Гімном України вірш Михайла Вербицького «зробили» Іван Франко та Леся Українка

Перші презентації спільної праці трьох науковців показали, що читач прийняв книгу. Сформувався великий інтерес до вміщених у дослідженні матеріалів про туристичні, освітні, промислові та культурні цінності Дрогобиччини — краю з мультикультурним спадком. Але… Виглядає так, що багато з того, про що сказано в книзі, виходить за межі суто монографічного дослідження, викликає масовий інтерес. Розповісти про книгу попросили Богдана Лазорака.

Як добра справа починалась?

— Цього року Вищий колегіум імені Вітелона в польській Лєгниці у співпраці з Державним історико-культурним заповідником «Нагуєвичі» видали, як це й передбачено міжнародним проєктом «Від землі Вітелона до землі Івана Франка» (з польської сторони) та «Доба Івана Франка» (з української сторони), який реалізується з 2019 року, чергове, третє видання. Йдеться про монографічне дослідження «Країна солі та натфи». Книга, яку ви написали у співавторстві з Беатою Скварек та Тетяною Лазорак, вийшла двома мовами — українською та польською. Лише недавно побачила світ. Але вже привернула увагу, пішли перші резонансні «хвилі». Що про книгу масовий читач повинен знати? Про що вона?

— Почну з початку. Як виник цей проєкт? Він народився внаслідок ініціативи Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі». У пошуках міжнародних грантів, які використовуються для реалізації подібного роду задумів, ми звернулись із пропозицією до Вищого колегіуму імені Вітелона в польській Лєгниці, з яким маємо давніші зв’язки. Зародилися вони ще тоді, коли я студентом був. Розташований неподалік Вроцлава даний заклад, в якому дають технічну освіту, має статус університету та успішно конкурує із Вроцлавським університетом. Полякам легше знайти кошти для реалізації спільних міжнародних проєктів, ніж нам. Ми запропонували свій «бренд» — Франка, наші сусіди — свій, Вітелона, який був відомим середньовічним астрономом та винахідником. Викладав у класичних університетах того часу. Так народилась гарна справа, яка отримала назву «Від землі Вітелона до землі Франка». Проєкт передбачає серійний випуск двомовних досліджень, який складається з трьох видань. Із самого початку було вирішено, що ми, досліджуючи добу Франка, будемо писати не лише про самого Каменяра, а й про інші видатні особи його часу. Саме через це перший том присвятили бургомістру Дрогобича Яну Нєвядомському. Відомий на той час підприємець, пекар. Власник однієї із вілл у центрі міста. Співзасновник каси ощадності в Дрогобичі. Сьогодні в приміщенні тодішньої його каси розміщено відділення «Ощадбанку». В активі цієї людини — багато гарних справ. На посаді бургомістра він лобіював інтереси не тільки поляків, а й українців та євреїв. Захищав статус національної громади. За його каденції в Дрогобичі скасували шовіністичний параграф про заборону розмовляти українською мовою в магістраті. Як стверджувалось у тексті, який під номером 12 фігурував, на території магістрату тоді не дозволялось розмовляти мовою Яна Франкі. Далеко не всі тодішні бургомістри-поляки дотримувались подібної моделі управління. Ян Нєвядомський дозволив розвивати «Пласт», а коли хтось із місцевих одіозних українофобів занадто виходив за межі дозволеного, смикав їх. Хоча… Немало він зробив і для того, щоб після нього бургомістром Дрогобича став Раймунд Ярош, який, м’яко кажучи, любов’ю до українців не відрізнявся.

Друга книга «Дрогобич і дрогобицька земля у 1914−1919 рр. Дослідження історії міста та регіону» вийшла у 2022 році. Це перша видана праця, в якій надруковано історію ЗУНР на теренах Дрогобиччини. Вона отримала рецензію Польського інституту національної пам’яті у Варшаві. Тим, хто хоче довідатись про наші дослідження більше, рекомендую звернутись до першоджерел. Всі видання розміщено на сайті kamenyar.info. Вони є у вільному доступі. Їх можна звантажити, і, звісно ж, прочитати.

