Передплатити Підтримати

«Коли займаєшся улюбленою справою, років не рахуєш»

Ексклюзивне інтерв’ю з режисером-хореографом Іриною Мазур — про відомий Театр танцю «Життя»


Ірина Мазур. Фото з альбому Ірини Мазур.

Знаменитому театру «Життя» 28 жовтня виповниться 35 років. Це ніби й не багато як для театру. Але якщо врахувати, що від дня заснування і досі склад танцівників практично не змінився, то насправді це дуже поважна дата. Після перемоги проєкту «Дикі танці» з Русланою на «Євробаченні» 2004 року про цей колектив дізнався увесь світ… Про творчість, перемогу на «Євробаченні» та різні курйозні випадки журналістці «ВЗ» розповіла засновник Театру танцю «Життя», народна артистка України Ірина Мазур.

— Який подарунок для львівської публіки готуєте на свій ювілейний день наро­дження?

— Насправді готуємо дуже ба­гато цікавого. Не буду хвалити­ся, але глядачі будуть приємно вражені.

— Окрім вас, на сцені ще бу­дуть гості?

— Руслана і Олександр Божик.

— 35 років — поважний вік для танцювального колекти­ву. У чому секрет вашого дов­голіття?

— Ніколи не замислювалася над цим. Якщо займаєшся улю­бленою справою, то не шукаєш від цієї справи шалених прибут­ків, а робиш, тягнеш і не рахуєш років. Але вони так бамкають, що я вже й сама дивуюся (сміється. — Г. Я.).

— А з чого усе почалося?

— Ми з чоловіком волею долі потрапили до Німеччини. Я за­кінчила училище хореографії. Чи міг би дипломований хорео­граф не захопитися німецьким експресіонізмом? У моєму ви­падку — точно ні! Ми приїхали з Радянського Союзу, де, крім кла­сики і народної хореографії, не викладали більше нічого. І я ки­нулася у вивчення модерну. Га­нья Гольм, Марі Віґман, Рудольф Лабан — вони творили європей­ський експресіонізм паралель­но з американцями. Їхній стиль, вміння мистецьких інтерпрета­цій значно розширили мій по­гляд не лише на хореографію, а й на її призначення. У Німеччи­ні ми прожили п’ять років, а коли повернулися до Львова, я запо­чаткувала перший в Україні мо­дерн-балет.

— Почерк вашого колекти­ву не змінився — етно у рухах, у музиці, костюмах… Чому постійно дотримуєтеся лише цього стилю?

— У нашому репертуарі є різ­ні програми і різні тематичні лінії. До прикладу — кабаретові номе­ри. Проте я завжди виступаю за органіку і проти примітивної ко­мерціалізації. Хореографія ці­кава не тільки тоді, коли вона сучасна, а й коли може наштов­хувати на якісь міркування, коли несе зміст. Зараз з’явилося ба­гато танцювальних колективів — з чудовим набором спортив­них трюків, з блискучими костю­мами… Але це радше нагадує спорт. Чому? Бо є техніка, але не­має емоцій. А коли танець не тор­кає, то такому хореографу варто визначитися, чим він займаєть­ся: спортом чи мистецтвом.

— Танцювальне мистецтво в Україні за останні роки зміни­лося. Це кроки вперед чи на­впаки?

— Тут варто розглядати тан­цювальне мистецтво у контексті розвитку усієї культури в Украї­ні. Навіть варто говорити влас­не про ставлення до україн­ської культури. Нарешті, завдяки введеним квотам, збільшив­ся простір для розвитку украї­номовного продукту. В Україну почали повертатися хореогра­фи, які здобували освіту в Єв­ропі та Америці, і створювати концептуальні сучасні колекти­ви. Чи вдалося нам усім зчис­тити багаторічне нашарування дешевої російської попси? До­недавна мені здавалося, що цей процес достатньо системний та успішний. Але останні два роки спостерігаємо, як знову все по­вертається до гумор-шоу і ша­роварщини. А якщо до цього до­дати ще пандемію та локдауни — маємо якусь безнадійну карти­ну. Бо культура від цього страж­дає найбільше.

