«Якщо батьки довіряють свою дитину вчителеві, то треба навчитися йому довіряти»

Ще чотири роки тому Львівська середня школа № 83 особливо не відрізнялася від інших шкіл. Та все змінилося у цьому навчальному закладі з приходом нового директора — Ірини Хміль. За такий короткий термін тут не лише зроблено потужний ремонт і запрацювала кухня, хоча ще й потребує капітального ремонту (бо перед тим навіть плити для приготування страв не було), а й підхід до навчання став сучасним, таким, що кожна дитина із величезним задоволенням йде у свою альма-матер. Школа стала ліцеєм і їй присвоєно почесне ім’я великого українського науковця Івана Пулюя.

Саме пані Ірина привчила дітей пити воду протягом дня і запровадила у школі вітамінні перерви, бо дбає про здоров’я підростаючого покоління. У директорки нема особистого директорського кабінету (що мене страшенно здивувало!) — уся адміністрація школи має єдине приміщення, у якому не зачиняються двері, але є монітори, на яких можна побачити що робиться у школі на кожному поверсі і кожному закамарку.

23 грудня директор ліцею імені Івана Пулюя разом з вчителями запросили батьків на збори колективу, на яких прозвітували про кожну витрачену копійку, стан ліцею на сьогодні і розглянули невирішені проблеми. На заході побувала і журналістка «ВЗ».

— Пані Ірино, ви, мабуть, єдиний директор у Львові, який ось так привселюдно вирішує шкільні проблеми і звітує про використані кошти?

— Такий звіт перед громадськістю треба проводити, згідно з чинним законодавством. Вірю, що й інші директори також проводять звіти. Звіт директора школи — це відповідальність за навчальний процес, освітнє середовище, фінансово-господарську діяльність — усе те, що декларує відкритість директора школи до громади, як учнівської, так і батьківської, а також до громади учителів. Ще кілька років тому у цьому закладі я стикнулася з тим, що вчителі і батьки не знали, якими коштами оперує керівник навчального закладу. Бо, до прикладу, ми сьогодні звітували про 29 мільйонів. На слух — це величезна сума. З них 11 мільйонів надала держава, усі решта кошти надає місто. Насправді — це заробітна плата, податкові відшкодування, оплата комунальних послуг. Ви сьогодні побачили бюджет розвитку — це ті кошти, які Львів дає на розвиток кожної дитини.

— Це складна математика — розібратися з коштами і чітко знати, скільки куди вкласти. Хто вам допомагає з усім цим впоратися?

— У нас є фінансовий відділ (бухгалтерія), заступник директора з господарської частини, усі решта заступники, які відповідають за свої ділянки роботи. Звісно, що я усе також сама прораховую.

— Під час звіту я почула, що у вашому ліцеї, а не у спеціалізованій школі, навчаються діти з вадами розвитку. Ці дітки вчаться разом з іншими?

— Звісно! У нас нема спеціальних класів, натомість є інклюзивні класи. Дитина, яка приходить на навчання в інклюзивний клас, за потреби має ще й асистента учителя.

— Як учні ставляться до таких дітей? Чи не ображають?

— У нас у 5 класі є незрячі діти, є з іншими вадами. Але усе залежить від того, яке сьогодні наше здорове середовище. Якщо не дай боже дитина плаче, а вчитель чи директор проходить повз цю дитину, то так повз неї йтимуть учні школи. Своїм особистим прикладом любові, уваги і поваги треба прищеплювати шану до таких діток. Найпершим, хто мав бути готовий до навчання таких дітей у школі, це, звісно вчительський колектив. Ми з ними багато працювали. Я колись сказала, що зайшла сюди і відчиняю двері для дітей інклюзивного навчання.

