«Час від часу повертаюся до наївного джазу і тієї музики, яка дарує особливий затишок і тепло»

У творчих колах Львова Юрія Гнатковського знають за Палацом мистецтв, який він очолював десять років поспіль. Ще дехто пам’ятає його ще з телевізійної діяльності: зокрема за співавторства телепрограми «Легенди Старого Львова», 60 випусків якої могли бачити львів’яни на початку 2000-х. Однак шанувальники легкого джазу полюбили його після виходу альбому «Сніжність». Той альбом мав такий успіх, що пісні першої «Сніжності», а згодом і «Сніжність-2» досі лунають у багатьох кафе, супермаркетах та навіть у громадському транспорті міст України під час новорічних свят. Юрій Гнатковський п’ять років живе у сусідній Польщі, і вже за той короткий час джазові композиції у його виконанні полюбилися також жителям цієї країни. Тож у листопаді вийде уже третя «Сніжність» — українською і польською мовами. Про альбом, любов до пісні Юрій Гнатковський розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— «Нова Сніжність», або «Сніжність-2023», з’явиться на усіх цифрових платформах у листопаді цього року — каже пан Юрій. — це буде рівно 20 років з появи першої пісні під назвою «Зимно Так», завдяки якій я вирішив записати українські адаптації світових джазових стандартів, а також власні пісні, дотримуючись цієї класичної стилістики і легкості.

— Пане Юрію, чому вирішили повернутися до того, що вже колись було створене? Чим воно вам дороге?

— Перш за все, мої пісні цінні для мене відгуками слухачів, які кожного року слухають цей альбом. Ми це бачимо на всіх платформах у статистиках по кожній країні, особливо з листопада по березень. Окрім того, не знаю, як це в інших, коли народжується пісня чи з’являється ідея написати картину, чи сценарій до фільму, або відзняти кіно — ніяка сила не зможе зупинити цей творчий порив. Навіть всупереч життєвим обставинам.

— 20 років тому ви випустили свій перший альбом «Сніжності», не знаючи ще тоді, яким він стане популярним. Чому тоді взялися за створення цього альбому?

— Це був 2002—2003 рік, коли я відчував страшенний дискомфорт через те, що лунало в радіоефірах, через те, яка музика нав’язувалась нам на свята, на жаль не було української мови у джазових піснях. Були лише колядки, народні пісні, або нав’язуванні російською попсою якісь «йолки», чи Вєрка Сердючка на Новий рік. Були, звісно, старі пісні англійською — Френк Сінатра, Елвіс Преслі, і ми могли слухати записи. Я вважав, що це є ознака цивілізації — ось цей міський, наївний джаз 30-х років, ознака урбаністичності, розвинутих міст, така музика — символ Франції, Нью-Йорка. Знаєте, при роботі над кіно, телевізійними програмами я спостерігав, як під джазовий супровід змінюється настрій, як усе починає набувати витонченості, особливості, неординарності. Вже тоді розумів, що це просто необхідно, аби цей напрям музики був українською мовою. На той час мало хто знав про музику Богдана Веселовського, «Ябцьо-бенд», батярська музика була дуже маргіналізованою. З великою шаною ставлюсь до Віктора Морозова, який надав цій музиці друге життя. Зацікавлення батярською музикою з’явилось навіть в Олега Скрипки. Ми з Олегом спільно зробили адаптацію українською мовою пісні Дунаєвського «Серце», у 2008-му, і вона була в ефірі новорічного шоу на одному з телеканалів. До речі, ця композиція увійшла до альбому «Сніжність-2». Але це вже було згодом, а от у 2002−2003 мною заволоділо нестримне бажання зробити адаптації джазових стандартів українською мовою.

— Ви живете у Польщі 5 років. «Сніжність» — українська джазова музика. Як її сприймають поляки?

— Для поляків наївний джаз або музика міжвоєнного періоду — надзвичайно важливий пласт культури та ідентичності. У другий альбом «Сніжності» увійшла адаптація пісні Генриха Варса «Тільки у Львові», яка є для них символом епохи міжвоєнного часу. Вони дуже тепло ставляться до таких пісень. І не важливо, якою мовою ці пісні заспівані. У мене було інтерв’ю для польського радіо з презентацією цієї музики. Поляки неймовірно тепло і з величезною повагою ставилися до цієї пісні. І просили саме її дати їм в ротацію. І коли побачив, яка у людей є потреба у цій музиці, вирішив зробити наступний альбом. І цього разу це альбом у двох мовних версіях — українською і польською мовами.

