«Колись мама була проти акторства. Вважала, що „блазень“ — це не робота»

Природа наділила його найкращими якостями — високим зростом, красою і талантом. А ще… впертою наполегливістю. Актора Євгена Олійника знають любителі серіалів. Він завоював серця шанувальників своєю харизмою. А цього разу побачимо його у детективному серіалі «Дитячий охоронець», прем’єра якого стартує 6 грудня на телеканалі «Україна». Колишній спецназівець Тарас приймає пропозицію влаштуватися в агенцію, яка охороняє дітей. Тарас має запобігти небезпеці, що загрожує його клієнтам. Про дружбу, кризу середнього віку та чому досі не одружений, виконавець ролі Тараса, актор Євген Олійник розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «Високого Замку».

— Чим глядачеві буде ціка­вий серіал?

— Мій герой Тарас закінчує військову кар’єру, і йому треба наново налагоджувати життя. Для нього у спецназі все зрозу­міло, а от з дітьми порозумітися складно. І йому доводиться змі­нюватися внутрішньо. До того ж у нас багато екшну, пересліду­вань, динаміки — такі сцени дуже захопливі. Не можу не сказати про неймовірних наших дітей, яких охоронятиме мій герой, вони дуже органічні, несподіва­ні, професійні, і це чудово.

— У вас, окрім акторської, ще дві вищі освіти. Як ці спе­ціальності допомагають сьо­годні у кіно?

— Я закінчив електротехніч­ний факультет, але швидко зро­зумів, що це не моє. Паралель­но отримував юридичну освіту. Перша освіта мені практично ні­чим не допомогла, крім того, що розвинула моє мислення. Юри­дична освіта знадобилася біль­ше, особливо під час укладання договорів. І головне, чого вчать юристів, не боятися питати, і знати, де шукати. Тому, коли ро­зумієш загальну систему, мож­на розібратися у поставленому завданні.

— Яку мрію дитинства вда­лося здійснити?

— Я завжди реалізовую свої бажання за мірою їх надхо­дження. З дитинства не хо­тів бути актором, швидше, хо­тів стати героєм. У кіно та театрі ця мрія реалізувалася. А зага­лом, мрія має бути глобальною. А для цього треба фанатично ві­рити та більше діяти. Мене за­вжди запевняли, що в мене у те­атрі та в кіно не вийде. Казали: «Ти не актор. Який театр?». Але у мене все вийшло!

— Що допомогло дійти до кінця у цьому бажанні, коли в тебе не вірять?

— Мені було страшно, але саме це підштовхнуло мене йти вперед. Коли не розумієш, чого насправді хочеш, найкращий маяк — це твої надбані соціаль­ні страхи та боротьба з ними. Дуже боявся у школі сцени, страшно було читати вірші на публіку. Мене пробивав піт, на­віть якщо я ідеально знав урок, мене викликали до дошки, але я мовчав і мені ставили двійку. Мав страх, і я вирішив стати ак­тором. Боїшся битися — йди на бокс, боїшся жінок — ідеш і зна­йомишся. Страшно — йди, не треба виправдовувати себе.

— Але ж можна було об­межитись театральним гурт­ком…

— Я максималіст. Ми час­то себе чимось заспокоює­мо, коли все начебто непогано. Щодо наших бажань, то треба бути максималістами. Напри­клад, знайти своє кохання. Біль­шість шлюбів створюються не з любові. Люди одружуються про­сто тому, що час настав, хочеть­ся схвалення сусідів та батьків або з якихось інших причин. А зробити те, що по-справжньому хочеться, не вистачає сили волі, не вистачає хоробрості. Не лю­блю приказки «Краще синиця у руках, ніж журавель у небі». Ви­никає питання: а для кого кра­ще? У всіх своє щастя, але якщо ти його обрав, йди на макси­мум. У кожної людини є 2−3 по­таємні мрії, і якщо ти не спробу­вав їх реалізувати, значить, не реалізувався. Значить, прожив даремно.

— Ваші батьки не одразу підтримали рішення стати ак­тором. Як сьогодні мама ста­виться до вашого вибору про­фесії?

— Раніше мама була дуже проти. Вважала, що «робота блазнем» — це не робота. А те­пер ставиться чудово! До того ж її сусіди, вся вулиця дивляться фільми, в яких я граю. Тож для мами я місію виконав (сміється. — Г. Я.).

— Чи є між акторами друж­ба і з ким дружите ви?

— Дуже добре перевіряють дружбу гроші та слава одно­го з друзів. Не всі змогли пере­жити мій успіх. Відстань міні­мізувала спілкування з моїми дніпровськими друзями, але те близьке коло, яке я мав, зали­шилося. Наші найвірніші друзі з’являються до 25 років. Усі, хто потім, — здебільшого знайомі, партнери, однодумці, тому дру­зів у мене небагато, і в мені вони не бачать публічної особи. Я вза­галі інтроверт, у клуби не ходжу, галасливі вечірки не люблю. Се­ред акторів друзі є, але їх мало.

