Передплатити

«Моя нова книжка народжувалася між повітряними тривогами»

Розмова з відомою українською письменницею, дитячою арттерапевткою і психологинею про нову книжку, написану в часі цієї війни, про українську мову і про психологічні дитячі травми


Катерина Єгорушкіна

— Катерино, знаю, що ви дуже любите Львів і часто тут буваєте. Як тут опинилися зараз, під час повномасштабної війни росії проти України?

— Львів — це частинка мого серця і цього року я його по особливому відчула. Вперше тут була на Різдво і це були казкові відчуття свята, люди у чудовому настрої… Коли побувала у підземеллі Гарнізонного храму, відчула багатошаровість міста, у ньому ніби багато поверхів і щоразу можна щось нове відкривати, воно як листковий пиріг. Як дитяча книжка, в якій є шари сенсів — для батьків, для дітей, і шари сенсів «на виріст»… Львів дуже історичний, дуже насичений і сюди постійно хочеться повертатися. Вдруге цього року була у Львові 25 лютого, коли поїхала з мого рідного Вишгорода, де зі своїх вікон побачила російські гелікоптери, почула вибухи снарядів… Я зрозуміла, що потрібно знайти більш безпечне місце в Україні для того, щоб я могла далі продовжувати робити те, що вмію.

— Вмієте воювати словом…

— Так, моя суперсила — це слово, у тому числі вміння говорити з дітьми на складні теми. Ми оселилися у Коломиї. А зараз втретє за цей рік у Львові. Тут якийсь магніт, який мене притягує, тут особливі творчі люди. Мала зустріч з видавцями щодо видання моєї нової книжки, яка стосується цієї війни. Зустрічалася з маленькими і дорослими читачами, читала свої вірші. Це для мене джерело творчої наснаги.

— Знаю, що ви не так давно придбали помешкання у Вишгороді…

— Я сама з міста Броварів Київської області, там мої родичі. Але ми з чоловіком з 2009 року мешкали у Вишгороді.

— А чому саме Вишгород?

— У мене там мешкала подруга, з якою ми заснували майстерню доброї казки «Синій птах», куди запрошували дітей і дорослих, проводили майстер-класи. Була така собі квартирна майстерня. Ми афіші робили, іграшки шили, казкотерапію проводили… Був такий чарівний простір. А ще ходили зустрічати світанки на Київське море. Там є такі місця, де ти дивишся, і те море здається безмежним, ти відчуваєш, що це справді море, і за певної погоди є запах моря. А оскільки я закохана ще й у море, окрім Львова, то для мене було важливо жити біля води. Крім того, там пагорби, історія, там були князівські резиденції. Навіть є легенда, що там захована бібліотека Ярослава Мудрого. Мені було важливо жити на цих пагорбах, споглядати Київське море. Тому це місто я полюбила. А оскільки воно неподалік від Києва, то була можливість бути активною в культурному і творчому плані. Ми нарешті змогли придбати квартиру в кредит. Ще не встигли виплатити кредит. Але коли почалася війна, я змушена була тремтячими руками збирати речі і двох дітей, з невеличкою валізкою іти пішки до Києва, бо ніхто не хотів їхати, таксі відмовилися працювати…

— А чому саме в Коломию перебралися?

— Там мешкають батьки чоловіка, у них є просторий будинок, тож у нас варіантів не було.

— Цей буремний час — наче перевірка на справжність. Чи були у вашому оточенні люди, в яких ви розчарувалися, і такі, які, навпаки, проявили себе з кращої сторони?

— Найбільше вражали незнайомі люди, які пропонували свою допомогу. Коли я пішки йшла до Києва, незнайомий чоловік, якого зустріла по дорозі, на своєму плечі ніс мою валізу. Але були моменти, коли знайомі люди розчаровували. Я бачила, як вони в такій біді закриваються, не хочуть навіть мінімально допомогти іншим, хоча в них є така можливість. На жаль, люди переживають стрес по-різному. У кожного свій характер, свої страхи…

— Дай Боже, скоро ця війна завершиться, ми всі повернемося до своїх звичних мирних справ. Ваша арттерапія і робота з дітками набуде інших сенсів і забарвлень. І багато хто ставить собі питання: що я зроблю перш за все, коли ми переможемо?

— Я повернуся до себе додому, посумую за квітами, які, на жаль, уже загинули, оскільки їх не поливала. Я фіалки почала розмножувати з листочків. Буду обіймати людей, буду спілкуватися з тими, з ким під час війни переписувалися і постійно питали «як ти?». Буду багато працювати з дітками…

— Розкажіть про вашу нову книжку.

