«Я не друга Квітка. Вона неповторна! Але я — це я»

Оксана Муха активно гастролює Україною, бере участь у фестивалях і культурних проєктах, виступає на благодійних концертах тощо. Кожен її виступ — музична подорож у світ емоцій, ностальгії та любові до рідної культури. Власне така музична подорож чекає на львів’ян і гостей міста 13 квітня, під час концерту «Ретро українського серця».

— Оксано, чула, що на концерті, який відбудеться у Театрі імені Марії Заньковецької, цього разу з вами виступить ваш батько — пан Володимир…

— Для мене велика радість, що дозріла до того і зрозуміла: поки живі батьки і у нас є щось спільне, то це спільне потрібно робити. Мій тато — чудовий акордеоніст з вищою музичною освітою. Працює у заслуженому ансамблі танцю України «Юність». Скільки років я захоплююся тим, як тато їм акомпанує, і нарешті я зрозуміла, що хочу, щоб тато був зі мною на моєму концерті. Ми вперше виступили з ним торік у Садах Митрополита Шептицького. Ретро-програма просто вимагає цього звуку — це ж кнопковий акордеон, його тембр власне і додає смаку кожній пісні. Тобто тато буде «родзинкою» тої забави.

— Довго вмовляли батька?

— Я спершу попросила, щоб зіграв буквально два твори. Коли сказав «Та добре», запитую, може, трішечки більше. А потім Віктор Морозов запросив тата у свою програму «Батярів» — і пішло…

— Що цього разу запропонуєте гостям концерту?

— Підібрала пісні початку української естради. Левова частка — це Богдан Весоловський, де татів акордеон звучить просто неймовірно. А ще Кос-Анатольський, будуть також пісні Горчинського, народні твори, які колись наповнювали серця наших бабусь і дідусів. І, звісно, ті, які всі люблять. Не залишу глядача без кількох відомих пісень.

— Що для вас сьогодні означають сцена і спів? Як змінилося це відчуття за роки творчості?

— В юному віці пісня була моїм наповненням, моєю віддушиною. Співала сама собі, і від того була щаслива. Коли почала працювати на сцені, і коли вже мала більше концертів, вдома стало складно співати собі. Розумію, що цей спів потрібний людям, які приходять на концерт в одному стані, а виходять з нього зовсім в іншому — щасливіші, наповненіші, змістовніші, щось переосмислюють у часі концерту. Для мене сцена — можливість об’єднати гарних людей. У залу приходять люди, які люблять українську пісню, а мені хочеться заспівати якнайкраще, щоб не відбити тієї любові. Щоб підтримати звичаї, щоб люди мали де зустрітися і за що триматися.

Сцена сьогодні для мене — не лише бажання бачити глядача, а співати для глядача. Це потреба душі. А якщо Бог дав талант, то його треба розвивати і скерувати у правильне русло. Сцена — це можливість обійняти мого слухача піснею. Це — наше «побачення»… Іноді Бог дає так слово сказати, що воно може у когось змінити щось, про що він думав помилково. Мені часто пишуть, що після мого концерту багато переосмислили. А у часі війни це ще й можливість щоразу зібрати кошти для підтримки війська чи пораненим захисникам.

— Чи є у вашому репертуарі пісня, яка особливо змінила вас як артистку?

— Мабуть, «Місто спить…». До того я співала багато народних пісень і авторських, до прикладу, Дмитра Кацала — я була першою, хто виконував його пісні. І пісні Квітки Цісик. А коли я потрапила на «Голос країни», щоб люди почули про Квітку і обрали саме цю пісню, вона стала моєю візитівкою. Мене сприймають з цією піснею і завжди її просять. Ця пісня поставила мені певний образ.

— Після перемоги у шоу «Голос країни» ваша популярність зросла. Як це вплинуло на ваше життя і творчість?

— Власне після перемоги на шоу почалася тільки творчість. Приватного життя вже не було. Люди чекають, щоб перемогти, а для мене це стало травмою. Мені стало забагато уваги, бо я не з тих людей, яким цікаво, щоб про них говорили. Не належу також до людей, які прокидаються о 5-й ранку, щоб наклеїти вії, зробити супермасаж обличчя… Не належу до тих людей, які «продають обкладинку», тому мені це було важко. Хотілося, щоб було менше уваги, але водночас була рада, що для мене відкрилися зали. «Голос» дав мені широкого глядача, ми змогли робити чудові концерти. Чи я бажала перемоги? Щиро зізнаюся, що йшла на «Голос країни» не заради перемоги, а заради того, щоб розповісти про Квітку, щоб люди поцікавилися нею і почали її у своєму житті приймати.

— Чи ви розуміли на останніх етапах, що йдете до перемоги?

— Зрозуміла це практично в кінці. У мене були фаворити, хто може перемогти, тільки не я (сміється. — Г. Я.). Але був такий момент, коли до мене підійшла психолог зі словами: «Оксано, бачу, що ви — неспокійна. Мені треба з вами поговорити». Це було, коли я співала «Ворожку». Нас перед тим посадили всіх, я звернула увагу, що до всіх звертаються на «ти», а до мене — на «ви». Розуміла, що я — найстарша за віком учасниця, і мене це дуже мордувало. Здавалося, що дорога молодим, а мені нічого не світить…

— Що допомагає прожити пісню?

— Насправді це любов до пісні. Насамперед талант (не хочу себе возвеличувати). От чую, як людина видає перший звук, і вже розумію, що та людина з піснею є одним цілим. Людина дає свій звук пісні, щоб вона пожила, дає свій голос. Пісня дає людині можливість розповісти гарну історію. Тобто це любов одного й іншого. Коли пісня чекає твоєї помочі, а ти любиш цю пісню і даєш їй пожити, тоді і виходить ця історія.

