Передплатити Підтримати

«Не з чуток знаю, що таке бандити, перестрілка й кримінал. Усе це бачив у юнацтві»

Ексклюзивне інтерв’ю з українським актором, виконавцем головної ролі у детективному серіалі «Ангели-2» Дмитром Вівчарюком


Дмитро Вівчарюк. Фото пресслужби каналу «2+2».

15 листопада на каналі «2+2» відбудеться прем’єра другого сезону екшн-серіалу «Ангели» — про елітний загін універсальних бійців, які виконують надсекретні та ризиковані завдання. У продовженні детективу одну з головних ролей зіграє український актор театру та кіно Дмитро Вівчарюк, відомий глядачам за яскравою роллю у проєкті «Абсолютно брехлива історія». У детективі «Ангели» його герой — відчайдух та авантюрист Торч, який потрапляє в команду після роботи у в’язниці. Про випробовування на майданчику, екшн-сцени, дитинство у багатодітній родині та незвичне захоплення Дмитро Вівчарюк розповів журналістці «Високого Замку».

— Дмитре, як ви потрапили у сері­ал?

— Перед тим, як погодитися, я прочи­тав сценарій — і він мене зачепив! Мені сподобалась історія, а головне — мій ге­рой Торчинський. Торч — дуже цікавий, класний персонаж. Я розумів, що навіть у насиченому графіку зйомок мені буде що зіграти.

— Хто він?

— До «Ангелів» Торч був охоронцем у в’язниці. Він чесний, виріс на вулиці та звик тримати слово. З в’язниці Торч пі­шов через свавілля керівництва та ко­рупцію, шукав роботу і вирішив вступи­ти у загін «Ангелів». Він безшабашний, експресивний, проживає кожен день так, ніби він останній. Торч звик несер­йозно ставитися до серйозних речей. З легкістю може вийти проти п’яти лю­дей з двома автоматами, ще й вижити. Хтось скаже, що він щасливець. У дечо­му вони мають рацію. Лише у фіналі гля­дачі дізнаються, з чим пов’язана його безтурботність.

— У чому ви з ним схожі?

— А ми з ним не схожі. Напевно, тому мені було цікаво зіграти його. У мене є родина, діти, батьки — я відповідальний за них. Я не можу так безтурботно ста­витися до свого життя. Але я міркував: якби я був самотнім, можливо, діяв би як Торч. Я також люблю кайфувати від жит­тя, не зациклюватися на негативі, бути легким на підйом та шукати натхнення у дрібницях.

— Яка з екшн-сцен запам’яталася найбільше?

— Їх було дуже багато. Наш спецзагін боровся з терористами і злочинцями в ангарах, на покинутих базах і складах. Стріляли так, що закладало вуха. Холос­тий набій стріляє гучніше, ніж бойовий. У порожніх будівлях під час перестрілок навіть беруші не допомагали.

— До послуг дублерів зверталися?

— У всіх екшн-сценах ми знімали­ся самостійно. Але були винятки. На­приклад, замість Саші Піскунова з вікна стрибав дублер. У мене таких епізо­дів не було. Але кількість екшн-сцен за­шкалювала! На майданчику з нами пра­цювала команда відомого українського каскадера Дмитра Рудого. Він пока­зував, як правильно тримати автомат, стріляти, виконувати трюкові елементи та бійки. Разом з ним ми також тренува­лися до зйомок. Загалом на «Ангелах» нам довелось добряче попітніти: ми що­дня бігали в бронежилетах та амуніції, з важкими автоматами, підвісами, грана­тами. І це все у спеку! За проєкт я втра­тив 4 кг, хоча втрачати вже нема куди (сміється. — Г. Я.).

— Ви були фізично готові до тако­го режиму?

— Мій тато був тренером з єдино­борств, тому спорт завжди був у моє­му житті. Я займався «ушу», східними єдиноборствами, потім вирішив піти на бокс. Але тривало це недовго — одного разу мені так «влетіли» в голову, що піс­ля тренування я їхав додому і весь час дивився в одну точку.

— Ваше дитинство припало на 90-ті. Що найбільше запам’яталося з того часу?

— Я не з чуток знаю, що таке банди­ти, перестрілка, кримінал, порізи. Я все це бачив у юнацтві. Добре, що в такі мо­менти завжди була голова на плечах. Є золоте правило: під час бійки, якщо си­туація виходить з-під контролю і ти ні­чого не можеш зробити, — краще бігти. Добром такі ситуації не закінчуються. Якось вліз у сутичку, заступився за ді­вчину і отримав перелом… Як бачите, кримінальна історія в «Ангелах» була мені в якомусь сенсі зрозумілою.

— Як часто в кіно доводиться вчи­тися чогось нового?

— На проєкті «Абсолютно брехлива іс­торія» я вчився їздити верхи на конях і курити люльку. Набивати пістоль мене навчили під час зйомок фільму «До­вбуш». В історичних проєктах найчас­тіше доводиться вчитися чогось ново­го, бо багато побутових звичок і речей з минулого нам незнайомі. Зараз для майбутніх зйомок пішов отримувати во­дійські права.

— В «Ангелах» граєте бійця, героя. А хто ваш особистий герой?