— Я уже написала книжку про Голодомор та й інші книжки, за якими були розроблені уроки. Я вирішила, що мені вдасться написати книжку про теперішню війну. Вона почала народжуватися між повітряними тривогами, які були вдень і особливо вночі. Книжка вже написана, називається «Мої вимушені канікули». Написана від імені дівчинки 10−12 років, як вона розповідає про два тижні своїх вимушених канікул. Кожен епізод, кожен день, крім складних моментів, дає надію. Я намагалася запакувати туди сенси, терапевтичні метафори, щоб принцип надії зберігався, щоб ми не почувалися жертвами. І хай там що, скільки б будинків і людей ми не втратили — це дуже боляче, — але мусимо розуміти, що не повинні бути жертвами цієї війни. Люди, які сиділи в підвалах, перечікуючи бомбардування, почувають страх, як і інші. Страх — це нормально, це природний інстинкт самозбереження. Не у всіх пробуджується праведний гнів, в когось — образа, в когось — біль. Але хочеться бути безпомічними жертвами, щоб страх не обрубав нашу силу. Так само як Голодомор дуже підсік наше відчуття національної гідності, впевненості, бо ми дозволили з собою таке зробити. І зараз не хотілось би, щоб наші діти мали ці відчуття. Є книжки, які пишуться для дітей, де розповідається, що нам і таке лихо зробили, і таке, і так несправедливо, і так погано… Дитина не може впоратися з цим стресом, не знає, що з ним робити. Потрібно лишити простір для того, щоб дитина визначила своє ставлення, своє відчуття. Ми можемо знаходити сенси навіть у, здавалось би, безвихідній ситуації. Ця війна — хоч і жорстокий, але спосіб об’єднати нашу націю, щоб ми всі почувалися єдиними і розуміли, що у нас спільний ворог. Це процес народження української політичної нації. Коли видавництво отримало мій рукопис, відразу дало згоду. Крім тексту, будуть ще психологічні вправи — як з дітьми говорити на цю тему і як працювати з цією книжкою.

Вас може зацікавити: «Це не війна, а реально геноцид«

— Після нашої перемоги будуть діти, на чиїх очах загинули батьки, які самі ледве вижили, і які про ці жахіття знають тільки з розповідей, на щастя, — кого встигли вивезти, врятувати, і хто жив у відносно віддалених від бойових дій регіонах. Напевно, робота з цими дітьми буде різнитися…

— Звісно, з першими категоріями повинен працювати психотерапевт, причому індивідуально і дуже виважено.

— Тут одної арттерапії буде замало…

— Звичайно. Дуже високий ризик ретравматизації. Маємо про це говорити, це проживати, але в деяких випадках в індивідуальному порядку і дуже тонко розуміти, що саме даній конкретній дитині і в якій дозі це потрібно. Щодо діток з більш-менш безпечних регіонів, то це теж залежить від обставин, від того, наскільки дитина вразлива, наскільки вона була ознайомлена з цією інформацією — чи дивилася з батьками ці всі новини… Через екрани телевізорів теж можна травмуватися, навіть інколи більше, ніж коли ти є поряд з цими подіями.

Читайте також: «Треба дати дитині трохи любові, і тоді вона може відштовхнутися і сама рухатися далі«

— Зараз знову гостро постало питання функціонування української мови. Знаю, що ви свого часу зробили свідомий вибір і перейшли з російської на українську.

— Так, я виховувалася в російськомовній сім’ї, хоча в мене є предки і з росії, і з України, і з Румунії, і з Німеччини. До цього рішення «дозрівала» ще зі шкільних років. У мене була хороша вчителька української мови і літератури Галина Василівна, яка дала мені приклад гідності — вона завжди говорила українською, і на перервах так само (я вчилася в російській школі). У мене було повністю російськомовне середовище. Рішення перейти на українську я приймала поступово, і коли вже вступила до Києво-Могилянської академії, то зрозуміла, що це мій шанс, бо тут є середовище, яке б мене підтримувало. Тоді я і з батьками почала спілкуватися українською, і навіть з друзями, які є російськомовними. Кажуть «повага до співрозмовника». Це не повага до співрозмовника, а відчуття моєї власної цілісності — чи я є цілісною у своїй мові, своєму відчутті, чи я є роздробленою і меншовартісною і підлаштовуюся під російськомовних українців, які знають українську мову. Має бути державна політика, де в пріоритеті українська мова, культура, традиції, українські книжки…

Досьє «ВЗ»

Катерина Єгорушкіна народилася 30 жовтня 1984 року в м. Бровари. Українська письменниця, казкарка, психологиня. Практикує арттерапію.

Членкиня Національної спілки письменників України (з 2012 року). Почала писати вірші з 7 років, а в 11 спробувала написати свій перший роман. У 15 років познайомилась із літераторами свого містечка, почала відвідувати літературно-мистецьке об'єднання «Криниця».

2007 року закінчила бакалавратуру Києво-Могилянської академії. На другому році навчання у Києво-Могилянської академії отримала Грант президента України для обдарованої молоді, на який видала свою першу поетичну збірку «Пульсація миті», передмову до якої написав відомий український письменник Ігор Павлюк. З часом долучилась до літературних студій «Радосинь» і «Свіча-до-слова». З 20 років пише казки і займається казкотерапією. Учасниця проекту для молодих літераторів «Літреактор» (2010 р.).

Працювала авторкою та ведучою радіопередачі «Чарівний світ казок» на радіо «Марія» (2012—2013). Творчий доробок нараховує одинадцять книжок для дітей і одну для дорослих.

Читайте також: Збираються не «Під грушкою», а за одним столом