«Щойно суспільство вирветься з гнилої матриці пристосуванства і брехні, стане очевидно: без книжки нам не обійтися»

Торік запросили мене на нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу «Найкращий читач України». Грамоти та призи переможцям вручав відомий літератор Сашко Дерманський. Почувши, як легко він спілкується з дітьми, якою живою, колоритною мовою розповідає про себе, зрозуміла, чому його твори у жанрі фентезі, чарівні казки та повісті школярі зачитують «до дірок». Після творчої зустрічі з Дерманським, пригадую, одна з конкурсанток мовила батькам: «Поки не сфотографуюся з автором „Чудового Чудовиська“, додому не піду!».

Така прихильність між письменником і читачами взаємна. Недарма він на­зиває себе дитинопоклонни­ком. Зізнається, що історії ви­гадує для своїх донечок, Злати та Владислави. Які претензії до письменника мали вчителі, про­читавши один з його творів? Якою була реакція студентів Київського технікуму електро­нних приладів, коли дізнали­ся, що їхній викладач — відомий літератор? Про це популяр­ний дитячий письменник Саш­ко Дерманський розповів в екс­клюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Олександре, деякі літе­ратори кажуть, у тихому, з розміреним життям містеч­ку чи селі їм пишеться кра­ще, аніж у гамірному мегапо­лісі… Чи має вплив на вас, як письменника, шалений ритм життя у столиці?

— Не має значення, пишу у місті чи селі, що цієї миті за ві­кном — сосновий ліс чи гамір­на міська вулиця. Найголовні­ше — зосередитися на історії, яку створюєш, і абстрагуватися від усього, що може заважати творчості. Часом працюю вдо­ма, часом іду з ноутбуком у бі­бліотеку або в кав’ярню. Тихе, спокійне місце не завжди є за­порукою плідної роботи. Навпа­ки, іноді заважає писати якесь внутрішнє збурення, несподіва­ні думки. Від себе ж не втечеш. Частенько, коли пишу, слухаю музику. Різну. Чомусь найкра­ще мені пишеться під The Cure чи Coldplay. Коли душа просить чогось трохи «важчого», пишу якусь милу казочку під Megadeth або Sepultura. А буває, просто хочеться тиші…

— Ваша книга «Чудове Чу­довисько» перевидана 15 ра­зів. Школярі нею зачитують­ся, а вчителі, навпаки, мали претензії. Що у творі їм не сподобалося?

— Це перша частина книги. Друга і третя перевидані від­повідно десять і вісім разів. Цю трилогію дітлахи люблять, ма­буть, тому, що вона цікава і ве­села. А вчителі… Світ моїх кни­жок часто доволі химерний, ба навіть гротескний. Отже, й ге­рої нерідко не зовсім стандарт­ні — такі собі диваки. Можливо, для деяких освітян образ вчите­ля-дивака — це щось неприйнят­не і крамольне. Загалом будь-який вчитель у моїх історіях — це нагода повправлятися в самоі­ронії, адже я теж учитель, бага­то років працював у навчально­му закладі.

— Чи змальовували у своїх творах звички, манеру пове­дінки, мовлення своїх доне­чок, їхніх друзів, учителів?

— Постійно це роблю. Пись­менник — це насамперед уваж­ний споглядач, вже потім — ви­гадник. Манера говорити, рухатися, якісь неординарні сло­воформи, просто звички людей (знайомих й абсолютно чужих) — усе є об’єктом письменниць­кої уваги. Спілкуючись з людь­ми, запам’ятовую різні ціка­ві «штучки», щоб потім наділити ними своїх героїв. Саме завдя­ки цікавим, виразним деталям персонажі оживають, починають дихати, стають природними і за­кохують у себе читача.

Колись, пригадую, моя Вла­дуся (зараз їй 18 років) бавила­ся з нашим знайомим. Удавав із себе якогось лихого героя. В якусь мить вона як вигукне: «Іди в своє царство-государство-черв'якарство!». На щастя, я це почув. І тут-таки загорівся іде­єю написати книжку про приго­ди в цьому дивовижному Цар­стві Черв’якарстві. Не міг же я змарнувати таке «жирне» дитя­чо-казкове слівце! І я написав «Царство Яблукарство» — по­вість-казку про те, що робить нас людьми, про цінності, втра­тивши які, людина стає черви­вою.