— Бачу, що з вашим приходом до школи багато чого тут змінилося…

— Майже все — починаючи від освітнього середовища. Усе те, що ви сьогодні побачили, і комфорт у тому числі, зроблено за останні чотири роки. Якщо ти дитину поважаєш, то й створиш дитині комфортні умови — такі, які ти створюєш їй вдома. Дитина повинна мати все, щоб почуватися потрібною. Вона не повинна розуміти того, що чогось нема. Це не є питанням дитини. Бо те, до прикладу, що нема вікон, чи нема тепла, нема мультивордів — це вже проблема дорослого суспільства.

— Що робите, якщо, до прикладу, одна дитина приходить на навчання з хорошим дорогим телефоном, а в іншої такого нема, і вона не може підключитися до мережі?

—  Це також входить у наші обов’язки — робота з батьками. Цю проблематику ми розпочинаємо з початкової школи. Бо саме батьки мають розуміти — для чого дають дитині до школи телефони. Багато батьків, як відомо, не вміють користуватися правильно телефонами, ба, більше, вони ще й не хочуть вчитися. Невміння і небажання вчитися перекладається на їхніх дітей. Батьки з першого класу підписують правила, згідно з якими їхні діти стають активними учасниками колективу. Якщо дитина у початкових класах приходить до школи з телефоном для зв’язку із батьками, під час навчального процесу телефона не використовує. У нас досі не було випадку, що одна дитина прийшла з кращим телефоном, а інша — з гіршим, і це стало причиною знущань чи насмішок. У нас нема такого, що хтось з багатої сім’ї, а хтось з біднішої. Бо ми створюємо безпечне середовище. Як і не можу нічого сказати про булінг. Ми у ліцеї таких випадків не маємо.

— А якщо батьки взагалі не можуть придбати дитині телефон?

— Якщо йдеться про дистанційне навчання у 5−11-их класах, то ми забезпечували тих, хто не має відповідної техніки. Ми були одними з перших, які показали такий приклад. Так, є у нас такі діти, яким ми роздавали ноутбуки, комп’ютери, аби тільки діти мали можливість вчитися. Ба, більше, ми роздавали комп’ютери і вчителям, бо не всі їх тоді мали. От недавно під час локдауну, коли початкова школа навчалася, а старша — була на дистанційному навчанні, ми знову звернулися до батьків, особливо до тих, у кого є троє і більше дітей, з пропозицією допомоги. Кілька комп’ютерів взяли з комп’ютерного класу і зробили все можливе, аби діти мали можливість повноцінно навчатися.

— Окрім здорового харчування, саме ви запровадили у ліцеї питний режим. Як це відбувається?

— Діти повинні навчитися правильно пити воду. Коли дитина прокидається вранці, має «завести» організм і випити 100 грамів води. Пояснюємо дітям, що треба пити воду за 20 хвилин перед сніданком чи обідом. Ми в ліцеї встановили питні фонтанчики з фільтром. Давно відмовилися від пластикових стаканів. Учні мають свої пляшечки і набирають собі з цих фонтанчиків воду. Окрім питного режиму, маємо ще й вітамінні перерви — привчаємо дітей до перекусу фруктами. Щоб на перекус не була булка чи печиво, а саме фрукти і овочі

— Під час звіту ви сказали: «У нас нема дітей, які не можуть вчитися, у нас є батьки, які не хочуть допомагати своїм дітям». Що ви мали на увазі?

—  Ще не народилася така дитина, яка не може вчитися, а є батьки, які не хочуть. Є різні батьки. Або це прийшла небажана дитина, або, до прикладу, є багато мам-одиначок, яким завжди хтось винен у всьому, що трапляється навколо. А діти дуже прекрасні. Якщо батьки собі дозволяють обговорювати вчителя у присутності дитини, якщо чують, що мама чи тато може відкрити рота до вчителя, то і дитина буде це повторювати. Немає дітей, які не можуть. Є батьки, які не прийняли своєї дитини. Це ми бачимо, коли діти народжуються з особливими потребами. Це, як правило, освітня потреба. Ми робимо все для того, щоб ці діти були на рівні з дітьми зі здорового середовища. Бо мама, яка закидає вчителям, мовляв, ви нічого не знаєте і нічого не вмієте, насправді знімає зі себе відповідальність. От я привела дитину, а вашим обов’язком є її навчити. Але тій дитині ми маємо допомагати усі разом.