Чотири розділи дослідження

— А тепер давайте по суті, розкажіть про третю, недавно написану «Країну солі та нафти»…

— Третя книга — це спроба антології, зібрання усіх існуючих на сьогодні текстів українською, польською, німецькою та французькою мовами про здійснені історіографічні дослідження таких відомих авторів, як світлої пам’яті Марія Вальо, Іван Крип’якевич, Ярослав Дашкевич. Але на цьому ми не обмежились. Було зібрано 150 джерел з описами здійснених різними мандрівниками: і українськими, і польськими, і єврейськими, і французькими, і німецькими — подорожі територією тодішнього Дрогобицького повіту. Дослідження поділено на чотири розділи. Перший з них — про подорожі до фортеці «Тустань», другий — це опис мандрівок територією Дрогобиччини в цілому. У третьому розділі описуються мандрівки до давніх палаців. Ми обрали найголовніші з них. Ті, що розташовані у селах Уріж, Снятинка та Вороблевичі. На жаль, описів про палац у Старому Кропивнику та дворики у Почаєвичах та Михайлевичах не знайшли. Четвертий розділ присвячений опису театралізованих мандрівок різних труп та хорів, які виступали з добре упорядкованими програмами та складались як з-поміж тих, хто проживав на території Дрогобиччини, так і заїжджого сюди люду. Книга містить величезний блок документального матеріалу. Звідси, зокрема, і довідуємось про такого відомого дослідника, як Федір Білоус. Це перший українець, який ще у 1851 році, за 25 років до народження самого Івана Франка, видав книгу з описами мандрівок Дрогобиччиною. Містяться тут і маловідомі описи самого Івана Франка. Розповідається в них про приїзд цісаря Австро-Угорщини в 1851 році, потім — у 1880 році, Карла Фердинанда — у 1912 році. У блоці розміщено й описи Петра Франка, сина Івана Франка, а також інші дослідження. Натрапить читач у книзі і на блок кольорових люстрацій, більшість з яких — маловідомі. Це і архівні карти XYIII — XIX століть, і опис гори Тептюш із картою дороги через вулицю Млинки, а далі — на Борислав і через перевал — до угорського кордону 1802 року. Інтерес дослідників, без сумніву, викличуть маловідомі архівні родинні фотографії. Вони також тут зібрані.

Чому «Країна солі та нафти»?

— Звідки назва взялася. Чому так книгу назвали?

— Чому «Країна солі та нафти»? Та тому, що існує таке поняття, як суб’єктивне бачення. Кожен, хто сюди приїжджав з мандрівками по-своєму дивився на наш край та так самосприймав людей, побутуючі тут звичаї та традиції. Так само думають сучасні мандрівники. Вони також по-своєму сприймають минуле. Комусь камінь в Урожі здавався бердою, іншим — руїнами замку. Хтось у свої враження взагалі вкладав філософсько-містичний зміст. Так, у своїх описах деякі дослідники, про які ведемо мову, називали Дрогобиччину «Країною нафти». Зрозуміло чому. Інші віддавали перевагу іншій назві. У них наша земля фігурує як «Країна солі». Також зрозуміло чому. Існував навіть такий термін, як «Підбузька країна». І він також має своє пояснення. До Підбужа наприкінці XIX — початку XX століть «проклали» оздоровчі туристичні маршрути. А ось Федір Білоус станом на 1851 рік називав Дрогобич містом білих мурованих церков.

