«Мій рідний брат захищає Україну. І брат мого персонажа Свята також на війні»

Останніми днями лютого в ефірі каналу ICTV 2 відбудеться прем’єрний показ детективу «Розтин покаже 3». Дії нового сезону відбуваються в Україні у наші часи: персонажі проєкту живуть у війні і ховаються від ворожих атак, допомагають військовим і професійно роблять свою справу. Зйомки третього сезону відбувалися в Києві та передмісті. У проєкті було задіяно понад 120 локацій. Серед найцікавіших — фанерний завод, Академія мистецтв, блокпост та розбомблений ворожими ракетами справжній військовий склад.

Як і у попередніх сезонах, працівники експертно-детек­тивного бюро розкривати­муть заплутані злочини: експерт­ка Яна Гончар знаходитиме докази вбивства у тілах жертв, а опер Олег Гончар ловитиме злочинців.

У третьому сезоні за сюжетом лаборант бюро Ростик йде захи­щати Батьківщину від окупантів, але на своє місце у відділок при­водить рідного брата Святослава. Цього нового героя Свята втілюва­тиме актор Федір Гуринець. Такий сюжетний поворот стався не ви­падково. Насправді актор Михайло Досенко, який у попередніх сезо­нах зіграв роль Ростика, зараз та­кож боронить нашу країну від воро­гів, як і рідний брат актора Федора Гуринця. Про свого героя, початок війни, зйомки у серіалі Федір Гури­нець розповів журналістці «ВЗ».

— Федоре, ваш персонаж прийшов у відділок замість ла­боранта Ростика, якого полюби­ли глядачі. Як вам у новій ролі?

— Для мене це велика відпові­дальність і честь — заміняти пер­сонажа актора Михайла Досенка, який зараз захищає нашу країну у ЗСУ. Тому просто не можу підвести ні Михайла, ні колег. Мій герой Свят — рідний брат героя Мишка. Він пи­шається і дуже переживає за свого брата. Свят постійно згадує, що те­лефонував Ростику, що той зараз бореться з ворогом і дізнається ба­гато цікавого. Нашим захисникам на передовій постійно потрібна до­помога — і мій персонаж весь час про це нагадує.

— Він відповідальна людина?

— Він — різний. Молодий і енер­гійний Свят буде підіймати настрій глядачам разом з персонажем Зи­новієм Вікентійовичем. Наші герої кепкуватимуть один з одного. Вза­галі, нетиповий буде сезон… Мені подобається, що мій персонаж Свят, окрім своїх власних вподо­бань, ще й неабиякий профі, хоча він ще доволі молода людина. За­галом, молоді люди зараз у профе­сію йдуть не по гроші, а за ідеєю, хочуть змінити і країну, і ставлен­ня суспільства до своєї професії, і їм це вдається. Наш серіал — саме про таких молодих людей, зміни в суспільстві і країні. Мене тішить, що я знімаюся в такому прогресивно­му проєкті.

— У цьому сезоні дії відбува­ються на тлі війни…

— Як і у нашому житті. Але щоб трохи знизити напругу, ці двоє жар­тують, глузують, підколюють… Зна­єте, коли почалося повномасш­табне вторгнення і було страшно, гумор рятував. 24 лютого я був у Києві, нікуди не виїжджав, і трапля­лися моменти, коли насправді було дуже страшно… Ти розумієш, що в будь-який момент може прилеті­ти. Але свій емоційний стан треба підтримувати. І гумор — це найкра­щий, найдієвіший спосіб бороть­би зі стресами. Як українець я са­моіронічна людина, тому мені дуже сподобався проєкт. За сценарієм, у нас обстріли, «вирубування» світла, відсутність води й Інтернету — все, як у житті, але герої все одно пра­цюють і роблять своє. Так само, як і ми зараз.

— То ваш персонаж схожий з вами?

— Так, у нього моя психофізи­ка і він гуморить, як я (сміється. — Г. Я.). Мені болить від ситуації в кра­їні — і йому також. Мій рідний брат захищає нашу країну, і брат мого персонажа Свята — також на війні… Багато чого спільного насправді.