— Усі пам’ятають, як Русла­на перемогла на «Євробачен­ні» з балетом «Життя» і його «Дикими танцями»…

— У Німеччині кілька років тому було проведено чергове голосу­вання «Євробачення» — за весь період. «Дикі танці» перемогли знову. А після нашої перемоги минуло 17 років! Так, ми цим пи­шаємося. З Русланою ми мисли­ли в одному ключі. Я хотіла її інте­грувати у цей номер таким чином, щоб вона була діючою одиницею, а не просто вокалісткою. Одне слово, у цьому номері було дуже багато моментів, які спрацювали.

— Тоді навіть сцена прола­малася під вашим колекти­вом…

— Так, і це трапилося на пер­шій репетиції. Тільки не подумай­те, що сцена була слабка. Орга­нізатори переконували, що це унікальна сцена, спеціально роз­роблена новітня технологія для «Євробачення», що досі нічого подібного ніхто не встановлював. Сцена з елементами екранів… Коли колектив виходив на пер­шу репетицію, я запитала: «А ми її не розіб’ємо?». Вони відповіли: «А ви спробуйте. Ми вам будемо дуже вдячні». І тут, відпрацював­ши першу репетицію, мої артисти кажуть: «У нас шок. Ми пролама­ли сцену». Турки з претензіями, мовляв, у взутті ваших танцю­ристів є метал. Показую, у нас професійне танцювальне взуття. Сцена була проламана від енер­гії, стрибків. Звісно, організатори встигли замінити сцену.

— Чи сподівалися ви тоді, на «Євробаченні», на такий шалений успіх?

— Нашим основним завдан­ням було — достойно виступити. Перед Русланою у «Євробаченні» участь брав лише Олександр По­номарьов. Ми мріяли потрапити бодай у першу десятку. Але коли побачили, що Руслана потрапила у фінал, були дуже щасливі. Дуже ще хотіли перемогти Росію. Коли дізналися, що Росія далеко по­заду і ми перемагаємо грека, це вже була маленька перемога. По­при те, що нам всі казали: «Украї­на ніколи не переможе — навіть не мрійте», ми перемогли з великим відривом. Але у нас там були ще й великі проблеми. Мій син Воло­димир сильно отруївся. Йому ста­ло погано у фінальний день «Єв­робачення». Йому виходити на сцену, а у нього блювота. Була страшенна інтоксикація організ­му. Приїхала «швидка», постави­ли крапельницю, зняли інтоксика­цію. Він вийшов і виступив. І знову крапельниця. Аж раптом оголо­шують, що Руслана перемогла і нам треба виходити на сцену для завершального виступу, а Володя знову під крапельницею.

— А як він відтанцював?

— У нас не було варіантів. У «Диких танцях» лише двоє хлоп­ців. Якби Володя не вийшов на сцену, треба було б знімати з но­мера іншого хлопця. А ефір йшов на 50 країн. Такий шанс буває раз у житті. Ми не могли ним зне­хтувати…

— Але у вас є не лише «Дикі танці». У творчому портфелі колективу багато інших резо­нансних проєктів — «Етноево­люція», «Ремінісценції»…

Колектив Театру танцю «Життя». Фото з альбому Ірини Мазур.

— «Ремінісценції» — наш пер­ший проєкт, яким ми хотіли роз­повісти про те, що мистецтво не може мовчати. Що воно не може бути поза політикою, бо першою мішенню будь-яких тоталітар­них дій є якраз мистецтво і мит­ці. Ще задовго до Майдану ми поставили новелу «За Україну». Це був номер на військову тема­тику, мілітарі, і ми протестували проти русифікації. Тоді при вла­ді був Янукович, і ви пам’ятаєте, що більшість радіостанцій, те­лебачення були російськомов­ними. Ми вже тоді цим номером говорили про приховану війну з усім українським. І буквально за рік до нас прийшла війна… Тоді ми почали працювати над проєк­том «Ремінісценції». Він про те, як 300 років наш ворог, Росія, ни­щив усе українство — від Валуєв­ського циркуляру і до сьогодні. Ми зробили 10 коротких новел, у яких почали розповідати про іс­торичні події. Спочатку нам на­віть погрожували, що ми «разжи­гаєм вражду». Бо, мовляв, про це треба мовчати, забувати…

— На «кавьор» викликали?

