«Нація зникає тоді, коли помирає її пісня»

Окрема тема розмови — нове життя легендарної пісні «Береги», яку Рибчинський переклав українською мовою і сам виконав, надавши відомому хіту іншого — особистого і сучасного — звучання.

— Пане Євгене, ви відійшли від політики й суспільного життя і сконцентрувалися на творчості. Чому?

— Я переосмислив деякі речі. Зрозумів: якщо хочу щось зробити для країни, то найкраще, за моїми здібностями, буде зробити тисячі ідеологічних куль, які полетять у російську імперську ідеологію. Вирішив, що завдання Рибчинських — підіймати культурний пласт на той рівень, який дасть людям стимул для українізації. Бо у нашій країні майже половина населення все ще перебуває під російським культурним впливом.

Не просто спілкуються російською — живуть російськими наративами, і війну сприймають як війну двох братських народів.

У чому ми точно відрізняємося від московитів — це у розумінні культури, її контексту й значення. Наша культура ніколи не була інструментом ідеології. Якщо не брати до уваги того, що радянщина взяла певний пласт Шевченка і використала задля люмпенізації, не розуміючи, що навіть колишній кріпак Тарас Григорович ніколи не був люмпеном. Після розкріпачення він був елітою того суспільства. Був і залишається національним світочем, культурною іконою.

Моє завдання як особистості — залишити хоч якийсь відбиток, щоб майбутнє покоління само українізувалося, а не робило це з-під батога. Закони пишуться і переписуються, актуальні в якийсь час політичні промови згодом можуть стати компроматом. Дружба з політиками небезпечна і ризикована. А вірші, пісні і вистави можуть жити століттями! Політика надто брудна штука, щоб мазати її об культуру.

— Мало не щомісяця приїжджаєте до Львова. Це через любов до нашого міста чи маєте тут конкретні справи?

— У далеких 1992−1993 роках свій перший бізнес я починав саме у Львові. Повернув зі США Володю Бебешка, і у нього вдома ми влаштували першу студію, на якій робили першу україномовну пісенну рекламу і пісні. Львів тоді був одним з найкультурніших міст на пострадянському просторі. Його і нині називають культурною столицею України. Тут живуть музиканти, з якими працюю над своїми новими творами.

— Трохи більше місяця тому ви «вибухнули» в Інтернеті з піснею «Береги» — кількість переглядів просто зашкалює. Це круто звучить, бо ви не лише переклали батькову пісню, а й самі її заспівали. На мою думку, краще від Малініна…

— Переклад цієї пісні здійснили також автори першоджерела. Але тільки у мене є вираз «а на березі тім». Те, що заспівали тато і львів’янин Володимир Засухін, теж має свою аудиторію. Але саме мій переклад набрав вже понад шість мільйонів переглядів.

— А чому вирішили зробити переклад, знаючи, що вже є два?

— Як іноді кажуть співаки, мені не лягало на язик те, що було написано. Хотів передати дух пісні, а не просто слово. Тому у мене є слова, які не є перекладом у чистому вигляді. «Там я вперше пізнав смак юнацьких спокус», а у тата такого нема… Далі подумав: а хто це заспіває? Технічно це міг би заспівати блискучий вокаліст Олександр Пономарьов. Це міг би добре заспівати Артем Пивоваров. Але моїм завданням було інтонаційно передати глибину думок і почуттів Рибчинського-старшого. І, здається, мені це вдалося.

— Коли вперше відчули, що поезія і музика — справа вашого життя?

— Вірші почав писати у 12 років, а пісні — з 15-ти. У 18 вже був достатньо конкурентоспроможним поетом. Мої перші твори виконували досить круті у радянському союзі виконавці. Проте тоді не відчував, що це справа мого життя. Це була банальна психологія — звичайна конкуренція з великим батьком. Мені треба було йому і всім іншим довести, що я — не гірший. Що яблуко від яблуні далеко не падає…

— Ваші пісні давно стали частиною української музичної культури. Чи є серед них така, яку вважаєте найбільш особистою?

— Мабуть, всі мої пісні можна вважати особистими. Але одна зіграла у моєму житті особливу роль, роль провісниці. Це — «Чортополох». Мені було 25 років, і я тоді був у щасливому першому шлюбі, у мене було все у житті гаразд. І тут я пишу — «там, де я, там тебе нема». Минуло п’ять чи сім років, і все сталося як писалося. А потім ще й повторилося як говорилося… Зараз намагаюся не писати драматичних пісень, аби не накликати біду. Згадаємо славетного Степана Гігу. Він заспівав «Яворину» (слова Степана Галябарди. — Г. Я.), і слова «на могилі моїй посадіть молоду яворину» стали пророчими… Отже, у піснях є така глобальна сила, що краще співати про все найкраще.