— Чому?

— У моїх колег часом буває професійна деформація — за­надто багато грають і зосеред­жені на собі. Добре спілкую­ся зі спортсменами-акторами. Є друзі ще зі студентських ча­сів. З театральними акторами спілкуюся менше, бо сам давно не служу в театрі, і ми не маємо спільних тем.

— Вашому герою Тарасу не­обхідно навчитися спілкува­тися з дітьми… Які ситуації допомогли вам вийти із зони комфорту та змінили життя?

— Наприклад, коли переїхав до Києва без грошей, мешкав у найдешевшому хостелі на вок­залі. Це було справжнє випро­бування. Але став міцнішим і подорослішав там. Хоча я вва­жаю, що формулювання «зона комфорту» не зовсім правиль­не. В Інтернеті нас заклика­ють вийти з зони комфорту, але якщо тобі в ній добре, наві­що її покидати? На мій погляд, людина повинна прагнути бути щасливою, а не найсильнішою, багатшою чи успішнішою. Ме­тою має бути щирість, яка і стане диктувати вам ті бажан­ня, які робитимуть вас щасли­вими.

— У своїх інтерв’ю зазна­чали, що наразі не одружені, але хотіли б мати свою сім’ю. Що заважає здійснити бажа­не?

— У мене справді дуже щіль­ний робочий графік — з ранку до вечора я в роботі, а ще тре­ба встигнути у спортзал. Але це, швидше, стримуючий фактор, а не основний. Я щиро вірю в ко­хання, у чистоту стосунків. Поки не можу активно рухатися у цьо­му напрямку, але якщо зустріну ту саму, і це буде любов, то все може продовжитися шлюбом. Для мене шлюб — це дуже сер­йозний крок. Знаю, для багатьох це свого роду експеримент: зу­стрілися, побралися, народили дітей, не вийшло — розлучились, і так по колу. Серед творчих лю­дей це доволі часте явище. Я у цьому плані консерватор. Вва­жаю, якщо освідчуся дівчині, то це буде раз і назавжди. Нара­зі, мабуть, Господь вирішив, що мені зарано будувати сім’ю.

— Мама переживає, що до­рослий син досі не одруже­ний?

— Мама — людина старого гарту, але вона вже змирилася. Ми раз на кілька місяців підніма­ємо це питання, каже: «Бобилем помреш», на що я відповідаю: «Щасливим бобилем» (смієть­ся. — Г. Я.).

— Під час карантину від безвиході багато публічних людей стали блогерами. Не думали про те, щоб спробу­вати себе у цій справі?

— Я не був би топовим блоге­ром, тому що блогери в осно­вному говорять не правду, а те, що люди хочуть почути. Багато популярних блогерів показують шикарне життя, хоча насправ­ді не мають його. Беруть в орен­ду дорогі будинки, автомобілі та видають за свої. Я особисто знаю кількох таких. Те саме сто­сується дівчат, які фотографу­ються із купленими або орендо­ваними ними самими букетами троянд. Більшість блогерів хо­чуть упіймати максимальний хайп. Але це не моє. У мене мій шлях.

— Ви — активні у соцмере­жах, особисто відповідаєте підписникам. Як знаходите на це час?

— Відповісти на коментар — нескладно. Публікація займає трохи більше п’яти хвилин. Вва­жаю, якщо люди цікавляться, я як актор повинен дати їм зво­ротний зв’язок. Навіть на кри­тику завжди відповідаю. Думаю, це вияв поваги до підписників, яким я цікавий. Але найбільше дискусій викликають мої вірші. У поезії я такий, який є насправді, а у фільмах — більше граю ролі. Можливо, коли в тебе підписни­ків п’ять мільйонів, тоді немає часу відповісти на коментар, але більшість українських акто­рів, думаю, може знайти час на відповіді.

— Ваші вірші доволі відвер­ті та порушують актуальні пи­тання. Чи є теми-табу?

— Намагаюся не говорити про політику, а про інше, що мене чі­пає, я пишу. Якщо бачу гостро­соціальні проблеми — про них пишу, про кохання також багато. Про все, що не залишає мене байдужим. Вірші народжуються тоді, коли не можеш про це не написати. Час та місце для цьо­го не мають значення: у спорт­залі, наприклад, кілька разів пи­сав вірші.

— Ви активно ділитеся своїми віршами у соцмережах. Плануєте видати збірку?

— Звісно, але для цього по­трібні час і чималі фінанси. Коли заробляю гроші, немає часу, і навпаки. Але я пообіцяв собі, що обов’язково знайду час і спро­бую випустити збірку.

Читайте також: «Не з чуток знаю, що таке бандити, перестрілка й кримінал. Усе це бачив у юнацтві»