Восьмирічна Златуся колись теж багато словотворила. Од­ного разу замість ведмеді ска­зала «медмеді». Вони й стали героями вірша, який увійшов до поки що єдиної моєї поетич­ної збірки «Бигимоти — не мед­меді».

— Чимало дитячих пись­менників мовлення своїх пер­сонажів передають з допомо­гою суржику. Ваша думка?

— Не належу до категорич­них противників вживання сур­жику. Він, як і обсценна лексика, може бути чудовим стилістич­ним прийомом, майстерним за­собом творення художніх обра­зів. Звичайно, якщо автор тонко відчуває текст і не переходить межу. Певна річ, йдеться про лі­тературу для дорослих. Мова книжок для дітей натомість му­сить бути не лише лексично й стилістично виваженою, а й ви­шуканою, смачною та розкіш­ною. У моїх історіях якщо й тра­пляється суржик, то переважно звучить з уст негативних геро­їв. Навряд чи діти захочуть бути схожими на таких персонажів.

— Деякі свої книжки друку­єте у видавництві Івана Мал­ковича. Малкович, до речі, доволі вимогливий, будь-кого друкувати не буде…

— Іван Антонович — чи не най­перший з когорти людей, зна­йомством з якими пишаюся. Написати так, щоб сподобалося Малковичу, справді не кожно­му щастить. Якби мене спита­ли про еталонну постать пред­ставника української культури, то, мабуть, в першу чергу спало б на думку ім’я Малковича. Бу­ває, заходиш у видавництво і з того, як горять його очі, бачиш, що готується до друку якась чу­довезна книжка. І не помиляєш­ся: Іван Антонович кличе у свій кабінет і з монітора або арку­ша паперу натхненно й окриле­но зачитує якісь хвацькі шмат­ки майбутньої нової книжки. А ще Малкович абсолютно не­ймовірно вміє спілкуватися з дітьми. Моя Златуся дуже лю­бить заходити зі мною в «Аба­бу» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». — В.Ш.). Якщо йду без донечки, то Малковичу вона обов’язково передає вітання.

— Чого українським видав­ництвам, на вашу думку, тре­ба повчитися у книговидавців цивілізованих країн?

— Можу припускати, що за­кордонні видавництва, на від­міну від багатьох наших, більше дбають про промоцію своїх ав­торів не лише на внутрішній аре­ні, а й на міжнародній. На різно­манітних українських книжкових фестивалях-форумах чомусь навшпиньки бігають довкола за­прошених чужих літературних «зірок», а вітчизняні літератори тим часом грають роль бідних родичів. Неправильно це якось.

— Погоджуюсь. Заходиш у дитячу бібліотеку і дивуєшся: на стелажах переважно книги іноземних авторів. Де ж тво­ри вітчизняних письменни­ків? Хіба в нас немає обдаро­ваних літераторів?

— В Україні достатньо тала­новитих авторів: Галина Малик, Леся Воронина, Марина Пав­ленко, Володимир Рутківський, Іван Андрусяк, Олександр Гав­рош… На жаль, не всі достойні імена на слуху. Менш відомі іме­на — не означає менш обдаро­вані автори: Олег Чаклун, Ольга Купріян, Мія Марченко, Тетяна Стус, Олександра Дорожо­вець… Якби книжковий ринок в Україні не був у такому зародко­вому стані, як нині, то таланови­тих імен ми б знали значно біль­ше.

— В одному інтерв’ю ви мо­вили: «Вважаю, творчі кон­курси непогано надихають письменників-початківців. От авторам, які вже заявили про себе, можуть шкодити». Чому?

— Мабуть, йшлося не про шкоду, а про те, що творчі кон­курси слугують певним трамплі­ном на початку творчого шляху — допомагають автору прозву­чати, заявити про себе, зна­йти своїх видавців і читачів. А для знаного автора це не так актуально. Втім, навіть відомо­му автору час від часу потрі­бен певний моральний допінг — для самоствердження та нового творчого поштовху.

— Як би ви продовжили фразу: «Щоб Україна ста­ла читаючою країною, тре­ба…»?