— Чи маєте якісь ритуали перед виходом на сцену?

— Це має бути бодай п’ять хвилин на час зі собою. Щоб не було мільйон питань до мене перед самим виходом. Артистові треба зібратися, а для цього потрібен ось цей короткий час. І, звісно, молитва, подяка — і тоді з усмішкою до людей. Що би не відбувалося за лаштунками, люди очікують тебе щасливу на сцені. А як ти це зробиш — твоя проблема.

— У вашому житті був непростий момент — період боротьби з хворобою. Як вдалося здолати її і яку роль у цій ситуації відігравала пісня?

— Не можна надіятися лише на лікарів, бо є вища сила, яка керує думками і руками лікарів. Завжди потрібно просити підтримки в ангелів-хоронителів, у Господа, у свого роду — бо у складних ситуаціях рід приходить як підтримка. Я це відчувала: моя бабця була перед очима постійно. І, звісно, молитва. Лікарі роблять свою справу, а ти робиш свою: у душі ти молишся. Як можеш і як вмієш. Пригадую, мої друзі просили у монастирі, у церквах, щоб за мене молилися…

А тепер про музику. Пісня — мій хліб, моя праця. Окрім того, що я дуже люблю співати, я ще й з того живу. Багато концертів, переїздів, втома, іноді нічого не можеш слухати. Найкращою музикою у тій ситуації була тиша. Це те, що мені допомагало. У дуже складний момент, на самому початку лікування, перше втручання було під музику Ричарда Клайдермана. Не просила вмикати цю музику — так вирішив лікар. Я слухала, розуміла, що відбувається, розуміла, що це мій перший крок на стежку лікування. Тоді не знала, виграємо ми чи виграє хвороба… Цю музику у дитинстві, у найкращі моменти мого життя, вмикав тато. Це були гори, намети, багаття, і ця музика з нами. І музика Квітки, яку я вперше почула з цього маленького магнітофона, як і Клайдермана.

— Лікар знав, що це музика вашого дитинства?

— Не міг знати. Зрозуміла, що навіть у цьому маю підказку — все буде добре. Ми жили у монастирі, тож тиша мені також допомагала. Поза тим ми робили концерти, збирали кошти на підтримку наших захисників. Бо коли є складний час хвороби, дуже правильно, коли людина є задіяною, коли відволікається, займається улюбленою справою. Ми організовували виставки картин мого чоловіка Миколи, якого дав мені Бог, проводили концерти. Протягом усього найважчого часу саме він був зі мною. Микола — мій ангел-охоронець. Поки у мене була сила, я старалася максимально щось робити. Головне — не зупинитися і не залишитися сам на сам з хворобою.

— Чи доводилося через хворобу відміняти концерти?

— На зриві був концерт у Празі, але ми його ще добули. Це було 14 лютого 2022-го. Прокинулася вранці і зрозуміла, що сьогодні можу не заспівати. Та, попри все, вийшла на сцену, і все було гаразд. Але після цього ми перестали робити великі концерти, бо я розуміла, що можу підвести, бо моє тіло вже не було таке відповідальне. Але маленькі виступи були — по Європі. Збирали, донатили… Приїхали в Дублін і за зібрані кошти купили машину. Туди я приїхала сама, а в Дубліні мені довелося знайти візок, бо ходити я вже не могла.

— Як, на вашу думку, змінилося ставлення до української пісні за останні роки?

— Кардинально. Повернуся до «Голосу країни», де мене просили співати іноземні пісні, і я навіть підготувала плей-лист можливих англомовних, французьких та італійських пісень. Але вдалося до кінця пройти саме з українською піснею. Це був перший в історії «Голосу країни» випуск, де переможець пройшов виключно з українською піснею. У цьому мене підтримав і Дан Балан — він хотів, щоб я всі пісні співала українською. На початках мене учасники сприймали як «мале пиво». Катерина — координаторка тренера Дана Балана, у команді якого я була, максимально мені псувала все, що тільки могла. Не хочу розповідати усіх деталей — нехай це залишиться на її сумлінні. І так тривало аж до «Ліщини». А коли я заспівала і заграла на скрипці «Шуміла ліщина», до мене змінилося ставлення. Навіть у тієї ж Катерини.

— Що допомагає вам відновлювати сили?

— Сон і тиша. А ще обожнюю готувати. Тоді можу «переключитися», вмикаю спокійну музику, де щебечуть пташки, тече водичка… У цій мелодії затишку просто розчиняюся.

— Яку пісню порадите послухати людині, яка вперше відкриває для себе вашу творчість?

— Мабуть, «Місто спить…». Хоча мій козир, коли граю на скрипці і співаю «Ліщину». Ця пісня — емоційна, подана особливо, хапає за душу… Кілька днів тому моя помічниця виставила шматочок пісні «Не забудь…» Богдана Стельмаха і Богдана Янівського — рекламний ролик до концерту, який відбудеться 13 квітня. Цю пісню я співала у 2006 році, коли презентувала себе як співачку. І коли почула той шматочок «Не забудь…», згадала себе ту, яка співала 20 років тому. Згадала, що починала з «Не забудь», «Йшли корови із діброви», «У пустелі сизих вечорів». І лише з «Голосом» мене почали сприймати як виконавицю, яка наслідує творчість неймовірної Квітки. Але я — не друга Квітка. Вона — неповторна! Моя шана Квітці повік буде, бо її голос завів мене у світ сердечної пісні. І завжди при нагоді розповідатиму про неї людям. Але я — це я…