«У Чернігові співала у гурті… У Львові — проводжу благодійні концерти»
Переселенка Ольга Швед розповіла, як адаптувалася у новому місті
Через місяць після початку великої війни Ольга Швед разом з сім’єю переїхала з Чернігова до Львова. У Чернігові не припинялися обстріли. Виїхати з міста було майже неможливо… Найбільше її жахала думка, що може ніколи не повернутись додому… Війна повністю змінила життя пані Ольги. Жінка опинилася у зовсім незнайомому місті і у повній невизначеності щодо майбутнього. «Якби не війна, мабуть, я ніколи не наважилася б розійтися з чоловіком… Але ми вирішили, що так буде краще для нас», — зізналась Ольга. Батько дитини служить у ЗСУ, час від часу приїжджає до доньки, вони зуміли зберегти дружні стосунки у родині.
В інтерв’ю «ВЗ» Ольга Швед розповіла, як адаптувалася до нового міста, як шукала роботу. А також з якими труднощами стикнулася переселенка.
«Коли я приїхала до Львова, найперше написала і випустила нову пісню «Коли здохне путін»
— Я багато років займалася музикою, — розповідає Ольга Швед журналістці «ВЗ». — У нас з чоловіком був гурт «Голос душі». Я писала музику і тексти, а також займалася менеджментом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, гурт розпався… Він був для мене моєю другою дитиною, неймовірно важко було усвідомлювати, що тепер ніколи не буде так, як раніше…
Коли я приїхала до Львова, найперше написала і випустила нову пісню «Коли здохне путін», в яку намагалась вилити усі свої емоції та переживання… Але після того прийшло усвідомлення, що ми тут надовго, і почалася депресія… З осені 2022 р. по весну 2023 р. навіть не пам’ятаю, що зі мною відбувалося. Я нікуди не хотіла виходити, постійно спала… Додавали негативу відключення електроенергії, обстріли…
Я намагалася шукати роботу. Я маю вищу економічну освіту та досвід програмування. Але коли надсилала резюме у різні компанії, мені, зазвичай, казали: «Вибачте, вам краще йти у творчу сферу… Ви така творча людина…». Я дуже переживала з цього приводу, бо розуміла, що забезпечити фінансово родину у цьому випадку не зможу… Добре, що хоча б з дитиною допомагала моя мама, яка виїхала разом з нами.
— Тобто ви намагалися вхопитися за соломинку…
— Так і було… За шкалою піраміди Маслоу я опустилась на перший, найнижчий рівень (їсти, спати, бути у безпеці). Коли я зрозуміла, що пора себе звідти витягувати, я почала шукати різні навчальні та підтримуючі програми для ВПО. Серед них простір «Вільна», ХАБ «Вона» та ГО «Жіночі перспективи». Я навчалася, ходила на психологічні сесії, відволікалася на цікавих творчих заняттях разом з донькою. А також написала та отримала грант на музичну апаратуру від проєкту «Крила» для жінок.
Доленосним для мене став тренінг у Трускавці на тему комунікацій із владою. І символічно, водночас я побачила оголошення, що у Львівську облдержадміністрацію набирають молодь до 35 років — на навчання до Академії перших можливостей. Мені якраз було 35 (усміхається. — Авт.) Думаю: «Я ще встигаю!».
Я подала заявку в останню годину відбору, цільово обрала саме департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної військової адміністрації. Я пишаюся тим, що успішно пройшла там стажування і весною була офіційно прийнята на роботу. Для мене це дійсно чудове поєднання моїх творчих і технічних вмінь. Я допомагаю організовувати і проводити заходи, хоча зараз їх значно менше через війну, а також маю справу з документацією та звітами.
