«Зараз здається, що 24 лютого сирени звучали особливо моторошно й довго»

Багато телеведучих ведуть новини у режимі нон-стоп. На жаль, це не обов’язково відбувається у телестудіях, а здебільшого у власних помешканнях облаштовують студії, або ж доносять найсвіжіші новини з бомбосховищ, куди на час війни перенеслися зі своїми телестудіями.

Дехто, поза основною роботою, записався у Територіальну оборону. А популярний ведучий новин «Сьогодні» на каналі «Україна» Віталій Школьний з перших днів війни документує злочини рашистів. Про це та про свої плани після перемоги Віталій розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Віталію, як ви дізналися, що розпочалась війна?

— Для мене війна почалася з телефонного дзвінка, точніше, десятків дзвінків, а не вибухів. Їх я не чув, точніше не розумів, що то вибухи. Уже кілька місяців сусіди згори і знизу одночасно робили ремонт — руйнували стіни й буквально викорчовували старе. Подумав, знову взялися гахкати на світанку. Коли відповів на ранішній дзвінок — батьки сказали, їхнє місто Білу Церкву бомблять. Сховалися у підвалі, поки гуркотіло й не стихали вибухи. Після цієї розмови вийшов на балкон і почув сирени, ППО. Зараз мені здається, що 24 лютого вони звучали особливо моторошно й довго.

— За кого найбільше хвилювалися?

— Страшно було за батьків. У їхньому місті аеродром й кілька військових частин, тому окупанти так нещадно скидали ракети. Переживав, як бабуся триматиметься. Вона добре пам’ятає Другу світову та її наслідки. Каже, пережила фашистів, подолає і рашистів. Зараз уся родина налаштована на перемогу, підвал укріпили, облаштували, аби витримати вибухи й зустріти та піднятися звідти ще більшими силами. Зараз головна емоція не хвилювання, а взаємопідтримка.

— Якими справами займаєтеся у цей непростий для країни час?

— Не збирався і навіть не думав їхати з Києва. У мене немає іншого дому. У Києві живу вже 18 років і тільки тут маю намір працювати й розвиватися. У перший день війни вранці стояла мряка й туман. Сотні машин на заправках, черги в магазинах. 24 лютого пішов глянути місця обстрілів, тоді ж побачив уламки ракети поруч із метро Голосіївська, й десятки розбитих шибок. За кілька днів наслідки руйнувань біля телецентру. Вони неосяжні, страшніші за відео влучання ракети. Увесь цей час документую злочини окупаційних військ. Вдень і вечорами включаюся в ефіри європейських і країн середньої Азії. Як правило, просять 10 хвилин поговорити, зрештою діалог триває до години. Є, що розказати про нечисть, котра вдерлася в нашу країну.

Необхідною складовою життя під час війни стали соціальні мережі. У порівнянні з іншими публічними людьми, моя кількість підписників невелика, однак вважаю важливим щодня спілкуватися з цими десятьома тисячами українців через дописи — надихати, розповідати, пояснювати.

— Кому простягаєте «руку допомоги»?

— Розлого відповім на це питання після перемоги. Зараз скажу — допомагаю, війську теж. Про хороші справи хочу промовчати, аби ціннішими були, передусім для мене самого.

— Як боретеся з російською дезінформацією в силу своєї професії?

— російська дезінформація зараз така само нікчемна, як і їхнє військо. Зізнаюся, до війни думка про їхні уміння й вправність у брехні була кращою. Зараз це жалюгідні спроби видати бажане за дійсне. Навіть фейк доладно створити не можуть. В українців уже сформувалося особливе чуття й стійке переконання — всьому, що йде від москви, не варто вірити. На міжнародному фронті вони вправніші, тому за першої можливості даю коментарі західним колегам і допомагаю розгледіти кремлівську фальш.

Хочу підкреслити важливу, як на мене, річ, найстрашніші та вбивчі фейки ті, що посягають на нашу єдність. Можна помилитися й сприйняти якусь їхню вигадку за правду, головне — тримати стрій і бути єдиним фронтом вільного громадянського українського суспільства.

— Що плануєте, насамперед, зробити після перемоги?

— Маю цілий перелік справ після перемоги. Але спершу подякую Збройним силам, згадаю й поплачу на руїнах за загиблими. Багато моїх друзів і знайомих залишилися без даху над головою через знищені передмістя Києва. Думатимемо, як відновити й покарати винних.

На балконі моєї квартири з першого дня війни піднятий український прапор. Зараз він трохи вигорів і змок через погоду. Складу й сховаю як безцінну згадку цього злочину проти України. А поки синьо-жовтим тішаться рідкісні перехожі й сусіди, які не поїхали. Це мій оберіг від ракет і бомб окупантів.

Читайте також: «Розумієш, що бомба будь-якої миті впаде куди завгодно. «Куди завгодно» може бути студією«