«Із Дарією грали закоханих… І догралися»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим актором Дмитром Совою — після його одруження і перед прем’єрою серіалу «Морська поліція. Чорноморськ»

Фото з альбому Дмитра Сови.
Фото з альбому Дмитра Сови.

15 лютого на каналі ICTV розпочався показ нового серіалу «Морська поліція. Чорноморськ». Зйомки фільму відбувалися влітку в містечку Чорноморськ на Одещині. Більшу частину сцен знімали у відкритому морі, за три кілометри від берега. Одну з головних ролей, капітана Мельниченка, зіграв відомий український актор, у творчому портфелі якого понад 100 ролей, — Дмитро Сова. Про нову роль, зйомки й недавнє одруження Дмитро розповів журналістці «ВЗ».

— Дмитре, хто він, ваш ка­пітан Мельниченко?

— Він належить до тих хлоп­ців, які воювали на сході Укра­їни, пройшли бойовий вишкіл. Маючи патріотичну жилку, хоче бути при ділі, має намір зміню­вати щось у країні, і тому пішов у морську поліцію. Хоча спочатку Мельниченко працював в «убой­ному», але через конфлікт з на­парником змушений був піти звідти. Він просто людина, як і більшість хлопців, які поверну­лися зі сходу. Не вважають себе героями, кажуть: «Ми нічого не робили — просто пішли туди, бо відчували потребу». І мій Мель­ниченко робить усе так, як від­чуває потребу.

— Складно грати у фільмі, у якому основна частина зйо­мок відбувається на воді?

— Дуже складно зніматися на воді, бо дуже мало наших кана­лів, продакшенів узагалі на воді працювали. У мене, щоправда, такий досвід вже є, бо ми зні­мали з Тимуром Ященком по­внометражний «Черкаси». Про­дакшен, який знімає «Морська поліція. Чорноморськ», іще ні­коли нічого подібного не робив. Якщо погодні умови не відпо­відали вимогам зйомок, дово­дилося відкладати. Бо наш не­величкий поліцейський катер розхитувало на хвилях до од­ного бала, то оператор не міг знімати. Коли ми хапали висо­кі хвилі, то катер заповнював­ся водою. Я казав, що на кате­рі може перебувати не більше трьох осіб. Але лише наш екі­паж складався з трьох хлопців — це морський патруль, плюс опе­ратор, звук і ще одна особа, яка змінює об’єктиви і займається технічним забезпеченням. А бу­ває ще більше. Насправді має бути додатковий режисерський катер, який би перебував поруч.

— Фільм знімали улітку, коли пекельна спека…

— Так, зйомки відбувалися з 28 травня по 7 жовтня. Як була можливість, ховалися під па­расольки. Як тільки з’являлася вільна хвилинка, ми сходили на берег і ховалися в акторських вагончиках, у яких працювали кондиціонери. Але і це не дуже рятувало, бо коли температу­ра підіймається до 35−37 граду­сів, а ти у темно-синій формі, на шосту годину роботи грати дуже складно, мозок «пливе», і ти плавишся на сонці разом з ним.

— Чи доводилося прохо­дити спеціальну підготовку, до прикладу, для складних сцен, чи усе виконували кас­кадери?

— Каскадери на знімальному майданчику були, але майже всі дублі ми відпрацьовували самі. Якщо ж було щось надзвичайно складне, то це робилося на мон­тажі. До прикладу, якщо ти пе­рестрибуєш з патрульного ка­тера на катер браконьєрів, то в одному кадрі тебе знімають, як ти заходиш ногою, потім ріжуть. А далі знімають інший кадр, як ти вже перестрибнув до них у катер.

— Під час зйомок цього фільму у вашому житті тра­пилася щаслива подія — ви одружилися…

— Так, пригадую смішний мо­мент, як вже після весілля я по­вернувся на знімальний май­данчик, а хлопці приліпили мені на спину табличку «Я одружив­ся!». І знімають на телефон, а я не розумію, чому вони ржуть.

— Ваша дружина Дарія — також акторка. Як ви позна­йомилися?

— На знімальному майдан­чику чотирисерійного фільму «Асистентка». Хоча ми були зна­йомі ще раніше. Є така програ­ма: «SOS: дитячі містечка». Ак­торським колом ми збирали для дітей на спортивний майданчик. Ми їздили до цих діток, а у цьо­му товаристві була і моя май­бутня дружина. А згодом ще раз зустрілися на знімальному май­данчику, грали закоханих і от… догралися (Сміється. — Г. Я.).

— Довго залицялися перед тим, як освідчитися в кохан­ні?

— Менше двох місяців.

Фото з альбому Дмитра Сови.
Фото з альбому Дмитра Сови.

— На який крок заради Да­рії під час зустрічей ви були готові?

