Передплатити Підтримати

«Олійна пастель — моя „тиха гавань“, у яку можу зануритися у ліричні моменти»

У Національному музеї імені Андрея Шептицького — виставка робіт Ірини Данилів-Флінти

Фото з особистого альбому Ірини Данилів-Флінти

У Національному музеї імені Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) триває виставка Ірини Данилів-Флінти «Малярство». Ірина Данилів-Флінта — знана львівська мисткиня, яка працює у галузях художнього текстилю, малярства та рукотворної графіки, займається науковою роботою, є однією з яскравих представниць львівської школи декоративного живопису. Роботи Данилів-Флінти охоплюють техніки акрилового малярства та олійну пастель. Про свою виставку Ірина Данилів-Флінта розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

Фото з особистого альбому Ірини Данилів-Флінти

— Пані Ірино, чому присвячена ваша виставка?

— Останнім чотирьом рокам моєї твор­чості. У цей час я кардинально змінила свій творчий почерк, почала працювати по-іншому, перейшла на іншу зображаль­ну техніку, тобто на акрил на полотні.

— А перед тим у якій техніці працю­вали?

— Моєю улюбленою технікою була олійна пастель. А загалом тривалий час займалася текстилем — це мій улюбле­ний фах. Саме текстильної майстерності я навчалася в училищі імені Івана Труша та в Академії мистецтв. У зв’язку з пев­ними обставинами у моєму житті, що ви­магали мого перебування вдома, почала працювати по-іншому. Я працювала не на виставку, а щоб висловити свої інтуї­тивні імпульси, бачення, рефлексії на по­дії сьогодення. Подекуди це були просто роздуми і занурення у саму себе.

— Як багато картин виставили на суд глядачів?

— У музеї виставлено 69 творів. Це не повна колекція, яка сформувалася за останній період. Відбирала відповідно до експозиційних норм, щоб не було пере­вантаження.

— І там лише роботи, написані за останні чотири роки?

— Є у першому залі кілька робіт не з цього періоду. Це для ретроспективи, щоб показати мій творчий шлях в окре­мих творах.

— Ваша виставка поділена на роз­діли?

— Так. Це «Ода Сонцю», «Шляхи доро­ги» та «Асоціативні метаморфози». Але це тільки умовний поділ.

— Пані Ірино, це ваша перша ви­ставка після вимушеної перерви. Що трапилося? Чому ви так довго мовча­ли, адже ваша передостання вистав­ка була ще 13 років тому?

— Це не зовсім правильна цифра. На­справді виставок у мене було багато, але за останні 4 роки це — перша такого пла­ну. Просто цей період був пов’язаний з травмою — я зламала ногу і за останні чо­тири роки не подавала свої роботи.

— То за ці чотири роки ви, мабуть, і створили багато робіт?

— Я б сказала, що саме за останні два роки у моїй творчості відбувся пе­реломний період. І у житті також. Я була прив’язана не до майстерні, а до хати, а матеріал акрил мені якнайбільше підхо­див. Насамперед через відсутність за­паху і швидкість висихання. Акрилом я могла добре висловити свій стан і на­стрій.

— То скільки за два роки видали по­лотен?

— Близько ста. На виставці, звісно, не всі представлені, бо не всі ще оформле­ні.

— Ви — донька відомого художни­ка Зеновія Флінти. То ви вже з дитин­ства знали, що станете художницею, чи відчували, що успадкували бать­ківський талант?

— Я обрала фах текстилю, який мені найближчий. Хоча постійно спостеріга­ла за процесом творення керамічних та живописних творів, але шлях до тексти­лю проліг через певні порівняльні харак­теристики матеріалу. Він мені на той час здавався найбільш доступним. З часом у силу різних обставин я перейшла на олійну пастель, і тепер це моя «тиха га­вань», у яку можу зануритися і входити у ліричні моменти. Акриловий живопис дає мені більше енергетичних імпульсів і можливість висловити свою внутрішню інформацію, яка в мені накопичилася.

— Коли намалювали свою першу картину?

— У ранньому дитинстві робила непо­гані малюнки. Але першими моїми ви­ставковими творами були мінігобелени і гобелени, які виставляла на групових ви­ставках. Це було приблизно 35 років тому.

— Роботи продаєте?

— Якщо хтось хоче купити, то із задо­воленням продаю.

— Чи є у вашій творчості робота, яку не продасте за жодні гроші?

— У мене один гобелен, який висить у мене вдома, називається «Роздуми». Він знаковий для мене, як оберіг.