«Якщо хочете, щоб найстаріше підприємство України працювало — нашу сіль купляйте»

Що нового, як в умовах війни працюється колективу солеварного? Чи має ще підприємство майбутнє? Розмовляємо про це з директором заводу Олегом Петренком.

Коли лише керівником підприємства став …

— Що можна сказати про сьогоднішній день Дрогобицького солеварного підприємства? Хто тут працює?

— Давайте з початку почнемо, з форми власності. Наше підприємство — державне. Це, по-перше. По-друге, ми — не збиткові. За підсумками минулого року сплатили близько 5 млн грн податків. Держава отримала від нас 600 тис. грн прибутку у вигляді дивідендів. Зрозуміло, що мало. Ми це розуміємо. Але давайте не будемо забувати, як воно було і що сьогодні маємо. Три роки тому, коли я лише став керівником підприємства, упродовж місяця в Дрогобичі випарювали 12 тонн солі. За час, що минув, даний показник збільшився у п’ять разів. Тепер упродовж місяця виготовляємо 60 тонн солі. Працювало на підприємстві на початку мого призначення 26 працівників, тепер — 41. Змінилася і географія реалізації нашої продукції. Якщо раніше дрогобицьку сіль в основному можна було придбати в магазинах на території Дрогобиччини, на локальних гуртівнях, то тепер нашими партнерами стали такі відомі торгові мережі, як «Сільпо», «Рукавичка», «Арсен» та «Близенько». Багато нашої продукції продається і в інших магазинах Львова. Плануємо й далі просуватись на ринку солі. Сподіваюсь, що незабаром наша продукція з’явиться в Івано-Франківську, Тернополі, Рівному, на Волині. Коли це станеться, можна буде остаточно сказати, що торгові мережі із всеукраїнським статусом направду стали нашими партнерами.

Не лише на локальному рівні

— А яке місце на ринку посідає дрогобицька сіль за таким показником, як попит?

— Не потрібно забувати про таке поняття, як сезон. Влітку, коли починається заготівля на зиму, попит, звісно ж, збільшується. Узимку та навесні ситуація інша. Має значення також і географія просування продукції, наявність нашої солі на прилавках супермаркетів. У такому випадку реалізація здійснюється не лише на локальному рівні, а значно масштабніше. Сьогодні, у час війни, коли солі в Україні мало б не вистачати: не працює головний виробник солі, який, як відомо, розташований на тимчасово окупованій території, дефіциту немає. Солі вистачає. І ще одне, що впливає, формує попит. Український споживач не дуже вибагливий. Мало хто до суті «докопується», розуміється на «плюсах» та «мінусах» кухонної солі. Абсолютна більшість покупців не утруднюють себе вибором. Беруть у магазинах ту сіль, яка є на прилавку. Якщо продукція представлена кількома виробниками, тоді перевагу зазвичай отримує дешевша сіль. Хто від такого підходу виграє? Зрозуміло, що крупні виробники. Але ми, на відміну від них, свою сіль видобуваємо не з підземних пластів мінералу галіту. Отримуємо її методом випарювання, крафтовим способом. То — наша родзинка. Отже, дрогобицька сіль має не лише суто споживче значення. Вона містить у собі ще й історичну цінність. Шкода, що люди не вдаються до тонкощів, не бачать різниці між виварною та кам’яною сіллю. Сподіваюсь, що це прийде з часом. Уся соляна продукція, яка до нас із Польщі та Туреччини потрапляє, кам’яного походження, як, зрештою, і наша «Артемсіль». Дрогобицька сіль набагато м’якша, вартісніша. За своїми якісними показниками добряче від кам’яного аналога відрізняється. Це відчувається на смак, коли додаєте сіль до борщу чи якоїсь іншої страви. Можливо, що це нескромно, але скажу, як думаю. Вважаю, що наша сіль — елітна. Тому й ціна — не до порівняння з кам’яною.

Не пощастило з орендарем

— Був час, коли Дрогобицьку солеварню хотіли закрити. Вважалося, що підприємство не потрібне, повністю вичерпало себе. Але, дякувати Богові, обійшлося, біда оминула вас. Сьогодні, коли колектив, подолавши усі виклики, своєю працею довів, що здатний собі давати раду собі сам, із «плюсом» працює, що можете сказати про роботу підприємства, яке очолюєте?

— Я б не сказав, що нас аж так сильно хотіли закрити. Були такі розмови, припали вони на вісімдесяті роки минулого століття, коли через просідання землі на території підприємства нас справді хотіли закрити. Виробництво планували перенести на одну з околиць Борислава, у Губичах, де свої свердловини маємо. Але там, на шестисотметровій глибині, зовсім інший принцип виробництва застосовується — вилуговування. Це, коли вода закачується у пласти солі, де вона має до відповідної концентрації «підсолитись», після чого її викачують назад для випарювання.