— Чула, що для вашого пер­сонажа обрали чимало одягу з українською символікою…

— Так, і це стильні сучасні речі, а не нав’язлива шароварщина. У мого Свята — речі від львівсько­го бренду Vidro, вони безкоштов­но надали гардероб моєму персо­нажу. Завдяки їм Свят — стильний, «просунутий» і транслює україн­ську класику. До прикладу, Свят носить худі з Тарасом Григорови­чем, футболки з портретами Лесі Українки, Василя Стуса, Григорія Сковороди… До всього, речі при­крашені прикольними фразами, осучаснені, тож дуже рекомендую!

— Як вам працювалося в ново­му колективі?

— О, мене тепло прийняли в ко­манді, що дуже приємно. Взагалі, завше непросто, коли новенький з’являється у команді, де усі вже спрацювалися.

— На вашу думку, детектив­ний серіал зараз актуальний?

— Думаю, так, бо в нас зараз багато поліцейських і медиків, які працюють у тилу, рятують країну від лиходіїв, злодіїв і крадіїв.

— Федоре, ви 15 років про­фесійно займалися танцями, а стали студентом Театрально­го університету імені Карпенка-Карого…

— Мене, мабуть, зарахували за­вдяки співу. З дитинства вірив, що вмію співати, але, виявилося, мама мене просто не хотіла засмучува­ти і казати правду про мої вокальні дані. Вибрав я собі «Червону руту». Виходжу на сцену. Бабуся, яка мала підіграти на фортепіано, роз­губилася: треба було підійти до неї заздалегідь і підібрати тональність — так би мовити, під мене. Але коли я почав, з дозволу сказати, співа­ти, це стало вже неважливо. Я кри­чав так, що не було чутно ні музики, ні людей, нічого. При цьому мама сказала мені знайти жінку в журі й співати текст для неї. І от я ще й па­нічно шукаю собі якусь жінку в залі. Приймальна комісія так сміялася! Одне слово, от так весело я і всту­пив — розгледіли мою харизму: во­лосся дибки, дитяча безпосеред­ність, яскравий одяг.

А ще вважаю себе щасливчи­ком, адже вчився у самого Богда­на Сильвестровича Ступки. Це був експериментальний курс Богда­на Ступки. По-перше, ми в універ­ситеті проводили дуже мало часу — практично всі заняття відбували­ся в Театрі імені Івана Франка. Піс­ля першого курсу поїхали на стажу­вання до Варшави, до геніального кінорежисера пана Кшиштофа За­нуссі, навіть жили у нього вдома.

— Вам навіть пощастило зі­грати в одному фільмі зі Ступ­кою…

— Пригадую, проби були на Кі­ностудії імені Довженка. Я приїхав за годину, посадили мене в крісло, почали гримувати — все свербить, незручно. І тут заходить Руслана Писанка! Я її обожнював! Це справ­жня легенда для мене! І мій перший кіновчитель! Саме їй я безмежно вдячний за свої перші кроки в кі­новиробництві! Але, на жаль, вона пішла з цього життя. І тепер у нашої країни є сильний янгол-охоронець. Моя безмежна вдячність тобі, Русю Писанко! Ти моя Легенда.

Як я там пройшов ті проби, не знаю. За сюжетом, вона — моя мама. Це було єдине приємне вра­ження за весь день, бо я думав, що проби провалив. Тим більше, що місяць чи два мені ніхто не дзво­нив. І тут — мене затвердили на роль у серіалі «Сила тяжіння», сері­альним дядьком був також уже світ­лої пам’яті Богдан Ступка. Поруч Володимир Горянський. Одне сло­во, самі зірки. Але я швидко зрозу­мів, що вони — звичайні нормальні люди: чим вищий статус, тим про­стіші. Практично всі мене підвози­ли ввечері до гуртожитку (одно­курсники, звичайно, були шоковані — щодня на новій крутій машині).

Через місяць я увійшов у такий кураж, що просто кайфував від са­мого процесу зйомок. Коли все за­кінчилося, у мене навіть була де­пресія: феєрверк закінчився, та ще й пропустив в універі багато. На­віть вигнати мене хотіли на друго­му курсі. Але за мене вступився мій режисер. А потім мене почали за­прошувати на зйомки. Був період, коли у мене було по п’ять проєк­тів одночасно. Не спав по 39 годин. Відмовитися від чогось не міг, бо від своєї роботи і тоді, і тепер про­сто кайфую…