— Я страшенно за нею ску­чав. Ми були далеко одне від одного, бо у кожного була ро­бота. Мені пощастило одного дня на знімальному майданчи­ку — через погану погоду відмі­нили зміну. Був шторм, а зйом­ки мали відбутися на воді. Але я про це Даші не сказав. Про­сто сів в обід у потяг і поїхав до неї. Вона навіть не здогадува­лася, бо ж я постійно був з нею на зв’язку — вигадував, що я на майданчику… От приїжджаю до­дому, відчиняю двері і заходжу.

— Маєте досвід освідчень у коханні на знімальному май­данчику. Чи використали один зі сценаріїв, коли освід­чувалися Дарії?

— Я прокручував не раз у го­лові, як маю їй освідчитися. Але трапилося все дуже несподіва­но. І для мене, і для Даші. Не за сценарієм. Коли вибирав ка­блучку, прописав собі мало не кожен крок — як і що буду каза­ти, куди ми після цього поїдемо. Але щось у мені одного разу ніби вимкнулося, і ввімкнулося зо­всім інше. Ми були на кухні, го­тували разом вечерю. І раптом я їй сказав: «Я більше не можу». Сказав, що хочу, щоб вона стала моєю дружиною, сказав, що ко­хаю і не уявляю свого життя без неї. Усе було надзвичайно про­сто, але водночас щиро і чесно.

Вас може зацікавити: Американська мрія російської аферистки

— І вона сказала: «Так!»?

— Так, відразу погодилася. І почалася підготовка до весілля.

— Але весілля не було ве­ликим…

— Якщо за мірками Західної України, то у нас було малень­ке весілля (Сміється. — Г. Я.). Насправді лише батьків і най­ближчих друзів запросили, а це вже було 110 осіб. Коли ми об­мінювалися обручками під час розпису, подивилися у небо, а над нами невеликим орео­лом з’явилася веселка… А на­передодні весілля ми пережи­ли шок. За п’ять днів до весілля моя майбутня дружина загуби­ла паспорт. І ми почали в екс­треному порядку шукати вихід зі складної ситуації. Бо ж жодні копії не підходять для одружен­ня. Тільки оригінал! Я заспокою­вав Дашу, переконував, що зро­бимо церемонію на Київському морі, а офіційно розпишемося через місяць-півтора, коли бу­дуть готові документи. Але вона хотіла, щоб все було за прави­лами… Урешті-решт, нам допо­могла вирішити проблему Оль­га Сумська.

— Дмитре, ми з вами спіл­кувалися востаннє два роки тому у лютому — перед вихо­дом на екрани фільму «Кар­патський рейнджер», а потім почалася пандемія. Особли­во важко пережити цей важ­кий час було артистам. Як ви­живали у той непростий час?

— Я, як і більшість акторів, за­лишився і без роботи, і без за­собів для існування. На той час я не знімався досить довго, бо проєкт «Карпатський рейн­джер» закінчився восени, і нам ще не віддали грошей за робо­ту. Звісно, було важко. Але по­тім почав записувати озвуч­ку для передачі «Життя інших». Моїм голосом «говорять» усі чо­ловіки, від маленьких дітей і аж до сивочолих дідусів. На той мо­мент я писав близько 7−8 пере­дач на місяць. От на гонорарах за цю озвучку я якось тримався. А потім віддали гроші за «Кар­патського рейнджера». Далі по­чали з’являтися нові зйомки. За той час, коли багато часу прово­див вдома, знаходив чим себе зайняти — обладнав у помеш­канні спортзал, а ще бігав на ко­роткі і довгі дистанції на вулиці.

Читайте також: «Ще на першій зустрічі зрозумів: ми колись одружимося«

— Артисти — народ забо­бонний. А ви?

— Якщо треба зіграти роль покійника і лягти у труну, тре­ба покласти під подушку пляш­ку горілки. Це, швидше, тради­ція. Потім ту пляшку розпити. Так роблять всі актори, кому випадає така роль. А у мене є свій «забобон», точніше, прави­ло. Коли мене затверджують на якийсь проєкт, нікому про це не розповідаю. Навіть батькам. Не кажу доти, і сам собі заборо­няю про це думати, аж поки не відпрацюю перший знімальний день. Іноді трапляються такі мо­менти, коли в останній момент на твоє місце можуть взяти ін­шого актора.

— Через завантаженість на зйомках ви з дружиною від­разу після весілля не мали можливості відсвяткува­ти медовий місяць. Зробили це лише тепер. Куди возили свою дружину?

— Моя улюблена країна — Іс­панія. Я дуже хотів її показати Даші. Спочатку побували у Бар­селоні, а потім на три дні поїха­ли у місто кохання — Париж. У Франції ми жили недалеко від Ейфелевої вежі. Смакували кру­асанами, пили каву і насоло­джувалися життям. А щоб біль­ше побачити, брали напрокат електросамокати і їздили па­ризькими вуличками. Цікавою була подорож на кораблику Се­ною.

Читайте також: Наталка КАРПА: «Ми на тому етапі, коли ще спілкуємося, за щось боремося»