 — У ліцеї є обов'язкова шкільна форма?

— Ми маємо світшоти і лампочки (значки). Коли маємо годинні перерви, і діти виходять на вулицю з класним керівником, з вікна можна побачити, що лампочка жовта чи зелена. До прикладу, коли виходить перший клас, то ми вже бачимо — це вийшов клас «Горішки» чи «Бджілки», або «Промінчики». У початковій школі нема поділу на класи — А, Б, В…

— А ще почула, що ви звертаєтеся до вчителів не по імені й по батькові…

— Так, у нас є пані Ірина, пані Галина, пан Павло… І дуже правильно, а молодшим діткам легше запам’ятати.

—  А як ви дбаєте про безпеку дітей? Недавно в одній з львівських шкіл трапився неприємний інцидент, коли маніяк зайшов до школи…

— Всюди маємо камери. В освітньому бюро, де є мій стіл і столи моїх заступників, маємо монітори, на яких бачимо усе, що відбувається у коридорах. Окрім того, у нас всюди прозорі двері, і навіть в освітньому бюро. Навчаючись у канадсько-українському літньому інституті, де наші партнери надавали нам освітню підтримку, я стикнулася з тим, що у них завжди були відчинені двері. Я тільки їх зачинила, а хтось їх знову відчинив. Вони казали, що це дуже добре, бо це — безпека і вчителя, і дитини. Бо при зачинених дверях не завжди побачиш і почуєш, що робиться у класі. І ми у школі перейшли на прозорі двері. Уся початкова школа має прозорі двері, а тепер переходимо у старшій школі на такі ж. І це дуже добре, бо це стимулює до активної діяльності, як вчителя, так і учня.

— А що таке у вашій школі пленерні уроки?

—  Початкова школа вчиться у рамках школи повного дня. Їхня навчальна діяльність відбувається з 8.30 і до 15.30 і впродовж дня учні мають можливість засвоїти тему на різних заняттях. Одним із нововведень є велика годинна перерва (це і прогулянка, і дослідження в екодворику, проєктна діяльність тощо). Бо хіба може дитина у першому класі чогось навчитися за 15 хвилин? Нічого. А через ось цю діяльність дитина наздоганяє те, чого не встигла. До прикладу, учень щось рахував і не зрозумів цього завдання. Коли вийде з вчителем на вулицю, збирає каштани чи жолуді, то під час цієї прогулянки продовжує той урок математики — додає і віднімає. В ігровій формі дитина все зрозуміє. Не треба дитину затуплювати табличкою множення, їй треба так пояснити, щоб вона сама зрозуміла. Одне слово, ми розвиваємо з першого класу логічне і критичне мислення.

— На звіті ви кілька разів сказали батькам: треба навчитися поважати вчителя. Що мали на увазі?

— Має бути довіра. Якщо батьки довіряють свою дитину вчителеві, то треба навчитися йому довіряти. І з повагою далі продовжувати той шлях. Бо кожна мама хоче, щоб її дитина була найкраща. Діти — усі найкращі, але одна дитина має сповільнені можливості, інша — швидкий темп. Але це є 30 дітей, і всі хочуть сидіти за першою партою. І всі хочуть бути лідерами. Тому якщо є запитання чи пропозиції, батьки завжди можуть проговорити це з вчителем, бо ми — відкриті.

P. S. Після звіту батьків, вчителів та гостей запросили на смачний обід у шкільну їдальню. Попри те, що у їдальні ще не робили капітального ремонту, там чисто і затишно. Нам подали ті страви, які пропонують дітям.