— Ви працювали з багатьма відомими артистами. Хто з виконавців найбільше здивував вас у творчому плані?

— Приємне здивування — це Артем Пивоваров. Я просто закоханий у те, що робить цей талановитий виконавець, у його потужну енергетику. Та й взагалі люблю наш сучасний шоубізнес. Вважаю, це другий ренесанс української пісні. І коли мене запитують, хто мені найбільше подобається, кажу — усі. Слухаю Колу, Джері Хейл, Роксолану, Тіну Кароль, Злату Огнєвіч, Дорофеєву… Щодо чоловіків, з великою любов’ю ставлюся до Саші Пономарьова. Мені подобається те, що робить Пилип Коляденко, — син Дмитра Коляденка і хореографа № 1 в Україні Олени Коляденко. На батьковому 80-річчі Пилип заспівав пісню Рибчинського «Безсоння» — тоді плакав увесь зал. Це було справжнє здивуванння.

— А найбільше розчарування?

— Звісно, це повалій, йолка і ані лорак. Розчарував народний артист України алєксандр малінін, з яким ми записали два україномовні альбоми, який так щиро захоплювався усім українським. Живе в Німеччині, його діти співають у Лондоні в опері, то навіщо йому було ставати ворогом України? Це сильне розчарування. Ми до кінця думали, що росіяни можуть бути нормальними. Не можуть, за винятком кількох осіб — Макаревича, Ахеджакової, Пугачової, Басилашвілі… Не впевнений, що зможу в цьому списку назвати бодай десятьох.

— Як війна змінила українську культуру і самих митців?

— Коли 2014-го прийшла війна — Дебальцеве, Волноваха, більшість це все сприймала як тимчасове й регіональне. А велика війна і марш на Київ стали для України холодним душем. Будемо відверті, усі багаті люди так чи інакше мали ділові стосунки з росією. Багато хто мав і має родичів у країні-агресорці. І тут раптом відбулася шалена переоцінка. Це шок. Вибух свідомості. Навіть артисти, які будували плани на російський ринок, «перевзулися». І що ми, зрештою, з цього маємо? Це новий український живопис, новий український театр, нова українська пісня, нова архітектура, нове українське мислення! Як і з військовими технологіями, це однозначний ривок уперед.

— Часто говорите про силу слова. Чи пісня сьогодні може бути зброєю?

— Вона і є зброєю! Згадайте початок великої війни. Раптом стара пісня, яку навіть за столом нечасто співали, стала на рівні з гімном України — «Ой у лузі червона калина». Але для мене найпопулярнішою піснею був і залишається наш Гімн. Не знаю жодної країни у світі, де гімн співають як популярну пісню. А у нас співають.

— Що вас надихає у час, коли багатьом людям важко знайти внутрішню опору?

— Найбільшою цінністю у житті є саме життя. Щоб це зрозуміти, треба прийти у будь-який шпиталь чи реабілітаційний центр. Мій племінник повернувся з-під Покровська — два метри зросту, баскетболіст, був штурмовиком. Повернувся з простріленими ногами, без ока. Я його провідав і був шокований: щасливішої людини не бачив. Каже мені: «Я залишився живий. Боже, який я щасливий»…

Щоб зрозуміти, що таке щастя, треба усвідомити, що ваше життя є найбільшою цінністю. А удачі і невдачі, як казав Ейнштейн, це все відносне. Хтось йде до священника, хтось — до психолога. А внутрішня опора не назовні, а всередині. І не треба нікуди йти. Роби те, що любиш, люби тих, з ким робиш. Живи тим, що вмієш. У мене є справа, якою пів століття займається мій геніальний батько і якою багато років займаюся я. Я проґавив багато часу, займаючись будь-чим, у тому числі й політикою, але тільки не тим, що дано від народження. А треба було займатися українською піснею. Бо нація зникає тоді, коли помирає її пісня.

— Які рядки — власні або чужі — сьогодні передають ваш внутрішній стан?

— Усе життя живу з однією фразою з поеми «Кавказ» Тараса Шевченка, яка мене надихає і підживлює: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає. За вас правда, за вас слава і воля святая». Ця фраза — основа будь-якої справжньої української свідомості. «Борітеся-поберете…». І на цьому побудуєте майбутнє. На перемозі!