— Мабуть, мине ще 10 років, і буде «Сніжність-4»?

— Може, і не десять… Не керую цим процесом, просто пишу пісні, тому що так мені підказує моє серце. «Сніжність» — це те, завдяки чому мене знає слухач, але в Spotify чи на YouTubeMusic ви зможете знайти мої інші альбоми, наприклад збірник романтичних балад «Ангел» (за участі Вови зі Львова та у співпраці з Юрієм Дудою та Андрієм Бакуном), є також альбом акустичних пісень та фортепіанної музики «Крихкий світ» (створеної спільно з львівським піаністом Андрієм Ящуком) та свіжий альбом пісень — «Візаві» («Vis-à-vis» GNATKOWSKI у співпраці з Юрієм Дудою та Андрієм Бакуном). Я творю, але час від часу повертаюся до наївного джазу і тієї музики, яка дарує особливий затишок і тепло. Особливо під час зимових свят. Мені здається, що саме у цей час депресії, яка нас усіх накрила, саме ця музика діє як ліки. І дарує нам оптимізм та відчуття миру, затишку і тепла.

— Окрім того, що пишете і виконуєте музику, чим займаєтеся у Польщі?

— Музика — це хобі, поклик, заспокоєння. А в повсякденному житті я — підприємець. Свого часу створив у Польщі інтерактивний музей «Баєчни Барбакан», який прийняв близько 30 тисяч відвідувачів перед пандемією. Виготовляю різні інтерактивні експонати для музеїв, готую мистецькі виставки, займаюся інсталяціями.

— Тобто любов до музейної роботи «забрали» з України до Польщі? Адже очолювали у Львові Палац мистецтв…

— Це не я «забрав» до Польщі — це мої проєкти запровадили мене сюди. Я працюю у галузі створення інтерактивних інсталяцій (відео, звук, світлові ефекти, декорації). Працюю з готелями, які хочуть оживити певні відпочинкові зони. До прикладу, під час дегустації вина ми спільно з моєю командою створили голограми привидів, які приходять і начебто грають старовинну музику для кращого дозрівання вина. Це дуже видовищно. Під Замком на Скелі у Тшебешовіцах біля Вроцлава ми створили печеру, у якій час «відкручується» назад. Завдяки світловій інсталяції вода тече знизу вгору і за нашою легендою людина, котра перебуває у тій печері, омолоджується. Таких ідей у нас ще є багато, ми їх втілюємо у різних містах Польщі. Ще у нас є концепція виставки «Відчуй Україну» — я її ще готував у 2012 році. Ця виставка — про Україну, про звуки України, тактильні відчуття України, музичні інструменти. На виставці є спеціальне обладнання, яке перетворює вібрацію, до прикладу, кобзи, трембіти чи ліри, чи навіть сопілки у візерунки, що відтворюються на стінах і проводиться аналогія з вишиванками українських строїв. Це така інтерактивна виставка.

— Чому ви виїхали до Польщі?

— Бо відчув, що у Польщі зможу більше зреалізуватися. Коли я пішов з Палацу мистецтв, розумів, що багато моїх ідей, зусиль — на жаль, нікому не потрібні. Не дають того результату, якого я очікую. Кілька проєктів, які реалізував у Польщі, пішли дуже результативно, люди хотіли ще зі мною співпрацювати. Я відчув, що саме у Польщі мої навики, креативність затребувані більше, ніж в Україні.

— Що вам за ці п’ять років найбільше подобається у Польщі?

— Багато речей, починаючи від комфорту, самодисципліни людей, які тебе оточують, чітких правил і те, що люди дотримуються цих правил, стабільності, дотримання домовленостей між замовниками і виконавцями. Та й ментальна близькість. Мій дідусь народився у Кракові, хоча завжди вважав себе українцем. Батько народився вже у Тернополі, але у 1935 році місто також було частиною Польщі.

— А що вас за ці роки найбільше розчарувало у цій країні?

— Розчарування не було. Не відчуваю ні культурного, ні ментального нерозуміння… Я впевнений, що за способом мислення, культурою, світоглядом, за мовною спорідненістю — немає у світі ближчого народу для українців, ніж поляки, а для поляків — українці.