Сакралізація творчості Любомира Медвідя

Така фабула історії життя людини у матеріальному світі, де владарює найпотужніша його енергія, енергія власного та колективного его. І тільки окультурена вона дає можливість хоч якось позитивно співіснувати у багатомільярдній людській цивілізації.

Ретроспективна виставка малярських творів Любомира Медвідя, яка триває у Львівському палаці мистецтв з нагоди знакової дати 85-річчя від дня його народження, сама по собі річ унікальна і є підтверженням сакралізації його творчості. Оскільки пройдений ним шлях вимірюється 7-ма сонячними роками або ж 108-ми місячними і має величезне духовне значення.

Це звільняє людську істоту від кармічних зобов‘язань та тягарів родових програм. Вперше я познайомився з творчістю гранда українського мистецтва Любомира Медвідя у 72-му році на його персональній виставці у Львівській державній картинній галереї на вул. В. Стефаника, 3. Його творчість вже в ті роки звучала по особливому на фоні ідейно заангажованих радянських експозицій. Було у ній щось щемливе, рідне та уроче, що промовляло до глядача зовсім іншими смислами, відчиняючи простір у світ вільний від нав‘язаних політичних ідеологем та жорстких обмежень. Уже на цій експозиції можна було побачити як формувався шлях до сакралізації його майбутньої мистецької спадщини…

Спадщини митця, який обрав тернистий шлях літописця-біографа становлення людини. Така правда творчості Любомира Медвідя — художника, наділеного філософським даром мислення та набутою модерною пластичною мовою, виплеканою повсякденною працею, яка точно лягає на контекст його образних візій та власних високих морально — етичних стандартів. Її він постійно окреслює концептуально, структурно, ідейно та апелює до глядача, наголошуючи на трансцендентній сутності існування людини. Цей усталений прояв його пошуків почався ще у молодості. Очевидно, такий потяг постійно нуртував у його підсвідомості вже від народження.

Тож спокуси його молодості гедоністичного плану, що постійно провокувались колєжанським оточенням, завжди закінчувались багатодобовим покаяльним екзорцизмом за мольбертом і, як результат, завершувались певною кількістю чудових творів, за якими, вже шикуючись, змагалось середовище львівських колекціонерів та можновладців. Паралельно при такій аскезі автоматично створювалося благодатне підґрунтя для духовної роботи, яке виливалося у пошуки хліба надсущного, тобто духовного та абсолютно природньої сакралізації тих чи інших моментів життя, яке він осмислював і опановував, звіряючи з високими стандартами кращих інтелектуалів світу… Відточуючи техніку і технологію власного робочого процесу, Любомир довів його до вершин досконалості.

З під його пензлів вийшли перші цикли «Переферія» та «Евакуація». В них остаточно була задекларована позиція митця як духовного речника, що поставив собі за ціль не тільки дбати за духовний та моральний аспекти власного народу, але й за його память як складову семантичного раю. Таким чином прекрасно озброєний, з чудовим мистецьким доробком та набутим духовним досвідом, він звернувся до своєї потаємної глибинної мрії - оспівати трагізм і надію переселенців у циклах «Галичанські долі» та «Емігранти» (1982−1987), які мріяли віднайти для себе кращу долю на чужині. Прагнучи возвеличити цю тему, маестро так захопився, що підняв її до висоти біблійних митарств стражденного Авраамового народу…

Паралельно з роботою над монументальними циклами художник створив бездоганну серію портретів-видатних постатей національної культури, а високий психоаналітичний склад розуму дозволив розкрити їхню внутрішню суть. Серед них слід виділити портрети Українки (1971, 1972, 1981), Станіслава Людкевича (1979), Миколи Гоголя (1982, 1985), Тараса Шевченка (1981) Михайла Грушевського (1993), Івана Франка (1994). Погляд митця сповнений любові до світочів нашого народу надзвичайно промовисто передає внутрішній світ та індивідуальний характер портретованих, їхню шляхетніть та людську гідність, що сягає рівня ікони…

Зрозумівши величезну моральну відповідальність перед суспільством за підняття монументальних тем цивілізаційного рівня, маестро пірнув з головою у роботу і несподівано відкрив для себе тематичний ріг достатку, з якого хлинуло розмаїття тем та сюжетів духовного плану. (Що ж: Хто шукає тому і дається). Тож підперезавшись Уроборосом та здобутим мистецьким досвідом, він вирішив підняти цю величезну глибу.

Так у зрілому віці його доробок, присвячений історії українського народу та духовним чуванням особистісного характеру, вибухнув колосальним емоційним залпом у циклі, присвяченому темі блудного сина, працею над яким можна порівнювати хіба що з титанами епохи Відродження або ж з великими монументалістами початку ХХ століття: Бойчуком, Ороско, Ріверою чи Сікейросом. Вони так чи інакше теж торкалися цієї теми. Але, звичайно, не у такій мірі і не з такою одержимістю, як це зробив творчий геній Любомира Медвідя.

Властиво тема біблійної притчі блудного сина сама по собі є вселенською і стосується кожного народу, а отже — космополітичною, як і любов Творця. Шлях людини полягає в тому, щоб пройти його від его особистісного до колективного та національного і завершити планетарним, який автоматично перевтілюєтья в любов і по суті своїй стає космополітичним у позитивному сенсі цього слова. Величь цього процесу полягає ще і в зберіганні пам`яті: хто ми, якого роду, і що несемо в дар планеті та цивілізації…

Це ставить митця окремо від загального творчого процесу в українському мистецтві, оскільки тільки одиниці наважувались сміливо і так всеохоплюючи віддаватися цій темі… Темі споконвічного вдосконалення людини, її духовного росту та нагадування про великі сенси буття. Нині сталість цієї традиції в образотворчому мистецтві, на жаль, стає все менше затребуваною і все рідше відтворюється наступним поколінням. Любомир Медвідь підняв свою творчість і сакралізував її до невимовних висот, наповнивши її всіма переживаннями, муками, боріннями та гіркотою егоїстичного світу. Всі емоції, терпіння та страждання шекспірівського масштабу пронеслися могутнім вихором по цілому ряду його образотворчих циклів, в яких вирує стихія неокультуреного его.

Воно, его, непокоїть людину постійно, модифкується з калейдоскопічною мінливістю і ненаситно вимагає все більше і більше. І в цьому вся суть життя людини, яка затьмарена егоїстичними прагненнями і часом не уявляє що є і інша сторона її життя — духовна. Медвідь це яскраво доносить своїми композиціями глядачу, нагадуючи, що єдина можливість збалансованого повноцінного життя в матеріальному світі є гармонія між духовним і матеріальним. І власне глибоке усвідомлення цього стало концептуально значимою подією, що підняло його творчість до рівня сакралізації.

Автор: художник Борис Буряк