Обійшлося. До цього не дійшло. Найскрутніший період у нашій сучасній історії — це час, коли підприємство передали в оренду одному з відомих львівських підприємств. Господарював орендар тут у 2003−2013 роках. Були тоді якісь амбітні проєкти, але до їх виконання справа не дійшла. Як показало життя, орендар, використавши наші ресурси, отримав для себе те, на що із самого початку сподівався. Підприємство ж програло. Знадобився час, немало зусиль пішло на те, щоб знову повернутись на круги своя. У 2013 році цілісний майновий комплекс Дрогобицького сільзаводу було повернуто державі, створено нове державне підприємство. Як виявилося, у часи відсутності господаря, коли ніхто не дбав про майно та інші наші активи, багато що було покрадено. Майже нічого не залишилось із колишнього будинку директора. Усе цінне демонтували, поцупили. Розібрали кахельні печі, цінну облицювальну плитку. Там уціліли лише кілька стін та веранда. Після себе орендар, можна сказати, руїни залишив, але колектив, отримавши у 2013 році шанс на відродження підприємства, труднощів не злякався. Нам вдалося уникнути того, що сталося із соляними підприємствами у Болехові та Долині, де виробничий процес був налагоджений краще, ніж в нас.

Ці підприємства могли ще працювати й працювати. Не пощастило їм. Зупинка тамтешнього виробництва призвела до того, що все розікрали. Немає більше у Болехові та Долині соляних підприємств. Наш же завод, переживши найгірше, повернувся до життя. Знову запрацював. Яке майбутнє на нас чекає? Чи повинні ми змінити своє теперішнє «амплуа», працювати лише на засадах екзотичного підприємства, яке випускає хіба що продукцію для туристів? Ні, звісно. Наша продукція має бути представлена у торгових мережах на території всієї України, а не, як це було колись, лише на Львівщині. Я бачу три фактори, які відрізняють нашу сіль від аналогічної продукції інших підприємств. Перший фактор — це наша історія. На торговій марці нашого підприємства вказано час заснування — 1390 рік. Ми справді — найдавніше підприємство України, яке дотепер працює. Другий фактор — наша виробнича автентичність. Як і багато століть тому, коли чумаки на возах приїжджали до Дрогобича по сіль, зберегли свою стародавню технологію випарювання солі. Видобуваємо сіль так, як це робилося ще у 1390 році.

Третій фактор — суто туристичний. Наша продукція має не лише споживче, а й сувенірне значення. Вона — магніт, притягальна сила для людей, які відвідують наш край, цікавляться культурою та історією Дрогобиччини. Якщо все сказане «докупи» скласти, то виходить, що наша продукція має дорожче коштувати. Не 30 грн за кілограм, а, скажімо, 100 грн.

Не конкуренти великим виробникам

— Кілька років тому на сходах села Модричі у Дрогобицькому районі було обговорено проєкт будівництва нового солеварного заводу. Навіть кошторисну вартість проєкту називали — близько 50 млн євро. Маємо війну. Мабуть, не час зараз будувати об’єкти, із чиїм спорудженням можна почекати, але у самих Модричах упевнені, що на території села таки постане сучасне соляне підприємство. Чи є якийсь зв’язок між теперішнім Дрогобицьким солеварним і анонсованим проєктом?

— Так, історичний зв’язок є. Юридичного ж немає. Ми не беремо участі в цьому. Річ у тому, що, як я вже говорив, у вісімдесятих роках минулого століття наш завод мали закрити. Але лише для того, щоб побудувати новий на базі двох соляних свердловин, які досьогодні перебувають на балансі нашого підприємства у Губичах. Згодом від цього задуму відмовились: є різниця між способом видобутку, який ми використовуємо з 1390 року, і вилуговуванням солі із свердловин у Губичах, яке, якщо до цього дійде, стане новим методом видобутку на підприємстві у Модричах. Побачимо, що з цього вийде. Ще не факт, що у теперішніх умовах, коли війна палає, інвестор ризикне вкласти гроші у такий дорогий проєкт. Свої корективи вносять і інші обставини. На Закарпатті вже почав діяти сучасний соляний завод. Розташоване це підприємство на Теребовлянському родовищі. Запаси сировини там не менші, ніж на «Артемсолі». Щодо нас, то ми — не конкуренти великим виробникам. Дебіт наших можливостей у виробництві солі за «рецептом» 1390 року, коли про місячний показник йдеться, становить 450 тонн. Це навіть до потреб у кухонній солі жителів Львівщини не дотягує.

Тут усе історією дихає

— Всі знають, що Дрогобицький солеварний — це не просто унікальне підприємство, а щось набагато більше. Із території, де сьогодні не тільки адмінбудинок, а й всі виробничі приміщення розташовані, свого часу сам тисячолітній Дрогобич як місто, яке на солі постало. Можна без перебільшення стверджувати, що сьогоднішній солеварний — історичне серце міста Котермака. Подих, коли сюди ступаєш, перехоплює. Але ж … Чому такою забутою та непривітною заводська територія виглядає?

