушки». Відвезли нас в районну лікарню у місто Антрацит. Треба було по полю їхати зо 30 км. Була субота. На той час багато людей роз'їхалися: хто в росію, хто в Україну. Не було кому працювати в лікарні. Санітарка згадувала: «Нам сказали, що привезли людей після вибуху. Ми вийшли, „швидкої“ немає, легкова машина стоїть». Ми в багажнику їхали у лікарню… Я знепритомніла, отямилася лише на п’яту добу. Нам сказали, що ми підірвалися на міні.

— Як вчилися жити далі? — запитую.

— На той момент я навіть говорити не могла, лише хрипіла. Коли лікаря покликали, я попросила: «Розкажіть, що зі мною далі буде». А він каже: «Не хвилюйся, не тільки говорити, а й співати будеш». Мене перевели у палату. Мене по черзі доглядали мама з донькою. У лікарні не вистачало санітарок та медсестер. Моїм рідним сказали: «У нас таких випадків не було. Ось вам палата, доглядайте її».

Через якийсь час мені зателефонували волонтери з Харкова і сказали, що мають можливість мене перевезти. Я спочатку кажу: «Грошей немає, не поїду!». З чоловіком ми давно розлучилися. У мене були лише донька, мама та сестра. Лікар каже: «Тут уже немає що робити. Все, що могли, ми зробили. Якщо є можливість, вас забирають — їдьте!».

Вибору у мене не було. Я пролежала півтора місяця у районній лікарні. І вирішила їхати до Харкова. Волонтери поклали мене у мікроавтобусі на підлогу. Цей водій перевозив людей. Волонтери з ним домовились. На сидіння я сісти не могла, лягти не могла. Мене зі «швидкої» пересадили в мікроавтобус. Дали ковдру. Ми потім ще ту ковдру назад передавали у лікарню.

— Ви тоді розуміли, що це росіяни намагалися захопити Луганщину? Що фактично почалася війна?

— Пригадую, тітка тоді казала: «Війни ми не відчули, поки з тобою таке не трапилося». У нас практично бойових дій не було. Два танки проїхали, підірвали машину, дорогу розбили — без газу, без світла нас залишили. Бойовики проходили ці міста дуже швидко. Їм потрібно було показати: хто буде проти нас, той загине так само…

І все, життя продовжилося уже у Харкові. Привезли мене в обласну лікарню. Почали робити знімки. Побачили, що у мене компресійний перелом (поперекового відділу). Лікар сказав: «Це щастя, що ви два місяці лежали».

У Харкові в лікарні почали боротися за другу ногу. Поставили апарат Ілізарова. Намагалися вирівняти кістки. Нога кровила… Я її не відчувала. Але врятувати ногу лікарям не вдалося. Професор Зайцев з Харківського інституту протезування сказав, що врятувати ногу неможливо.

У мене п’ятка як муляж була… Професор каже: «Ногу відріжемо. Шви заживуть, і заберемо вас на протезування». І я погодилася. Що мені сподобалося у цьому професорові, коли зайшов перший раз, одразу сказав: «Ви будете ходити. Я вам це обіцяю!». Я тоді зробила великі очі. Але все так і було.

Перед моїм днем народження мене поставили на перші протези. Одразу на дві ноги. І я почала робити перші кроки. Протезист і медсестра мене ганяли щодня. І вони мене підняли. Я їм дуже вдячна! Ми по сходах ходили, по вулиці. І я почала почуватися більш впевнено.
А потім був дзвінок з Києва. Волонтери сказали, що у них є можливість відправити мене у школу ходьби в Австрію (це школа для поранених військових НАТО. — Авт.). Діаспора за кордоном зібрала для мене 15 тисяч євро на нові протези. В Австрію я поїхала 2015-го. Ще була на реабілітації у Словаччині. Там познайомилася з львівською психологинею. Та запропонувала після лікування за кордоном продовжити відновлення у Львові. (Волонтери тоді радили їхати на навчання та реабілітацію у Вінницю. Але пані Оксана відмовилася. — Авт.). Де б я не була, доля постійно закидала мене до Львова (усміхається. — Авт.).

У Львові, у Реабілітаційному центрі «Галичина», я навчалася на екскурсовода. Виграла ґрант для ВПО, отримала принтер, ноутбук та планшет. Розробляла маршрути для людей з інвалідністю. Але ми провели лише одну таку екскурсію. Житла у мене не було. Орендувати квартиру теж було складно. Я ще вивчилася на бухгалтера, математику добре знаю. І поїхала в реабілітаційний центр під Києвом. Там жила 11 місяців. Навчалася на вишивальницю. На той момент мені було 45 років. І я захопилася вишивкою! Почала вишивати серветки, рушники… Пригадую, приїжджала делегація з Японії, і вони купили у мене за 100 доларів одну мою роботу. Я так зраділа (усміхається. — Авт.).

Коли почався карантин, я деякий час жила у подруги у Кривому Розі. А потім дізналася, що у Львові є Центр допомоги переміщеним особам на вул. Угорській. І я знову приїхала до міста Лева. На Угорській мене поселили на 9-му поверсі. Лише там був туалет з широким входом. У Реабілітаційному центрі «Джерело» мені запропонували роботу. Ми з вихованцями вишиваємо, гачкуємо, плетемо з бісеру… Мені сподобалося жити у Львові. Маю багато друзів. І тут починається повномасштабна війна…

— Розкажіть, як до вас у «Джерело» 2022 року приїжджала Анджеліна Джолі. Фото із голлівудською зіркою облетіли усі світові ЗМІ…

— Усі так розгубилися (усміхається. — Авт.). Джолі сиділа біля мене, тримала мене за руку і слухала мою історію… У неї були сльози на очах. Я їй подарувала одну зі своїх робіт у синьо-жовтих кольорах… Це була дуже хвилююча і тепла зустріч.