— …подбати про те, щоб основою досягнення успіху в будь-якій галузі нарешті ста­ли знання. Не впливові родичі, не хабарі чи відкати, не вміння брехати, дурити, брати/дава­ти чи пристосовуватися, а зна­ння і професіоналізм. Як тільки наше суспільство це усвідомить і спробує вирватися з огидної, гнилої, збоченої матриці при­стосуванства й брехні, яка, на жаль, для значної частини на­ших людей є безальтернатив­ною нормою, то стане очевид­но: без книжки ніяк не обійтися, бо читання — це знання. Лише в суспільстві, яке прагне видужа­ти, а не пристосуватися до хво­роби, книжка займе належне їй почесне місце.

— У Київському технікумі електронних приладів ви ви­кладали українську мову. Як реагували студенти, коли до­відалися, що їхній викладач — відомий дитячий письмен­ник?

— Та я не особливо афішу­вав свою літературну діяльність. Коли студенти про неї дізна­валися, реагували переважно стримано. Якби писав для під­літків, може, було б інакше, а так… КТЕП — технічний навчаль­ний заклад, тож художня літера­тура більшість студентів мало цікавила. Та й вік такий, що на їхньому п’єдесталі авторите­тів швидше стоятимуть сучасні поп-музиканти, ді-джеї, актори, а не письменники, ще й дитячі. Лише зараз, коли мої колишні студенти подорослішали і ство­рили власні сім’ї, то час від часу виринають у моєму житті. Іно­ді запрошують на творчі зустрі­чі вже до своїх дітей.

— У Львові, під час вашої творчої зустрічі з читачами, я зауважила: у вас — колоритна українська мова. У Києві час­то чуєте мову Кобзаря?

— Більшість київських шкіл — з українською мовою навчання. Деякі — лише формально, адже часто-густо вчителі дозволяють собі спілкуватися з учнями мо­вою окупанта не лише на пере­рвах, а й на уроках. На мою дум­ку, під час війни це — злочин. У самій російській мові нічого по­ганого немає, але нехай нею по­слуговуються росіяни. А у нас є своя мова — рідна і найкраща. Це ж нонсенс — топтати і знева­жати своє, натомість підносити чуже, нав’язане репресіями та голодоморами.

Тішить, що після Революції гідності в Києві значно побіль­шало української мови, багато хто перестав соромитися нею розмовляти на вулиці, на робо­ті, у маршрутці чи магазині. На­віть мовна ситуація у школах — колишній Владиній і теперішній Златиній — промовисто це ілю­струє. Влада, до речі, була єди­ною україномовною дитиною у класі.

— Непорозумінь з росій­ськомовними дітьми не вини­кало?

— Насмішки та цькування зро­били свою справу — Владислава свого часу почала спілкувати­ся з однолітками чужою мовою. Школу ми змінили, але від цього нічого не змінилося… Нині Вла­дислава — другокурсниця Київ­ського університету імені Бори­са Грінченка за спеціальністю «Видавнича справа та редагу­вання». От восьмирічна Зла­та має у класі коло спілкування рідною мовою і ніколи, де б не була, не переходить на росій­ську.

— Читала, ваша дружина родом з Криму. Хто вона за фахом?

— Тетяна народилася і ви­росла в Євпаторії. З дитинства — російськомовна. Хоча її бабу­ся по матері жила в одному із кримських сіл і ціле життя роз­мовляла українською. Цікавий факт: колись бабусиного батька розкуркулила радянська влада, вислала до Сибіру, а згодом Та­нина мама ходила до школи у… власний будинок, тобто в буди­нок розкуркуленого дідуся.

Мабуть, саме українське ко­ріння моєї дружини зіграло свою роль: Тетяна давно спілкуєть­ся українською (хоч ще й дале­кою від ідеалу). Ба більше, пал­ко намагається прищеплювати любов до української студентам технікуму, в якому працює ви­кладачем фізичної культури.

— У серії «Життя видатних людей» ви подали цікаві фак­ти про бразильського фут­боліста Пеле. Захоплюєтесь футболом?

— Так, люблю цей вид спорту. Вболіваю за «Динамо» та збір­ну України. Колись полюбляв грати у футбол, баскетбол, те­пер віддаю перевагу тренажер­ному залу і турнікам, а футбол лише дивлюся як глядач. Узимку з дружиною шалено вболіваємо за наших біатлоністів, мріємо з’їздити на якийсь із етапів Куб­ка світу. Ще — ми завзяті грибни­ки. От рибалити більше любить Тетяна і, повірте, часом добря­че ловить — час від часу прино­сить додому чималеньких коро­пів. А я тим часом намріюю нові книжки.