«Мої учні через мою сором’язливість не знали, що пишу книжки»

Зоряна Дикало — вчителька зарубіжної літератури Львівської академічної гімназії. На виховних годинах розповідає про українців-русичів маловідомі факти, які сама вишукує і по краплинах збирає в один матеріал. Щоб максимально зацікавлювати своїх учнів, пані Зоряна почала поглиблювати власні знання. З цього і розпочалася творчість Зоряни Дикало як письменниці, яка видала вже три книжки під псевдонімом Надія-Зоряна Гора. Презентація третьої — «Відлуння» — відбулася кілька днів тому. З чого все почалося, як з’явилася перша книжка, Зоряна Ігорівна розповіла журналістці «ВЗ».

— Це трапилося приблизно 20 років тому. Мій чоловік Зіно­вій — підтримка і дороговказ — приніс додому книгу і каже: «От, дали прочитати на два дні. Кни­га — бомба». Для кожної роди­ни у певний момент є якась своя книга, яка може перевернути свідомість. До прикладу, коли я написала свою останню книгу «Відлуння», минулого тижня на­дійшло повідомлення від 25-річ­ного чоловіка: «Після прочитання вашої книги я хочу досліджува­ти історію нашої Батьківщини». Моя книга «Відлуння» мала на цього хлопця такий самий вплив, як колись та книга, яку ми з чо­ловіком прочитали 20 років тому. Тоді ми зрозуміли, що майже ні­чого не знаємо — хто ми, звідки ми? Але те, що йдемо не у тому руслі, зрозуміли. Почали з чоло­віком ходити підземними пере­ходами Львова, відвідували яр­марки, форуми і купували все, що стосується історії, культури Русі. А ще знайомилися з цікави­ми людьми і їздили на екскурсії. І так відкрили для себе невідо­му Батьківщину, в якій були пі­раміди, бойове мистецтво, йога, міфологія, дізналися, що у нас були письмена — рунічна і образ­на азбука, що налічувала 49 лі­тер, на основі яких складалися слова. Відкрили для себе язич­ництво, але не як релігію, а як віру. Згідно з цією образною аз­букою, віра означає відаю Ра, де Ра — це сонце, світло і знання. Язичництво — це знання з ме­дицини, психології, астрономії, астрології, фізики і біології, за­конів реінкарнації… Мені хотіло­ся кричати на увесь світ: люди, зупиніться, скарб, який шукаєте, у вас під руками. Звісно, крича­ти не стала. Вирішила поділити­ся своїми знаннями єдиним до­ступним мені методом — писати книги. Так з’явилася перша моя книга — «Казки забутих предків», що була спрямована на наймо­лодших. До цієї збірки увійшло 9 казок.

Оскільки у цей час займа­лася ще й екскурсоводством, мені стало цікаво — звідки у міс­та назва Львів. Під руки потра­пила робота Тараса Коляндрука про характерників, де він писав, що згідно з фольклорними та археологічними даними, наше місто існувало ще до приходу на ці терени Данила Галицько­го. Так у мене з’явилася казка «Князь Лев».

— Як довго працювали над першою книжкою?

— Вона легко «пішла» — за якихось пів року. Моє гасло по життю: «Випадковості неви­падкові». Збірка казок пішла до друку. А книга Коляндрука — за­лишилася на столі. Гортаючи, отримала відповідь на питання, звідки з’явилося козацтво? Нам відомо, що козацтво з’явилося у ХV столітті. Але ж нічого не ви­никає на рівному місці. Має бути основа. Тарас Коляндрук гово­рить, що ці характерники були ще за Русі. Тоді один волхв міг вийти проти сотні озброєних чоловіків і гіпнозом чи ще чи­мось з ними боротися. Як вчи­тель, почала готуватися до ви­ховного заходу, присвяченого Дню козацтва. Працюючи над сценарієм, паралельно поча­ла писати «Шлях відуна», який дає відповідь у казково-фантас­тичній формі — звідки той пер­ший козак. На День гімназії до нас щороку приходять люди з Львівської політехніки. На наго­родженні за кращий дидактич­ний твір пані з відділу освіти ви­падково сплутала назву і вручає мені нагороду за «Шлях відлун­ня» (а мав бути «Шлях відуна». — Г. Я.). Розповіла чоловікові про цей казус. Він каже, що це ж на­зва моєї наступної книги. Я у цей час працювала над іншою пові­стю, в якій підліток, дізнавшись, що його сестра таємничо зни­кає, йде на її пошуки. Підліток зустрічається з різними міфоло­гічними героями — мавки, Баба Яга, перевертні… До речі, обожнюю свій Львів, і завжди в опи­сах вказую локації. До прикладу, у «Відлунні» — Високий замок. У цій повісті мали бути наші му­зеї, підземелля, де є таємничий саркофаг… Але прийшла това­ришка і каже, що має для мене бомбезний сюжет. Просить, щоб я написала про 30-річно­го чоловіка, який дізнається, що він усиновлений. Починає шука­ти біологічних батьків і з’ясовує, що його батьки — язичники. Зва­ти хлопця Квітень.

— Хлопець Квітень?