Коли почала думати, що у моєму житті все налагоджується, адже я вже звикла до нового міста і знайшла роботу, яка мені подобається, сталася подія, котра знову емоційно дуже виснажила мене. Я родом з маленького містечка, яке розташоване за 30 км від кордону. У 2022 році Городня була повністю окупована росіянами, які зайшли з білоруського напрямку. Тато весь час залишався там і, звісно, багато нервував. У квітні 2024 року у Чернігові був приліт по готелю і цей стрес остаточно підкосив його здоров’я, у нього стався інсульт. Місяць він пролежав у лікарні та, на жаль, помер у реанімації. Всю весну я буквально прожила у поїздах Чернігів-Київ-Львів. Це було дуже важко, ще й тому, що його рідний син, мій неповнорідний брат, також воює на передовій. І я дуже вдячна усім, хто допомагав мені у цей період, адже зовсім не очікувала, що таке може статися саме тоді.
«Дідусь був художником. Картини подарував Маріупольському художньому музею ім. Куїнджі, який російські окупанти розбомбили і розграбували»
Я досі важко переживаю цю ситуацію, тому занурилася у роботу та пізнання культурних процесів Львівщини. За пів року відвідала дуже багато музеїв, театрів та інших концертних установ області. Це мене надихає та розраджує. Адже тато теж був творчою людиною, писав пісні, співав. Він би точно мене підтримав. А ще він був відомим городником (хоча мав медичну освіту і довго працював санепідеміологом, поки не обрав повністю займатися своїм хобі). Він вивів власний сорт помідорів, який називається «сливка Бендрика». Свого часу я розробила для нього сайт, насіння замовляли навіть у країнах Європи та Балтії.
Тільки перебуваючи у Львові, я дізналася, що батько народився саме тут, і навіть два роки жив у Львові. Раніше він якось про це не розповідав… Мій дідусь, Микола Бендрик, викладав живопис у Львівській національній академії мистецтв, бабуся навчалася на лікаря. Потім вони переїхали на батьківщину бабусиної родини.
Дідусь родом з Донецької області. Він був відомим художником, свої картини подарував Маріупольському художньому музею ім. Куїнджі, який російські окупанти розбомбили і розграбували… Тепер моя мрія — перевезти картини, які є у сімейному архіві, до Львова, можливо, зробити виставку, присвячену його творчості.
— Ви гарно розмовляєте українською мовою…
— У Чернігові наш гурт був єдиним, який свого часу відмовився від російськомовних пісень. Ми співали власні українські пісні, пісні сучасних українських артистів, або навіть робили авторські кавер-переклади. Нас часто запрошували на різні тематичні вечірки. У період пандемії ковіду написали жартівливу пісню про карантин, а також провели серію онлайн-квартирників.
У зв’язку зі своєю творчою діяльністю я завжди спілкувалася українською у публічному просторі. Але вдома ми, як і більшість місцевих, розмовляли суржиком… Це мішанина з російської, білоруської та української мов. Наразі мені у першу чергу важливо, щоб дитина росла повністю в україномовному середовищі, тому я не поспішаю повертатися додому не тільки через ризик обстрілів… Хоча, звісно, тут відносно спокійніше, в Чернігові тривоги частіше та триваліше, це дуже сильно впливає на емоційний стан дорослих, а на дитину тим більше. Вона й так пережила страшний місяць у підвалі, який різко зробив її набагато дорослішою…
— Багато людей з вашого оточення, які переїхали до Львова, перейшли на українську? Знаю, що для багатьох переселенців — це болюча тема. Вони навіть повертаються додому, під обстріли, бо не можуть спілкуватися українською…
— Я помітила, що переселенцям, які живуть у Львові у модульних містечках, складніше перейти на українську мову. Вони знаходяться у своїй локальній «бульбашці»… Між собою спілкуються російською. Чула, як одна переселенка казала: «Я за два роки у Львові майже не чула української…».
Я спілкуюся з людьми, які принципово розмовляють українською мовою. Навіть якщо до війни українською не розмовляли… Знаю харків’ян, наприклад, які лише тут дізналися про Голодомор, прочитали історію утисків українців росіянами не лише останніх років, а попередніх століть… Після цього вони сказали, що ніколи в житті більше не розмовлятимуть російською.