— Ні. То вже була інша вла­да, але «доброзичливці», звіс­но, нас попереджали, що будуть проблеми. Навіть люди з нашо­го цеху переконували, що ми да­ремно беремося за такий про­єкт, бо це тільки розпалюватиме ворожнечу, цього ніхто не буде дивитися. Але ми з «Ремінісцен­ціями» їздили і на схід, і працю­вали у «Жовтневому» палаці, і сприйнято було дуже добре. А «Етноеволюція» — це проєкт, у якому ми у класиці відобрази­ли історію України — від Трипіл­ля і до сьогодні. До нас подібних проєктів ніхто не робив, ми пер­ші, хто взявся за цю тему.

— Скільки у колективі ар­тистів?

— 16−20 осіб.

— Вік танцівника — обмеже­ний…

— От це мене і змусило замис­литися. Батьки театрів танців за­кликали не обмежуватися віко­вими рамками своїх танцівників. Працювати зі зрілими танцівни­ками, а їм вже 40 плюс, дуже ці­каво. Емоційно можуть зробити набагато більше, ніж технічний молодий танцівник. Тому я ніко­ли не відмовлялася від танцівни­ків, яким за сорок. Вони працю­ють у перших лініях і несуть на собі серйозні навантаження.

— Маєте дитячу танцюваль­ну студію. Чи є вже у вашому колективі династії?

— Наразі хіба що мій син Во­лодимир. Він і соліст, а внучка Софійка — займається у дитячій студії.

— Оскільки ми заговорили про Володимира, то хочу за­питати: це правда, що він за день схуд на три кілограми?

— Правда! Це було на День Незалежності, у них було чотири концерти в один день з шалени­ми перельотами. За день висту­пили у трьох державах. Він зва­жився до початку, а потім, коли повернулися до Львова — вранці наступного дня. І було мінус три. А танцювали вони не один-два номери, а танцювали з Русла­ною півторагодинну програму! Вони навіть не встигали перео­дягатися в інші костюми.

— Що спонукало вас кілька років тому перейменувати мо­дерн-балет на Театр танцю?

— Оце і є те, про що ми гово­рили, — вік моїх танцівників. Ми вже переросли з вікової категорії балету. Окрім того, освоїли різні жанри — близько 20 років робимо різні театральні постановки. Мої артисти давно володіють словом, говорять як актори, вони добре співають, грають на різних музич­них інструментах. І називати ко­лектив просто «балетом» — непра­вильно. Бо у нас не розважальна програма, а повні театралізова­ні постановки. Тому ми вимушені були стати театром — це своєрід­на еволюція нашої творчості.

— Ваш колектив вміє тан­цювати і за 40-градусної спе­ки, і за мінус 20…

— О, і це було. Танцювали ми в Єгипті не ввечері, а в білий день. І на собі мали відповідні костюми з хутряними шапками. Але ще гір­ше виходити на сцену, коли мо­роз мінус 20. Бо якщо мікрофон торкається губ, він примерзає.

— Чула, що ви і на літак за­пізнилися…

— О, і такі моменти ми пережи­ли. Руслана в аеропорту роздава­ла автографи. Ми летіли до Кель­на через Амстердам. Там мав бути прямий ефір на MTV. Поки дійшли до свого «гейту», з’ясувалося, що наш літак вже полетів. Нам ска­зали, що можна поміняти квит­ки на потяг. Але поки ми виміню­вали квитки, потяг також пішов. І ми вимушені були наздоганя­ти його на таксі, за яке заплатили 400 євро. Влетіли на студію за 15 хвилин до прямого ефіру.

— Але ж ви перед черговим концертом і без костюмів за­лишилися?

— І таке було. Ми летіли через Францію в Ісландію. У Франції саме у той час працівники аеро­порту бастували. Коли ми при­летіли у Рейк’явік, з’ясувалося, що наші костюми залишилися у Франції. Нам видали в аеропор­ту «набір туриста» — зубну пасту і щітку та футболку. Ми виступали у джинсах і у тих однакових футбол­ках. Правда, ми їх «модернізува­ли» — порізали внизу. А коли піс­ля виступу повернулися в Україну, наш багаж полетів в Ісландію.

— Майже два роки тривав карантин. Як ви «виживали»?

— Саме виживали. Для артис­та не виступати — велика депре­сія. А тепер ще й усе переходить у «квартальний» режим, де на першому місці розваги…