Ми обрали свою назву — «Країна солі та нафти». Чому? Та тому, що нафта та сіль відіграли вирішальну роль у становленні нашого регіону. Вони залишили глибокий слід в історії краю, дотепер у багатьох випадках зберегли значення візитівок Дрогобиччини. Найдавніший опис у нашій книзі стосується 1421 року. Про мандрівку впливового на той час французького політика Жюльбера Делануа йдеться. Він прибув до Озимини, де польський король Сигизмунд I перебував на полюванні, з місією від свого короля. У книзі вказано прізвища багатьох мандрівників. Більшість з них для наших сучасників — незнані. Наше завдання — привернути увагу до памʼяток, які зникають. Є в книзі окрема карта, на якій вказано найцікавіші, на наш погляд, 10 давніх маршрутів.

Як у походи ходити, добре Каменяр знав

— Відомо, що Іван Франко, про це він писав сам, любив піші мандрівки. Ходив, висловлюючись сучасною мовою, у туристичні походи. Хочеться знати як він це робив, із ким саме відправлявся у свої мандрівки? Які цілі ставив перед собою, коли не на один день «зникав» у гори?

— Іван Франко — засновник національно-патріотичної мандрівки. Але мандрівником він став не відразу. Ще коли навчався в нормальній школі, а потім у гімназії постійно користувався наявною на той час літературою з даної тематики, у тому числі й книгою Федора Білоуса. Глибоко, як і все що робив, проштудіював Каменяр мандрівні описи свого вчителя Івана Верхратського, Бальтазара Гакета, Августа Бельовського. Добре вивчив першу ботанічну карту Дрогобиччини. У нього був достатній багаж знань і рекомендацій, як треба мандрувати. Однак не потрібно Франка наділяти якимось мандрівним «німбом». І до нього, і після на Дрогобиччині були мандрівники, чиї знання й досвід, звісно ж, переважають, скажімо це так, туристичну спадщину Франка.

Світової слави мандрівник

— Хто вони, ким були ці люди?

— У Вороблевичах жив такий собі Владислав Тарнавський. Це був світової слави мандрівник. У своїй колекції мав волосся Бетховена. Написав дві п’єси. Помер під час однієї з експедицій до Японії. У чому мандрівні заслуги Франка від досягнень інших мандрівників відрізняються? Найперше в тому, що він наповнив їх патріотичним змістом. Якщо, наприклад, мандрував до якоїсь пам’ятки в Урожі чи в Дрогобичі, то не лише для того, щоб, прибувши туди, організувати звичайний концерт чи для чогось зафіксувати своє перебування там. Усі його мандрівки були добре спланованими, станичними маршрутами. Учасникам ставились не тільки дослідницькі, а й патріотично-виховні завдання. Недаремно польська влада Дрогобича заборонила його виступ, коли в 1884 році була організована мандрівка галицько-руської молоді Галичиною, найвідоміший «туристичний похід» Франка. Тоді ще перед походом Франко, звернувшись до потенційних його учасників, особливо наголосив, як слід до нього підготуватись. Яким має бути взуття, наплічник, що потрібно взяти в дорогу. Прибувши до Дрогобича, провели там свій захід. У Бориславі за справу взявся Стефан Ковалів. У Східниці, де на приватній хаті заночували, події також розгорнулись за місцевим сценарієм. Після цього вийшли на гірський хребет до Урича. І, звісно ж, скелі описали. І так — скрізь. Під час мандрівок молодь під проводом Каменяра незмінно співала вірш Михайла Вербицького «Ще не вмерла Україна», який тоді ще не був, звісно ж, гімном. Що нам сьогодні потрібно зробити?

Найперше ознаковувати всі ті станції, де Франко з молоддю зупинявся, зафіксувати відповідним текстом-пам'яткою місця, де зі своїми підопічними уперше виконали сьогоднішній гімн України. Каменяр не тільки співав, він заохочував молодь до змагання, до любові до рідного краю, закликав до звершень та служіння. Через роки відомий бібліограф та букініст Сергій Білокінь скаже, що гімном вірш Михайла Вербицького «Ще не вмерла Україна» зробили Іван Франко та Леся Українка.