— От і я про це ж. Таке ім’я не вписувалося у моє розуміння про чоловічу сутність. Але од­ного разу зустріла людей, які боролися проти забудови Ви­сокого замку і які організували мені цікаву екскурсію. Я дізна­лася, що це місце — сакральне, і все, що я описала у новій кни­зі, — правда! І те, що там випад­ково знайшли печеру з дивни­ми написами і камені з рунами, які свого часу були надіслані у лєнінград. Люди, які це знахо­дили, або зникали, або закін­чували життя самогубством. Останнього з тих, що знайшов руни, збила машина. У ланд­шафтному парку Високий замок колись був підрозділ служб КДБ. Усе це я описую у цій книзі. Кни­га складається із двох частин, які ідуть паралельно. Перша — сучасність, початок ХХI століт­тя, коли саме відбувається по­дія. Друга частина — ХІІ століття. Спочатку ці дві лінії йдуть пара­лельно, потім — перетинаються. Друга частина — пригодницька, в якій розкриваю значення на­шого минулого і пояснюю, яким чином збереглися наші тради­ції.

— Буде ще четверта книж­ка?

— Звісно, оскільки свої знання подаю порційно і не розкри­ваю до кінця. Є згадка, що зна­йшли камінь з рунами. Для того, щоб люди думали і намагалися щось з’ясувати, адже були руни скандинавські, а були руни й слов’янські. Моя третя книга ви­дана у квітні, люди її прочитали і у соцмережах вже просять про­довження. Думаю, це буде Львів і Краків ХVІІ століття, під час правління Владислава ІV Вази, який був закоханий у львів’янку Ядвігу Лушковську.

— За вашими книжками вчаться діти?

— Мої перші книги продава­ли у Києві. У Львові мені не вда­лося домовитися з власниками книжкових магазинів. З Києва мені написали, що «Шлях від­уна» у них — на позакласному читанні. А мої учні через мою сором’язливість не знали, що я пишу книжки.

— А хто ваш найперший критик?

— У мене є знайома, якій дові­ряю. Що думає — те й каже. Вона зазвичай читає довго. А тут за два дні приходить з рукописом і каже: «Не могла відірватися. Але в кінці треба трохи доробити». Доробляю і надсилаю своїй уче­ниці, яка волонтерить на сході. Розумію, що дівчина не має часу читати. Через якийсь час посе­ред ночі приходить смс-ка: «У мене нема слів, щоб виразити емоції». Я подумала, що йдеть­ся про ті жахіття, які дитина там бачить. Запитую, що трапило­ся. Відповідає: «Бомба!». У мене знову погане передчуття, адже дитина там, де стріляють що­дня. Знову пишу: «Руки-ноги… Що з тобою?». Вона відповідає: «Не тупіть! „Відлуння“ — бомба! У мене немає слів, щоб висловити своє захоплення!».

— То тепер, нарешті, учні читають ваші книжки?

— Тепер так. Окрім того, ба­гато проводжу дітям екскурсій і їжджу з ними Україною. До речі, у мене нема закордонного пас­порта. Це моя громадянська по­зиція. Спочатку Україна, а потім усе решта. У нас є все те, що ці­кавить людей з-за кордону. З приводу цього ось такий неве­ликий мій ліричний відступ: «Ми прагнем в Грецію і Рим — вкло­нитись пірамідам. Стоїть поки­нуте Стільсько, збудоване пра­дідом. Буяє зеленню курган і в гості нас чекає. Та хто прийде? Лишень Кобзар — він тугу в серці має». У цій поезії йдеться не про Стільсько з його печерами, які ми всі добре знаємо, а про той стольний град, що був спале­ний вщерть. Зараз на його міс­ці — зелений густий ліс. І мало хто про це знає. Чому? Ось тому і проводжу цікаві екскурсії. По-перше, вони здружують клас, по-друге, дають багато пізна­вальної інформації.

— Мабуть, діти на такі екс­курсії чекають з нетерпін­ням?

— Я — класний керівник 8 кла­су. Кожна така екскурсія для моїх учнів — як ковток свіжого повітря. Це горстка нових знань, а також — відро неймовірних вражень. Ми їздимо з туром, які нам ор­ганізовує Марія Бойко. Екскурсії справді цікаві. А якщо екскурсію організовую я, то й тоді і за гіда.

— Як сьогоднішня школа відрізняється від тієї, старої? Сучасні діти хочуть вчитися, чи, навпаки, сидіти у ґадже­тах і нічого не робити?

— Я працюю в гімназії. Тут діти знають, чого вони туди прийшли. Але ґаджети — проблема тепе­рішнього покоління. Дітей тре­ба вміти зацікавити. Якщо уроки вчителя — однакові, стандартні — дітям буде нецікаво. Для чого слухати вчителя, якщо можна те ж саме прочитати у підручнику. Треба шукати щось нове, вміти перевтілюватися. Якщо одного разу даєш лекцію, іншого тре­ба давати презентацію. А потім можна і на екскурсію повести.

— Ваше прізвище Дикало. А книжки вийшли під псев­донімом Надія-Зоряна Гора. Чому?

— Родина чоловіка не хотіла, щоб я книжки видавала під їх­нім прізвищем. Гора — це не моє дівоче прізвище, це прізвисько маминої родини. Мій прадід був такої ж веселої вдачі, як і я, лю­бив співати таку пісеньку: «Звід­си гора, звідси скала, скажи, мила, з ким ісь спала?». Його усі називали Гора. Тому я також Гора. Гора — це шлях до знань!