У Чернігові ще до війни були безкоштовні курси з української мови для дорослих. Наш гурт запрошували співати на заходах для учнів. До речі, вікова категорія дуже різнилася, але були старші люди, які попри складнощі мали величезне бажання навчатись. Зараз, коли я приїжджаю додому, все частіше зустрічаю на вулиці батьків, які спілкуються з дітьми саме українською. Але є також багато переселенців з тих регіонів, де говорили чистою російською і продовжують це робити. Вони приїхали у Чернігів, бо це місто для них відносно спокійніше і в плані обстрілів, і з точки зору толерування їхньої мови, адже на Західній Україні до цього ставляться більш категорично.
У Львові ж російської мови серед переселенців також багато… Знаю родину, у якій чоловік служить в ЗСУ, він розмовляє українською. Його дружина і дитина все одно спілкуються російською, пояснюючи це тим, що тато виконує свій обов’язок, а отже вони достатньо підтримують Україну. Моя донька дуже добре знає українську, минулого року зайняла 2-е місце в обласному конкурсі ім. П. Яцика з української мови серед третіх класів. Вона розмовляє українською принципово з усіма, але з дітьми, батькам яких «без різниці», їй складніше порозумітися…
Чимало переселенців повертається додому, але причини є різними. Хтось навіть попри небезпеку хоче жити там, де його дім та земля. Інші повертаються через фінансові питання, не можуть, наприклад, оплачувати оренду квартири. Або повертаються до родини, якщо частина сім’ї залишалася вдома…
«Знайшла у Львові багато друзів… Наша дружба така міцна і щира, що я впевнено можу сказати: досі такої не мала у житті!»
— Ваша донька пішла у Львові у школу. Чи стикалася вона з якимось неприйняттям?
— Спочатку у неї було навчання онлайн, тож усіх однокласників вона не знала. Майже одразу почала товаришувати з дітьми з нашого будинку. Декілька місяців вони обмінювалися книжками, ходили одна до одної у гості. Все було добре. Але в якийсь момент діти різко припинили спілкування. Деякий час навіть не віталися… Нібито вони посварилися, але, насправді, для мене це залишилося загадкою… Досі не знаю причини, що ж насправді сталося, але від доньки чула пояснення, що бабуся тієї дівчинки заборонила їй спілкуватися з моєю донькою.
У школі доньку люблять і учні, і вчителі, їй також дуже подобається клас, і вона хоче продовжувати своє навчання саме у Львові. Особисто я також знайшла у Львові багато друзів. Це дівчата з Києва, Чернігова та Львова. Тепер наша дружба така міцна і щира, що я впевнено можу сказати: досі я такої не мала в житті!
— Що вас у Львові найбільше здивувало? Відчуваєте різницю у менталітетах людей?
— Донька почала ходити до недільної школи. Цієї весни вона мала урочисте перше причастя. Це для нас був абсолютно новий досвід. Також їй дуже подобається урок у школі «Християнська етика». У Чернігові немає такого предмета і такої традиції.
Я захоплююся тим, як люди у Львові між собою комунікують. Наприклад, бажають одне одному «гарного дня»… Спочатку це дивує, у хорошому сенсі, адже вдома ми звикли казати просто «до побачення». Я постійно досліджую місцеві традиції та звичаї, із захопленням слухаю розповіді колег, пізнаю красу і багатство діалекту, навчаюся щирості, безпосередності та мудрості галицьких жінок. У Львові, наприклад, я дізналася про Яворівський пиріг… Тут вперше його скуштувала, це дуже смачно!
Зараз мене часто запрошують співати та проводити благодійні концерти. Крім того, я є волонтеркою БФ «Із янголом на плечі», долучаюсь до різних активностей для ветеранів, які відновлюються у реабілітаційних центрах. Ну, і звісно, планую відновити творчу діяльність та записати нові пісні, які написала уже у Львові. Після того, як можна сказати, народилася заново… Уже у такому рідному для мене Львові!