Цензуру не скасували

— У книзі ви розповідаєте про два візити цісаря Франца Йосифа I до Дрогобича та Борислава. Що стало причиною цього, що спонукало цісаря відвідати два галицькі міста?

— Обидва візити безпосередньо пов’язані з Дрогобичем. Перший з них стався відразу ж, як цісар зійшов на престол у 1848 році. Опис цієї його мандрівки маловідомий, ми його «відкрили» лише в 2010 році під час вивчення німецькомовної періодики у Відні, де дана мандрівка детально описана. Яка тоді була ситуація? Як новий ставленик престолу цісар з мамою приїхав до Львова. У чому полягало його завдання? Не тільки мав відвідати свої землі, а як молодий, енергійний імператор провести якісь скорочення війська, зробити свої реформи відчутними для різних соціальних верств. Але так сталося, що у Львові цісар посварився зі своєю мамою. Рознервувавшись, сам сів на коня і разом із найближчими соратниками відправився до Щирця. Відвідав не тільки Щирець, а й Новий Розділ та Стрий. Зі Стрия кінним маршем вулицею Стрийською увійшов до Дрогобича. Відвідав військовий гарнізон. Біля костьолу зійшов з коня. Там із дотриманням для прийому такої високопоставленої особи процедури йому віддали честь. Після цього цісар пішки пройшов вулицею Панською, як тоді називалася сучасна вулиця Т. Шевченка, до приміщення теперішнього філологічного факультету Дрогобицького педагогічного університету, де тоді була кадетська школа. Це був 1851 рік. Звісно, що цісар, відповівши на привітання, поспілкувався з людьми. Невдовзі в супроводі власного почту взяв напрям на Самбір.

Що тут потрібно ще знати? До Дрогобича, як, зрештою, і до інших міст краю, цісар приїхав, щоб засвідчити про початок нових змін, пересвідчитись у лояльності підданих. Але сам візит виявився показушним. Не було змінено систему поліційної імперії Габсбургів. Цензуру не відмінили. Полякам дали більше прав, ніж українцям. Згодом саме ця система ув’язнить Івана Франка.

Другий приїзд цісаря

— А коли цісар вдруге приїхав? У «Країні солі та нафти», якщо не помиляюсь, про це розповідається…

— Другий приїзд цісаря відбувся у 1880 році. Тоді була зовсім інша ситуація. Сам Іван Франко критикує цей візит. У Дрогобичі Франца Йосифа тріумфально зустріли лише на вокзалі. Після цього він поїхав на так звану малу станцію на вулицю Фабричну, звідки безпосередньо до Борислава попрямував, де побував на озокеритній шахті, яку місцева знать назвала його іменем. У місті йому організували екскурсію. Дорогою назад до Дрогобича заїхав на територію теперішнього нафтопереробного підприємства, тодішньої рафінерії «Галіція». Цікаво, що цю поїздку Франко описав у деталях. Йдеться там і про такий прикрий випадок, як зневажливе ставлення до місцевих робітників. Перед приїздом цісаря до Борислава їм видали новий робочий одяг, який відразу ж забрали після завершення візиту. У своїй книжці ми подаємо цей опис Франка. Через рік Каменяра ув’язнять. Він починає писати «Захара Беркута». Не завершивши цей твір, береться за переклад «Кобзаря» Тараса Шевченка німецькою мовою. Що тут потрібно знати? У Франка конфіскували всі книги, і переклад свій він почав робити з голови, з пам’яті… Неймовірно, але так було. Коли найближчі друзі допитувались, чому він, не завершивши однієї праці, за іншу взявся, Франко відповів, що робить це для того, аби всі поневолені німецькомовні народи імперії мали можливість читати «Кобзаря», який через деякий час і на польську переклали. Знав що і для чого робить. Через двадцять років в імперії почалась революція.