— Є кілька причин. Спробую назвати їх. Річ у тому, що наш солеварний — державне, а не приватне підприємство. Вісімдесят відсотків прибутку забирає держава. Коштів, які залишаються в розпорядженні колективу, заледве вистачає на виробничі потреби — якусь там маленьку модернізацію та інші невідкладні речі. Більше для благоустрою території, а це 4,9 гектара землі, яка не нам належить, а громаді Дрогобича, могло зробити місто. На території заводу розташовані 9 пам’яток історії архітектури. Навіть адмінбудинок, в якому ми з вами зараз говоримо, — пам’ятка. Тут все дихає історією. І, щоб усі ці безцінні об’єкти-артефакти збереглися, потрібно вкладати кошти у їх збереження. Потрібно… Але я не бачу, аби цим хтось по-справжньому перейнявся. Як же тоді врятувати нашу матеріально-духовну спадщину? Не один раз над цим задумувався. Я, наприклад, не бачу трагедії у приватизації підприємства, не приймаю аргументи тих, хто стверджує, що в такому випадку новий власник, знісши всі наразі «живі» об’єкти-пам'ятки, побудує тут житлові будинки на продаж або щось інше комерційного призначення зведе. Таке неможливо. Ми вже подбали, порозставляли «забобіжники», аби до таких речей не дійшло. Уклали відповідну угоду з обласним управлінням охорони пам’яток про збереження та охорону наших 9 пам’яток. Тепер від знесення їх охороняє закон. Тому будь-який власник, який сюди «зайде», якщо до цього дійде, змушений буде господарювати з урахуванням всієї заводської специфіки та прописаних законом правил. Люди досить скептично ставляться до такої форми співпраці, як державно-приватне партнерство, не вірять в її ефективність. Але така форма економічних взаємин дуже добре себе рекомендує у країнах з розвинутими ринковими відносинами. Якби, наприклад, у нашому випадку знайшовся грошовитий та чесний у своїх намірах приватний партнер, який, здобувши від держави карт-бланш на отримання у своє користування солеварного разом з усією територією під певні інвестиційні зобов’язання терміном на, скажімо, двадцять років, від цього виграли б усі.

Приватний партнер, якщо лишень він матиме чітке бачення та добре знатиме, що й як потрібно робити, вклавши у новий для себе проєкт відповідні кошти, упродовж першої половини терміну партнерства собі їх поверне. А упродовж другої — ще й стільки ж заробить. Сьогодні — не найкращий час для реалізації таких проєктів. Але мине час, ситуація зміниться. І тоді я упевнений: знайдуться інвестори, які не побояться вкласти кошти у реконструкцію нашого солеварного, збереженні всього того, що нам від часів сивої давнини у спадок залишилось.

З усього світу приїжджають туристи

— Що, на ваш погляд, про Дрогобицьку солеварню обов’язково повинні знати українці?

— Територія підприємства межує з двома стародавніми дерев’яними церквами. Перша з них, церква Святого Юра, як пам’ятка галицької дерев’яної архітектури кінця XV — початку XVI століть та одна з найкраще збережених пам’яток давньої української сакральної архітектури, внесена до списку пам’яток, які охороняються ЮНЕСКО.

Друга — церква Воздвиження Чесного Хреста, пам’ятка архітектури національного значення. Було б добре, якби й вона, як церква Святого Юра, була внесена до списку пам’яток ЮНЕСКО. Сподіваюсь, що колись це станеться: з усього світу приїжджають до нас туристи. Такий промовистий факт наведу. У церкві святого Юра свого часу Джефрі Пайєт та Джон Теффт, два колишні американські посли в Україні, побували. Для американців, чия держава була проголошена лише у 1776 році, побувати в стінах нашого стародавнього храму — справжнє диво. Так от, і одна церква, і друга не без участі солеварні зведені. Для їх будівництва використовували насичене сіллю дерево. Чому я так детально згадую про ці дві церкви? Про це мало хто знає, але потрібно знати. Річ у тому, що, якщо провести пряму лінію між двома церквами, то ця уявно прокладена через територію заводу «вісь» під землею проходить по самому центру нашої соляної шахти, до якої вода, стікаючи з підземних горизонтів, зливається у величезну хрестоподібну «ванну». Оці «збіги» змушують задуматись, закликають нас подивитись на те, що маємо та чим володіємо, не тільки з позицій історичного значення, а чогось більшого та значущого. А тепер «перенесемось» у теперішній час. Наше солеварне підприємство як було колись, так і залишилось символом Дрогобича. Та що там казати, якщо частинкою сьогоднішнього герба міста є дев’ять складених у три ряди срібні соляні топки. Ще раніше, за княжих часів, якщо вірити переказам, гербом Дрогобича був наповнений сіллю віз. Якби не наша солеварня та сіль, не було б Дрогобича. Це ж очевидно, історично доведено. Тому я так скажу: солеварня — оберіг Дрогобича. Не все, що цінне, — блищить.