«Домашнє огнище» на Пекарській: кам’яниця, де мешкали герої детективного роману Івана Франка

У багатьох тво­рах Франка по­дії відбуваються у Львові. Автор називає конкретні вулиці, діль­ниці міста, описує бу­динки. Львів стає ніби окремим літературним персонажем, створюю­чи ту чи іншу настроєву атмосферу. Так, герої Франкового детектив­ного роману «Для до­машнього огнища» винаймають помеш­кання у триповерховій кам’яниці на вулиці Пе­карській, 4.

Іван Франко написав цей роман 1892 року, перебуваючи у Відні, де захищав докторську дисертацію. Твір напи­сано на основі реальних подій — гучних судових процесів у справах тор­гівлі людьми, що від­бувалися у 1883−1892 роках у Львові. Сюжет роману майже повністю збігається з реальни­ми газетними хроніка­ми. Це можна поясни­ти тим, що Іван Франко сам писав ті хроніки й огляди судових проце­сів, працюючи репорте­ром у газетах «Діло» та польській «Кур'єр львів­ський».

Судовий процес 1883 року відбувся над пані Вайс, яка залуча­ла молодих дівчат до свого приватного дому розпусти, розташова­ного у Львові на вул. Скарбнівського. Бор­дель працював протя­гом дванадцяти років за сприяння місцевих багатіїв, які його «да­хували». Коли нарешті влада накрила цей «біз­нес», газета Sztandart Polski писала, що пані Вайс була дружиною австрійського офіцера, яку кликали «капітано­вою». На суді на запи­тання про мотиви свого злочину пані Вайс від­повіла, що робила це «для домашнього огни­ща». Саме ця фраза й стала назвою Франко­вого твору.

У романі головна ко­лізія точиться проміж щасливого подружжя Анелі та Антона Анга­ровичів. Кохають одне одного, люблять своїх дітей і готові на все за­для благополуччя свого сімейного гнізда. Антон віддав п’ять років життя службі в Боснії. Тим ча­сом Анеля, з огляду на малу зарплату чоловіка, підтримує «домашнє огнище» грішми, отри­маними від торгівлі ді­вчатами… Коли Антон повертається до Льво­ва, усе військове се­редовище відвертаєть­ся від нього, знаючи, якими брудними спра­вами займається його жінка. Не знає про це лише сам Антон. Коли вся правда нарешті ви­ходить на поверхню, Анеля накладає на себе руки.

Будинок № 4 на вул. Пекарській — трипо­верхівка, де Ангарови­чі винаймали спочатку квартиру на третьому поверсі, а потім, коли Анеля швидко розба­гатіла, переселилася на перший, дорожчий поверх. Зараз це жит­ловий будинок з мага­зином на першому по­версі. Історію будинку «ВЗ» розповів старший науковий співробітник Львівського історично­го музею Ярослав Биш­кевич.

Будинок був зве­дений як житловий у 80-ті роки XIX ст. Відо­мості про нього містить «Адресна книга коро­лівського столичного міста Львова» за 1889, 1899 та 1916 роки. Бу­динки тоді мали кон­скрипційні номери, і ця нумерація та адреса протягом років зміню­валися. Будинкові або конскрипційні номери діяли за часів Австро-Угорщини. Ті номе­ри вносили в метрич­ні книги, що дозволяло військовим чиновни­кам перевіряти записи у єпископа і вирахову­вати вік кожного меш­канця будинку.

Так, 1899 року кон­скрипційний номер кам’яниці був 452. Влас­ником її був Теофіл Ніко­ліч. У довіднику за 1899 рік конскрипційний но­мер цієї кам’яниці був уже 661, а власником — Гаусман Песель.

У цій дільниці міста були представлені па­рафії трьох релігійних конфесій. Римо-като­лики належали до кос­телу Св. Антонія (на Личаківській вулиці), греко-католики — до церкви Успення Пре­святої Богородиці. Юдеї належали до си­нагоги «Шомрей Ша­бат» на вул. Боїмів, 19 (нинішня вул. Староєв­рейська).

Згідно з даними за 1916 рік, кам’яниця мала конскрипційний № 661, власником була організація «Бермба­ум Фабіян і спілка». У подвір’ї будинку на по­чатку ХХ ст. була май­стерня Петра Віталіса Гарасимовича. Судя­чи з прізвища, мав вірменське походження. Чи орендував ту май­стерню, чи це була його власність — невідомо.