— Мій батько. Він разом з мамою ви­ховав та довів до пуття шістьох дітей. До речі, наймолодшому зараз 23 роки, а найстаршій — 35. Батькам довелось ба­гато чим пожертвувати, щоб ми отри­мали освіту та нормальне виховання. Батько був і є для мене прикладом. Його поважав не лише я, а й весь район, де ми жили. Це був складний, голодний пе­ріод у житті країни. Тоді за цілий день ти міг з’їсти лише чорного хліба зі сіллю та соняшниковою олією, купленою на ба­зарі за кілька копійок. А потім на вулиці їсти абрикоси, яблука — все, що міг здо­бути безкоштовно. У такі складні часи батьки витрачали усі гроші на нас.

— Чого навчив вас батько?

— Він навчив правил життя. Ніколи не влізав у мої конфлікти на вулиці, давав можливість вирішувати проблеми само­стійно. Але якщо когось з братів крив­дили набагато старші хлопці, батько за­вжди заступався.

— Як це — жити у багатодітній ро­дині?

— Я знаю, що таке не поїсти, доношу­вати речі зі старшого брата чи сестри, ціле літо жити у селі, у школу одягати мокрі штани, бо лише вчора випрали, а опалення ще не включили. А інших шта­нів у мене просто не було. Зараз ці істо­рії стимулюють мене насолоджуватися життям — це проявляється у дрібницях. Наприклад, я намагаюся правильно харчуватися і обираю якісні продукти, скільки би вони не коштували. Інколи це дорого, але я розумію, що не мож­на економити на собі. На жаль, у батьків було навпаки — вони недодавали собі, щоб дати дітям. І як їх не вважати геро­ями?

— Який ваш найтепліший спогад з дитинства?

— Коли батько збирав нас, і ми разом зі знайомими йшли до лісу на пікнік. Та­кож канікули у бабусі в Білорусі. Я садив яблуні, ходив на рибалку, збирав гриби, пас корів, прополював город. Коли став старшим, мене почали відпускати на свято Івана Купала. Щоправда, зі мною завжди ходила бабуся. А взагалі, у нас завжди було весело! Кумедні ситуації пов’язані з нашим пуделем, який чомусь ніколи не міг втерпіти до ранку. Щодня всі лежали у ліжку до останнього, бо той, хто вставав раніше, мав за ним приби­рати (сміється. — Г. Я.).

— У вас вже двоє синочків — Захар і Любомир. Плануєте ще дітей?

— Так, мрію про доньку. Думав, дру­гою дитиною буде дівчинка, а вийшов неймовірний хлопець Любомир! Будемо старатися з дружиною ще, я хочу мати трьох дітей.

— Ваша дружина також акторка. Як ви познайомилися?

— Оля — розкішна акторка! Зараз її го­ловна роль — займатися моїми «кіндера­ми». І вона справляється чудово. А по­знайомилися ми в університеті імені Карпенка-Карого. Вона була на два кур­си молодша за мене.

— Двом харизматичним творчим особистостям складно разом?

— Як і всім — іноді сваримось, частіше любимось. Ми з нею репетируємо вдо­ма, разом вчимо тексти. Навіть граємо в одній виставі «Як витратити мільйон, якого немає» за книжкою Гарика Коро­годського.

— А творча конкуренція є?

— Ми об’єктивно оцінюємо свої мож­ливості. Якщо я щось роблю не так, вона може порадити — і я прислуховуюсь. Так само я можу висловити свою думку.

— Діти вашою роботою цікавлять­ся?

— Вони вже були в мене на виставі і навіть витримали 30 хвилин (сміється. — Г. Я.). Але старший, наприклад, театром не цікавиться, тому будемо шукати для нього інше захоплення.

— Як проводите вільний час з ро­диною?

— Скажу чесно, основне навантажен­ня зараз на дружині — садочки, побут. Я такий собі «фінансовий добувач». Хочу позбутися усіх побутових проблем, а потім придбати острів і жити там з ро­диною. А якщо серйозно, то намагаюся проводити з малими весь вільний час. Ми гуляємо, відпочиваємо, подорожує­мо разом.

— Тобто тато — «добрий поліцей­ський»?

— Не завжди. Якщо за розваги, беш­кетування і похвалу відповідає тато, то що тоді залишається мамі? Я все ж таки намагаюся бути прикладом для хлопців, а отже, і вимагати від них такої ж відпо­відальності і дисципліни. Так було у моє­му дитинстві. І дало свої плоди.

— Як після складних проєктів пере­завантажуєтесь?

— Я люблю усамітнюватися, їздити на рибалку, а ще копирсатися у землі з металошукачем. У кожної знахідки своя особлива енергетика.

— Як це відбулося вперше?

— Це хобі родом з дитинства. У кож­ної дитини є мрія знайти схованку чи скарб, і я — не виняток. Але зараз мені подобається історичний бік цього про­цесу. Люблю збирати наконечники, мо­нети, хрести. А потім досліджувати їхню історію.

— Яка ваша найнезвичніша знахід­ка?

— Мій перший динар — римська срібна монета ІІІ століття до н. е.

— Окрім цього, ви ще й круто співа­єте. Не думали про кар’єру співака?

— Я не позиціоную себе як вокаліст, просто в мене це виходить. Це в генети­ці — мій дідусь співав, тато інколи грав на барабанах. У дитинстві я ходив в музич­ну школу, точніше, її прогулював (смі­ється. — Г. Я.). Я знаю нотну грамоту, співав. Колись навіть брав учать у шоу «Х-Фактор» і пройшов у табір. Але моя справжня пристрасть — акторство.

Читайте також: «Коли займаєшся улюбленою справою, років не рахуєш»